собі всі кості. І як же ви, пані, виображуєте собі нашу дальшу подорож, нашу будуччину? Мої дохідні джерела зовсім вичерпані, ви, пані, маєте тільки скарбів, що турецький святий; заробити собі також не потрафите…
— Буду заробляти, Едю! Переможу сама себе! Буду робити все, щоб тільки не бути для тебе тягарем, лиш не відтручуй мене! Я тебе люблю, Едю, а до нього не хочу вертатись.
— Ніно! — скрикнув Іван, до глибини душі зворушений цею сценою. — Рвешся від мене, як від свого найтяжчого ворога! А прецінь же досить було одного твойого слова, щоб я вступився тобі з-перед очей. Ти полюбила цього пана, я не хочу стояти тобі на заваді. Будьте щасливі! Радо я допоміг би вам, колиб це було в моїй силі, але тепер бачиш і сама, що все, що дає мій перстень, дає тільки для мене; в руках інших людей все те щезає. Так бувайте ж здорові обоє! Сідайте на мого фіякра, він заплачений і не щезне під вами так, як четверня. А я собі піду.
— А куди ж ти підеш? — запитала Ніна, трохи пристиджена і зворушена його мовою, бачучи, що він зліз з фіякра.
— Піду додому, — сказав Іван. — Будьте здорові!
І заки Едвін і Ніна встигли ще сісти на фіякра, Іван щез їм з-перед очей!
102
