Детермінація кожної частини зародка, згідно з новими поглядами, відбувається під зовнішнім впливом, себ-то підо впливом иншої частини, що сама була детермінована ще раніш. Цей вплив активує одні потенції та пригнічує инші. Вплив одних частин на формотворення инших називали раніш формативним роздратованням (Гербст) або залежною диференціяцією (Ру). Відомий приклад формативного роздратовання — дослід Гербста. Гербст довів, що роздратовання з боку вапняних голок кістяка личинки-плютевса морського їжака визначає місце та час утворення її „рук“.
Явище впливу одних частин зародка на другі вимагало спеціяльної методики для свого вивчення, методики ембріональних операцій, що її опрацював Шпеман. Щоб дізнатися, який вплив робить одна частина зародка на другу, ми можемо вирізати цю частину й спостерегати, які зміни викличе відсутність її впливу. Ще краща инша метода — метода трансплантації. Трансплантація дає можливість привести частину зародка до контакту з матеріялом, що вона не впливає на нього підчас нормального розвитку, і тоді безпосередньо бачити її діяння. До цього Шпеман додав іще методу гетеротрансплантації. Коли трансплантувати шматок тканинизародка одного виду другому зародкові близького виду, що відрізняється иншим розвитком пігменту (Triton taeniatus, Triton cristatus, Triton alpestris) можна буває дуже ясно бачити через деякий час, які органи повстали з тканини господаря, а які з тканини імплантата (Шпеман 21).
Методика ембріональних операцій дає одночасно можливість вивчати проспективну здатність дільниці зародка, бо на неї діють впливи, що їх не було за нормального розвитку. О. Мангольд відкрив, наприклад, що коли ми просунемо шматок епітелію майбутньої ектодерми в бластоцель тритона, впливи, що там панують, змінять його проспективне значіння: він піде на будову мезодермальних органів (23).
Тепер я наведу відомі досліди, що їх роблено було такою методою. Ці досліди доводять існування взаємного впливу частин. Вплив цей зручніше називати не „формативним роздратованням“ і не „залежною диференціяцією, а „індукцією“ (Шпеман).
Найвідоміший факт індукції — це індукція сочки з боку очного келиху. Відомо, що очний келих розвивається з вигинання нервової трубочки сочка — з епідермісу, що лежить проти очного келиху. Шпеман знайшов що, коли вирізати зачаток очного келиха в зародка Rana fusca, сочка не розвиватиметься; коли привести очний келих до контакту з дільницею епідермісу, що нормально не втворює соски, ця остання утворюватиметься тут підо впливом очного келиха з такого незвичайного матеріялу. Такі самі наслідки мали й Гербст, Фішель, Барфурт, Люїс, Гел-Кінг.
Відомо також, що слуховий пухирець індуктує слухову капсулю. Філатов (16) на Bufo. Люїс (07), Стрітер (06), Ессінгер та Штернберг (24) на Rana довели існування цього явища обома шляхами: шляхом екстирпації пухирця та шляхом його трансплантації.
Найважливіший та найцікавіший випадок індукції знайшли Шпеман та Г. Мангольд (24) в тритонів. Дільниця тканини, що лежить
