ської держави. Інші реферати та пропозиції не відрізнялися суттєво від позиції Ф. Матушевського.
У цей же час латиські національні організації виступали за об'єднання територій Прибалтійського краю, населених латишами, в автономну Латвію; литовські – за створення автономної Литви; естонські – за автономію Естонії. Старі губернські кордони не відбивали реалій етнічних ареалів. Так, естонці проживали в Естляндській та Ліфляндській губерніях, але в частині останньої більшість складали латиші. Білоруси домагалися федеративного устрою Росії, одним із "штатів" якої мала стати Білорусія; грузини – національно-територіальної автономії Грузії. Тому сторічний адміністративно-територіальний устрій Росії став піддаватися усе більшій критиці з боку "національних окраїн", які намагалися перемалювати його за етнічними критеріями. На певний, доволі тривалий час дореволюційна етнографічна карта Росії стала більш політично актуальною, аніж усі інші "тематичні карти".
Для розв'язання питань, що назріли у відносинах між центральною владою в особі Тимчасового уряду та Українською Центральною Радою, яка після Українського національного конгресу вважала себе представницькою організацією українського національно-визвольного руху, фактично – передпарламентом, 13 травня до Петрограду виїхала делегація на чолі з Володимиром Винниченком. 16 травня вона подала Тимчасовому уряду та виконкому Петроградської ради доповідну записку з аналізом сучасного суспільно-політичного становища в Україні, відому під назвою "Декларація Української Центральної Ради". Тимчасовий уряд стояв на позиціях збереження єдиної Росії принаймні до скликання Установчих зборів, тому апріорі був налаштований до вимог України негативно.
Ми не будемо заглиблюватися у перипетії тодішніх перемовин Києва і Петрограда, і лише підсумуємо їхні наслідки. Обидві сторони мали несумісні погляди на перспективи вирішення питання автономії України, адміністративних повноважень УЦР і територіальних меж ав
