Мороз стояв ледом аж до дна;
Тріщали дерева з морозу,
І знаходило ся що дня
В снїгу замерзлу пташку божу.
Кінчив ся сорок семий рік
Твердим віщованєм: здавалось,
Що твердо, непохитно в вік
Стояти ме той лад поганий,
Що нам до крови вже допік.
За гори сонечко ховалось,
Коли почув ся в нас дзвінок,
І з за горбочка на місток
Мов вродили ся панські санї.
Завиті в коцах та футрах
В село вертали пан і панї.
Дзвінок і вид той по хатах
Рознїс якийсь невільний страх,
Мов курят страх при видї канї.
Селом скрізь чутка розійшла ся.
„Що то за вісти він привіз?
Де був так довго? Чи занїс
На правду скаргу ін на нас
До ґубернатора? Що згодом
Пан ґубернатор відказав
Йому?” — Так шепотом несла ся
Глуха трівога між народом,
І кождий гнувсь і лиха ждав.
