СИНИ
Присвячую моєму другові Левкові Бачинському
Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідних нив говорили до себе:
— Старий пес все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, із-замолоду добре годований, та втратив обох синів і від тогди все кричит, і на поли і в селі.
Максим спер коні.
— Старі кости, як стара верба: на вогонь добрі, а з кіньми бігати нідо́чого. Як ноги погинаютси коло коний, а в данци подаютси, то такі ноги, най не кажу, шо варт. Ліз, діду, на піч, пора вже прийшла.
То він потряс сивою головою попід чорні, кінські гриви та кричав дальше:
