архівах Клепацький знайшов листування Олександра Безбородька зі своїм батьком Андрієм, яке переконало його, що молодший Безбородько працював над історією України. Це й була, на думку Клепацького, «Історія русів». Гіпотеза Клепацького прямо суперечила текстуальним знахідкам Єршова, але редактори фестшрифта не намагалися узгодити їхні погляди і просто надрукували обидві статті. Розплутувати клубок довелося майбутнім ученим[1].
Теорія Клепацького, що автором «Історії русів» був Олександр Безбородько, князь та колишній козацький старшина на службі Російської імперії, радикально поривала з попередньою історіографічною традицією. Але з нею виникало дві проблеми. По-перше, Клепацький не знав, що частину матеріалів, які він знайшов у полтавських архівах, вже було опубліковано в середині ХІХ століття. По-друге, версія Клепацького не була абсолютно новою: цю саму гіпотезу роком раніше висловив Михайло Слабченко, історик права й економіки з Одеси. Клепацький знав про роботу Слабченка на цю тему, але волів його у своїй статті не згадувати. Згодом Клепацький мусив сказати Слабченку, що він якось забув про його попередню роботу. В наступній історіографії безбородьківську гіпотезу справедливо пов’язували передусім з ім’ям Слабченка[2].
Михайло Слабченко сформулював гіпотезу про авторство Олександра Безбородька в першому томі своїх «Матеріалів до економічно-соціальної історії України XIX століття» (1925). У розділі «Шляхетська історіографія» він писав про «Історію русів» як історіографічний інструмент української шляхти в боротьбі за рівні права з російським дворянством. Він скептично ставився до версії, що «Історію русів» могли написати Григорій або Василь Полетики, і завважував, що наявні джерела про це жодним чином не свідчать. Полетики справді збирали історичні матеріали, але це не те саме, що написати історичний наратив, не кажучи вже про твір масштабу «Історії русів». Той факт, що Яків Полетика, онук Григорія, зробив для себе копію «Історії русів» зі списку, відкритого наприкінці 1820-х років, на думку Слабченка, явно свідчив про те, що Полетики не мали нічого спільного з написанням цього твору[3].
Якщо не Полетики, то хто? Слабченко вважав, що сліди ведуть до Олександра Безбородька. Його гіпотеза спиралася на текстуальні паралелі між «Історією русів» і деякими текстами самого Безбородька. Твір, який привернув увагу Слабченка, вийшов друком у Петербурзі 1777 року. Він називався «Краткая летопись Малой России с 1506 по 1776 год, с изъявлением настоящего образа тамошнего правления и с приобщением списка прежде бывших гетманов, генеральных старшин, полковников и иерархов». Книжку опублікував Василь Рубан, випускник Київської академії, колишній секретар князя Григорія Потьомкіна
- ↑ Клепацький П. Листування Олександра Андрійовича Безбородька з своїм батьком, як історичне джерело // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. — С. 280–285.
- ↑ Див.: Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882–1952) / За ред. В. Заруби. — Дніпропетровськ, 2004 — С. 140. Про Слабченка і його роботи див.: Заруба В. Історик держави і права України академік Михайло Слабченко (1882–1952). — Дніпропетровськ, 2004. — С. 47–232.
- ↑ Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття. — Одеса: ДВУ, 1925. — Т. 1. — С. 103–105.
