Він став свистати. А двірня
У снїг нещасних повалила,
На кождого чотири їх,
Один на голову сїда,
На ноги другий, инші ж два
Ну молотить, що може сила.
Спершу неначе на мертвих
Удари сипались, бо в снїг
Лицем привалені й кричати
Не здужали, лиш тїла їх
Метались, мов хробак розтятий.
Пан свище, а двірня сїче.
Вже кров крізь шматє виступає,
Потічками на снїг тече,
І з снїгу наче з під землї
Болющий хрип глухий лунає.
Пан свище, мов не замічає.
А в тім жінки й дїтки малі
Катованих ураз юрбою
З плачем, риданєм і мольбою
Поверглись панови до ніг.
Пан свище, мо не бачить їх.
Одна дрожучими устами.
На колїнках підповзши, пана
Хотїла в ноги цїлувать,
Своїми кровними слезами
Той панський чобіт обливать, —
