По битві копали гроби, витягали мерців з води.
Поле за кілька днів зродило багато, багато хрестів. І поміж ті хрести попровадили салдати її найменшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на Сибір. Далеко би йти, кров буде течи з хлоп'ячих ніг, сліди червоні… А й старий повіз офіцирів попри ті хрестики і пропав досьогодні.
— Ой, небожєта, лишили ж ви мене саму стерегти з совами ваших пустих хоромів.
|
|
Як у Марії спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби закрити перед її очима ту прірву в житті, то у ворота, на подвір'я, заїхали козаки.
Була люта, що ніколи не дозволяли їй лишитися в спокою, і казала до них голосно:
— А, вже йдете, рабівники!
— Нічого, матусю, рабувати не будемо в вас, хочемо нагрітися в хаті, пустіть! Душа замерзла в тілі.
Відповіла:
— То йдіт, грійтеси в студені хаті.
— А ви?
— А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже стара.
Один із козаків — молоденький ще був — приступив і дуже просив, щоби вона та увійшла враз з ними в хату; самі ж вони не ввійдуть.
— Ми ваші люди — казав — не кацапи ми і не турки.
