вздріла вже свого села, то заніміла. Та сидит отут німа межи внуками…
— Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в свої хаті, то вони, як пташечки, б'ютси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечут по вуглах, а баба без них німа буде… А підіт ви до великої хати та перед світим Николаєм проведіт єї молитву; може народитси в ні слово.
То оба старі затягнули бабу перед образи і голосно говорили молитву. Та баба мовчала.
— Загубила вона свої слова коло своїх світих та й там їх відшукає.
Знов на приспі.
— Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?
— Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночи Бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Царь православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а другий раз — москаль іде і сонце залєгає. І Хіна і Сибірь та дикий нарід з цілого світа; старих ріжут, молоді жінки ґвавтуют та цицки відрубуют, а малі діти ведут у колію та розкидают по пустих землях у далекім царстві… Та