інтелектуальних маніпуляцій й зведення порахунків між поличними силами була історична об’єктивність, персоніфікація та політизація української історії. Поряд з цим бракувало ширшого порівняльного контексту, зокрема співставленням з сусідньою Польщею, яка, відновлюючи свою державність, постала перед проблемою об’єднання територій, що належали до різних імперій.
Різноголосся в історичному аналізі об’єднавчого процесу, яке актуалізувало цю проблему, не заперечило принципових позитивів національної єдності. Впродовж міжвоєнного часу в історичній та суспільній думці відбулася кристалізація соборницької ідеї, яка відтепер стала основою програм усіх домінуючих політичних сил національно-визвольного табору. Символічне дійство на Софійському майдані 22 січня 1919 р. зі сфери історичного міфу перейшло в площину історичного прецеденту. До цієї події, як до кульмінаційного моменту складного інтеграційного проекту, у повній мірі, стосувалася відома теза Д. Дорошенка 1935 р.: «Проблема вільної і незалежної України, зреалізована хоча на короткий час в тих роках, тепер уже не лежить “по-за межами можливого”, як здавалося скептикам 35 літ тому, коли вперше по довгих роках мовчання розгорнуто прапор вільної і самостійної України. /…/ на протязі цього часу сталося таке, що важить більше за всі теоретичні міркування: між 1900 роком, коли писав Франко свої знамениті слова, і сьогоднішнім днем стоїть великий прецедент 1917–1920 років»[1].
- ↑ Дорошенко Д. Нарис історії української політичної думки за часів Світової війни. — Прага, 1936. — С. 98–99.
