вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара божа спустиласи на нас за гріхи цілого світа. І від тєжкої руки Господа милосерного я пробував кров свою, діти мої, забрати в мир хрещений.
— Кличут вечєріти, Даниле, а Бога не гнівіт своїм нерозумним жалем.
— Їжте та досєгайте ви, птахи, шо летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушіймо цеї гиркої та може старі наші плечі від землі відвернутси вгору.
Вечеря немила була нікому, лиш оба діди попивали горілку та також страви не брали в рот.
— Ідіт ви, діти, спати із своїми дітьми, най вам Бог ясні сни намалює, а ми старі ще побудемо.
— Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би шо-с сказав вам.
— Я розум і гнів лишив на своїм подвір'ю; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах та без гнізда.
— Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужі дорозі.
— Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую…
— Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісарь має для них касу отворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі
