Обмахувались нагайками,
А далї штовхать кулаками
Взялись… Люд тиснеть ся, писк, виск!
Вже понад голови людий
Почали задні до дверий
Метать великі снїгу груди,
І гнїв кипів чим раз страшнїйш.
Де-де в руках заблиснув ніж,
І чув ся крик: „Най гинуть Юди!”
І може б сорок осьмий рік
Були ми кровю охрестили,
Коли б у тій рішучій хвили
Піп свого слова не прорік.
За шумом, галасом та криком
Нїхто й не бачив, як між нас
Він увійшов, — коли нараз
З придверним розпятєм великим
В руках перед людьми він став
І хрест високо підійняв
І голосним озвав ся кликом:
„Бог з вами, дїти! Що се, ви
Опутані злим духом нинї?
Що ви, Татари чи Туркинї,
Що коло божої святинї
Такий гармідер завели?
Чи місце тут на колотнечу?”
„Не ми її розпочали!” —
Гукає мир. — „Адїть, панотче,
