козацтвом з метою схилити його до злуки з Україною. Протягом усього 1918 р. між українським і донським урядами велася таємна, а часом і відверта боротьба за вплив на Кубань. Маючи в Кубанському крайовому уряді своїх прихильників, і Україна, і Дон в перспективі планували приєднати Кубань до себе. Проте події нового витку громадянської війни перекреслили ці плани.
Свого часу Українська Центральна Рада не включила Крим до складу УНР, оскільки він не був українською етнографічною територією. У III Універсалі та Законі про адміністративно-територіальний поділ УНР йшлося про Таврійську губернію (без Криму). Як виявилося згодом, відмова від претензій на стратегічно важливий, територіально і економічно пов'язаний з Україною Крим була політичною помилкою керівництва УНР. Почасти її можна пояснити сподіваннями української влади на федерацію з демократичною Росією. Кримське питання не піднімалося на мирних переговорах у Бресті. Оскільки Крим не був згаданий у Брестському мирному договорі в числі територій, на які розповсюджується суверенітет УНР, більшовики сподівалися, що він залишиться у складі радянської Росії. Для цього вони на всяк випадок зробили Крим "самостійним" і "незалежним", проголосивши наприкінці березня 1918 р. квазі-державу – Радянську соціалістичну республіку Тавриди.
Проголошення державної самостійності України ускладнило стосунки з Кримом. Під час вигнання більшовицького війська з території УНР українська влада намагалася виправити свою помилку. Наприкінці квітня українське військо під проводом полковника П. Болбочана вирушило в похід на Крим і увійшло до півострова, але німецьке командування не дозволило йому означити свої здобутки як приналежні Україні. Приєднанню півострова до України опиралася частина діячів кримськотатарського руху, російські кола Криму та на початку Німеччина, яка до кінця літа 1918 р. не могла визначитися зі своїм ставленням до майбутнього цієї території.
