Як обійшов всї доми, які лише знав, пошпортав ся на краю рова, що тягнув ся здовж загороди господаря Шікета. Кулї висунули ся з під рамен і упали на землю, біля нього. Довго лежав він неподвижно і знав лише те одно, що сташно голодний; занадто був слабий на умі, щоби міг добре розміркувати свою незглубиму нужду.
Він ждав не знати чого, тим неозначеним жданєм, що криє ся в кождім з нас. Ждав на причілку загороди, на студенім вітрі, таємної помочи, якої надїємо ся завсїгди з неба чи від людий, не питаючи як, для чого, анї хто принесе тоту поміч.
Надбігла громадка чорних куряток, шукаючи свого житя в земли, живительцї всїх істот. Що хвилї підоймали вони дзюбком якесь зеренце або якусь недоглядну комашку, хробачка і так продовжали своє гляданє поволи і певно.
Дзвін приглядав ся їм, не думаючи про нїчо. Нараз прийшло йому до голови, (скорше може до живота і радше вражінє нїж гадка), що одно з тих звіряток з'їло би ся смачно, як би так його спечи над огнем в лїсї.
Що тим самим він сповнить крадїж, про те не було у нього нї гадки. Він підняв камінь, що лежав побіч нього, а що був зручний, кинув ним і убив легко найблизше куря. Пташина упала на бік, подриґуючи крильцями. Другі курята повтїкали скачучи на своїх дрібних ніжках, а Дзвін, підпираючись опять на своїх кулях і гойдаючись на оба боки, неначе ті курята, поспішив чим скорше, забрати свою добичу.
Коли прибув до малого тїла з закровавленою головною, одержав так сильний удар в плечі, що аж випустив з рук свої палицї і запо-
