наукові дослідження її сусідів мали, за задумом, слугувати підставою закордонної політики, тому їхнім інституційним оформленням опікувалося Міністерство закордонних справ. Під його егідою постали Балтійський Інститут в Торуні й Силезький Інститут в Катовіцах. Оформленням ідеології «прометеїзму» як підстави східної політики Польщі займався Східний Інститут, створений 1925 року у Варшаві, який також координував зусилля з інтеграції емігрантських середовищ різних націй (також географічно віддалених від Польщі, як азербайджанці чи кримські татари). При Інституті існувала Сходознавча школа під керівництвом історика Ольґерда Ґурки, що тематично охоплювала проблематику України, Білорусі, Центральної Азії й Далекого Сходу[1].
Після травневого перевороту 1926 року, завдяки позиції Т. Ґолувка, новий імпульс розвитку дістав Інститут дослідження національних справ у Варшаві. У перелічених закладах, що досліджували, насамперед, східних сусідів Польщі, працювали визначні польські історики, економісти, соціологи й нечисленні представники національних емігрантських середовищ. Зокрема, український публіцист й співробітник українського уряду в екзилі Микола Ковалевський, який 1938 року видав польською мовою книжку «Радянська національна політика в Україні у 1917–1937 роках», де розглядав еволюцію політики радянського керівництва під оглядом модернізаційної стратегії.
Істотною складовою створення Українського Наукового Інституту було також прагнення польської влади започаткувати перенесення на територію Польщі з сусідньої Чехословаччини українських наукових осередків. На переконання влади, українська молодь, яка, через обмеження доступу до польських університетів і заборону на відкриття університету українського, вирушила здобувати вищу освіту до українських високих шкіл в Чехословаччині, потрапляла там під вплив ОУН й після повернення до Польщі відігравала роль дестабілізуючого суспільного чинника. 1925 року Тадеуш Ґолувко здійснив подорож до Праги, де зустрічався з представниками різних українських середовищ, і дійшов висновку про далекоглядність тамтешньої освітньої політики[2]. У листопаді 1926 року Ґолувко знову відвідав Чехословаччину і повернувся з ідеєю перенесення Української Господарської Академії з Подєбрад на Волинь. Реалізацію цього задуму унеможливила формальна заборона українським емігрантам оселятися у південно-західних («кресових») воєводствах, на скасування якої, навіть заради університетської акції, що мала би значний пропагандистський ефект, влада не наважилася[3].
Невдачу з перенесенням цілої інституції польська влада компенсувала переїздами поодиноких помітних постатей української еміграції. Ще 1925 року до Варшави з Праги переїхав Роман Смаль-Стоцький, а з Берліна до Кракова — Богдан Лепкий; 1928 року до Варшави прибув Олександр Лотоцький, а 1929 — Василь Біднов і Дмитро Дорошенко. Саме ці люди стали на чолі Українського Наукового Інституту.
