нального розвитку, стверджуючи, що народність розвивається в народ і тільки потім в націю — фазу, в яку, на його думку, українці входили тільки на момент написання статті[1]. Тим не менш, в тому ж році Грушевський використав термін народність щоб описати національну громаду, яка почала перетворитися на національність у вісімнадцятому столітті, — і знову йшлося про процес, який досягав своєї кульмінації тільки на момент написання роботи. Ця концепція етапів національної еволюції нагадувала марксистську схему соціально-економічного розвитку, але етапи Грушевського не збігалися з етапами марксистської моделі. На відміну від концепції нації Липинського, концепція Грушевського жодним чином не була тісно пов’язана із прагненням створити державу, і Грушевський не вважав, що нація може досягти повного розвитку тільки у власній державі.
Є поодинокий приклад вживання Грушевським терміну нація в передмові до 9-го тому: «Новий рух, розпочатий відродженнєм XVI віку, знаходив свій дальший розвій в сій добі [епоху Хмельницького], і в ній виковувалося те, що мало з часом стати українською нацією. З особливою уважливістю старавсь я ловити сі прояви сього розбудженого самопочуття»[2]. Цей уривок безсумнівно доводить, що, як і Липинський, Грушевський вважав добу Хмельницького визначальною в українському національному будівництві; проте, на відміну від Липинського, не асоціював її з державним будівництвом або формуванням еліти. Крім цього прикладу, у Грушевського в 9-му томі стандартне означення для «нації» — народ, яке він застосовує як для позначення ранньомодерної національної спільноти (руського / українського народу), так і сучасного йому суспільства, що відображає його відданість українським народним масам. У кінці 13-ої глави, наприклад, він поєднує сучасних йому українців та українців минулого, використовуючи термін народ в обох значеннях: «Український нарід не пережив свого раю в часах Богдана — ні в инший добі своєї минувшини. Наші соціяльні, політичні й культурні ідеали лежать перед нами, а не за нами. Але Хмельниччина була все таки великим етапом в поході Українського народу, українських мас до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів»[3].
При написанні 9-го тому Грушевський і далі кидав виклик узвичаєній періодизації української історіографії. Так само, як він порвав із традицією ототожнювати 1648 рік із початком нового періоду, Грушевський не вважав Переяславську угоду 1654 року за нову відправну точку української історії[4]. У традиційній ранньомодерній українській історіографії присяга московському цареві вважалась важливим актом, що визначав права і свободи Гетьманщини. Російська імперська історіографія розглядала цю присягу як фокальну точку повстання. Хоча модерна українська історіографія ревізувала раніші інтерпретації Переяславської угоди, все ж вона надавала 1654 року центрального значення.
- ↑ Plokhy S. Unmaking Imperial Russia. — P. 290.
- ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІХ. — Пол. І. — С. 6–7; у англомовному виданні: Hrushevsky M. History. — Vol. 9. — Bk. 2. — Pt. 1. — P. Lxxviii–lxxix.
- ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІХ. — Пол. ІІ. — С. 1508; у англомовному виданні: Hrushevsky M. History. — Vol. 9. — Bk. 2. — Pt. 2. — P. 437.
- ↑ Про еволюцію поглядів Грушевського на Переяславську угоду див. Plokhy S. Writing the History in the USSR. — P. xxxviii–xliii.
