на току лежали заковані в зброю Поляки. Козаки всадили на захвачених коней легко ранених і вони під проводом Дубини подалися до Ладижина, з відки по перевязанні ран мали уступати дальше. Важко раненим перевязано рани і вони посідали під млином. Кождий з них узяв собі дві три рушниці.
Серед веселих дотепів постягали Поляків і зробили з них вали. З поза цього шанця думали козаки оборонятися. Не довго прийшлося ждати на піхоту. Проміння сходячого сонця почало поблискувати на сріблистих бляхах. Безконечно тягнувся вуж піхоти, гармат і обозів. Не в одного козака забилося серце на вид десятикратньої переваги. Приходилося тільки дорого продати своє життя, щоби своїми трупами й смертю загородити хоч на час наступ ворога, а жертвою свого життя другим принести ратунок од ворога. Иншого виходу не було!
Один одинокий драґун, що спасся із січі доніс Сєнявському про розгром відділу.
»А мій сестрінок?« — запитав польний гетьман.
»Крім мене ніхто не оцілів«
»Так ти не оборонив свойого начальника?!« — крикнув гетьман і наче звір кинувся на драґуна, бив і копав його острогами й ударом шаблі розкроїв голову.
