Покмітив князь, що Іван насміхається з нього, і ввесь спалахнув гнівом. Знав добре, що з замкнутої карети портмонетка не могла випасти, особливо коли перед тим її в кареті не було, і що навіть коли б була і коли б випала, то Іван, сидячи на кізлах, не міг би цього ані бачити, ані чути за туркотом коліс та лускотом кінських копит. Та все таки, щоб зберегти свою князівську повагу супроти лакеїв, він гримнув на них:
— А ну, тумани, чого стоїте? Бігайте щодуху! То не може бути, щоб вона пропала. Я тут вихилився, то може й справді… Біжіть! Гостинець пустий, то коли не дуже далеко випала, то, певно, найтися мусить.
А сам аж зубами скреготав, що міг так забутися. Боявся, щоб лакеї не розтрубили перед княгинею історії про ту паню, що була в них на чаю в незнайомім місті і якій він дарував свою портмонетку з 200 ґульденами.
— Слухай, Іване, — сказав князь по хвилині, коли лакеї, також усміхаючися недовірливо, потупцювали долі гостинцем, — чи ти направду бачив, як я давав тій пані портмонетку? Бо я щось собі того не можу пригадати, мабуть дуже вже в голові шуміло.
— Я дурень, ясний пане, — коротко відрізав Іван. — Нічого я не бачив. Я тільки чув, як портмонетка перед хвилиною випала з ка-
57
