всього нового, не відважується йти на діялог з народом і на сміх і ганьбу перед усім світом удається до безплідних репресій, які не знищують і не ховають інакодумців, а ще більше викликають обурення й незадоволення всередині країни і за її межами.
Довічною ганьбою в цьому пляні будуть розправи 1977-1978 над учасниками правозахисного руху, зокрема розправа обласних судів над членами Української Гельсінкської Групи в глухих закутках Донецької (м. Дружківка), Київської (м. Васильків), Чернігівської (м. Городня) областей, що відбулися за зачиненими дверима без реального права на захист, з численними порушеннями основних засад КПК УРСР, Конституції УРСР, Прикінцевого Акту Гельсінкської наради та міжнародного Пакту про громадянські та політичні права.
Жорстокі, нелюдські розправи над п’ятьма членами групи (12-15 років концтаборів та заслання), а також примусове позбавлення громадянства генерала Петра Григоренка, не залякали суспільно активних громадян і не зняли питання про боротьбу за демократизацію суспільно-політичного життя України та усунення постійних порушень прав громадян.
Кількість робітників і колгоспників у складі Верховної Ради, що одностайним піднесенням рук схвалюють бюджети та будь-які інші закони й беззаконня (як це має місце останніх 60 минулих літ) — це ще ніяк не демократія.
Про законність, без якої неможлива демократія, можна говорити в тому разі, коли права людини залежать лише від закону, а не від волі чиновної бюрократії. Створюючи Українську Гельсінкську Групу, ми не питали дозволу у виконавчої влади — таке право нам дає закон.
За перший рік існування Групи репресовано чотирьох її членів, а потім ще двох. Через те, що в КДБ неодноразово заявляли, що арештували Олексу Ти-
