вернулася знову з богатомовним усміхом до товариша Глечка. Я зрозуміла, що її такі речі зовсім не займають, пізнала скоро цілу ту дібрану учительську громадку.
Школа, правда, тут з великою фреквенцію, має шість учительських сил, будинок новий, добре уладжений, але наука відбувається тут без програми — пляну — без провідної ідеї; тільки механічним читанням та вічним переписуванням тих самих узорів до красного писання. Ті взірці дуже вже дітворою понищені, поплямлені чорнилом. Слова взірців, назви і дати, для дітвори зайві, нічого путнього не навчають, але години минають, учительки й учителі весело — свобідно бавляться на коридорах, або і в канцелярії, часто — при лікері та „делікатесах“, по які посилають котрого з учнів до ресторану Крайтера.
І сумнів затривожив мене… Чи ж маю я без практики — досвіду стати під їх хоругвою? Чому й тут нема доброго керманича?
Але сумнів тривав лише хвилину — часинку, бо в серці дзвеніли слова кинені на дорогу в незабудь моїми добрими учителями, бо наді мною витав геній рідної землі і кликав:
— Не зупиняйся, йди, куди тебе веду, тривай, щоб не забула обовязків і не жалувала марне страчених хвилин молодости. — Перед тобою свята ціль; іди, добувай усіх сил, а твоя праця принесе золоті жнива, бо і яка ж праця кращі жнива принести зможе, як не та, що сягає до підстави суспільности?!…
|
|
