В центрі уваги українських еміграційних вчених міжвоєнного часу опинилися також соціальні аспекти націотворення. О. Бочковський підкреслив позитивний вплив революційних процесів на консолідацію української нації в соціальному плані: «Полумя стихійної революції перетворило Україну з нації-фраґменту у суцільну націю. Це найбільше очевидно з етнонаціонального боку надбання українського народу. Уперше за час свого існування український нарід виступає на історичнім кону, як інтеґральна нація»[1].
Микита Шаповал зауважив, що під час виборів до Установчих зборів восени 1917 р. більшість мандатів від України опинилися в руках українців (65–75 %). На його думку, цей факт засвідчив, що демократичний принцип та волевиявлення більшості йшли на користь українській нації й «трудовому класові». Однак на заваді національного державотворення стала неповна соціальна структура українського народу, наслідком якої стало те, що ключові соціальні функції по обидва боки Збруча виконували в своїх інтересах неукраїнські суспільні групи. В динамічних умовах революції та війни українці не могли їх замінити через брак відповідних фахових сил. Відтак українська влада була змушена капітулювати перед національними меншостями й погодитися, «щоб українську справу вести і неукраїнськими руками»[2]. У підсумку автор відзначив:
«Епоха революції нам не принесла визволення і не могла принести. Коли ми вірили і сподівались, що станеться чудо і що українське суспільство виникне по декрету — це наше нещастя, за яке український народ і інтелігенція заплатили дорогою ціною крові»[3].
У підсумку відзначимо, що в українській еміграційній історіографії міжвоєнного періоду був сформований досить змістовний, хоч і суперечливий, національний наратив історіографії визвольних змагань 1917–1921 рр. в якому артикулювалися основні здобутки на невдачі революції. Вагоме місце в історичних текстах зайняло висвітлення процесу об’єднання українських земель в єдину державу. Однак на тематичних публікаціях перших післяреволюційних років серйозно позначилася політична кон’юнктура, відмінні зовнішньополітичні орієнтації та конфлікти в середовищах української еміграції. Не заперечуючи соборницького ідеалу, автори на підставі історичного досвіду інтеграційних практик революційної доби, й виходячи з тогочасної міжнародної обстановки намагалися сформулювати програму українського визвольного руху, узгоджену з політичними проектами української еміграції.
Окремі автори піддалися спокусі пояснити невдачу інтеграційного проекту виключно суб’єктивними чинниками: «зрадою» провідників, фатальною «різницею культур» і свідомості населення по обидва боки Збруча. Жертвою таких
- ↑ Бочковський О. І. Білянс української справи після війни та революції // Календар–Альманах «Дніпро» на переступний рік 1928. — Львів: Накладом Українського Товариства допомоги еміґрантам з Великої України, 1927. — С. 37.
- ↑ Шаповал М. Соціологія українського відродження. — Київ: Видавництво «Україна», 1994 (Передрук видання: Прага, 1936). — С. 41–42.
- ↑ Там само. — С. 43.
