І в панському дворі в тій хвили
Усї серця трівогу били,
Йшла суєтня та біготня.
Блїда, задихана двірня
Металась мов в окропі муха,
Бо кождий чув в покорі духа
Гріхів не мало за собою
І нишком всїх святих благав:
„Загородїть йому лускою
І очи й уши, щоб не взнав!
Ще лиш сей раз, сей раз послїднїй!
Буду наймав служби й обіднї,
Щоб лиш сей раз я не пропав!”
А пан понурий і похмурий
Приїхав, якось наче вовк
Глядїв, змарнїв щось і пожовк,
Чи то його так міські мури
Зіссали, чи грижа яка?
Роздяг ся, хвилю по покою
Ходив, по привичцї рукою
Помахуючи, мов би в нїй
Держав рукоять канчука.
А далї дзвоником в покій
Покликав він льокайчука.
„Най тут пан ржондца зараз стане!
Бігай! Та стій, чекай, балване!
Як пана ржондцу сповістиш,
Біжи, арендаря приклич!”
