1091
1092
Украінська Муза
|
Шепоче щось тихо, шаліє і хоче |
Молодая та весела, жартовливая весна
Щебетала, виривалась із міцних обіймів сна;
Милувала гай зелений, в його сиплючи квітки,
Дерева усі гойдала, їх ласкаючи вершки;
В полі білую березу розбудила до життя,
І зрадлива, і блискуча, і залюблена в себе,
Як коханнячко щастливе й сонце яснеє палке,
Розігнала темні хмари, розігнала засмуття!..
Золотая і прекрасна, і зрадливая весна
Серед тихої природи прокидалася зі сна…
До Кобиляньскої.
Лебіді білі над морем летіли,
Над морем безкраїм до теплих країв;
Лебіді з сонцем єднатись хотіли,
Кричати про волю, про любих братів;
Срібнії хвилі на морі здіймались,
Бажали піднятись у ясну блакить,
З промінем сонця палким обіймались,
Світилися радістю, щастям в ту мить…
Люди тих лебідів всіх постріляли,
Надії закинули в хвилі життя,
Мрії і думи мої осміяли,
До сонця спинили нове вороття…
Ти ж привітала ті мрії забуті,
Душею тужливою їх обняла,
Серцем зогріла і смутком окуті
Ті думи нещасні до світла взяла.
Знов за тобою вони полетіли
До ясних надій і краси, і пісень,
Струни нового життя забреніли
Рожевий зайнявся на обрії день…
Все життя оддала я людині одній,
А сама вже умерла на-віки
І в самітности тихій, у тиші сумній
Вже не збудиш ти серця-каліки!..
Воно міцно заснуло і здавна вже спить,
Спить у темряві сном домовини,
Більш не бьється чуттям, не рида, не кричить,
Більш не віда журби самотини…
Воно надто химерним і чулим було,
Воно надто страждало й любило;
Його сонце на віки для його зайшло
І те сонце його ж і спалило…
Ось послухай: як тихо… — то смерть навісна…
О, як страшно, як темно навколо, —
Ніби доля на світі й не квітла ясна,
Ніби зроду не мріяло чоло…
Тихше, тихше, бо серце знудьговане спить,
Сном жалоби, у смуток прибравшись,
Воно долі благало щоб долею жить,
Воно вмерло, ії не діждавшись…
