Більше вже схильчивости було в нього до монахинь, яких робив невиннїйшими їх обіт. Одначе і з ними він поводив ся остро, тому що помимо свого свяченичого стану не міг в души оперти ся їх вічно чигаючій нїжности, що настілько була небезпечнїйша, на скілько випливала з упокореного, закріпощеного серця.
Він добачував ту нїжність в їх вочах пяних побожностю, в одушевленях, якими жіночий рід особливо визначуєть ся; він з обуренєм дивив ся на їх любов до Спасителя, як на огнисту і змислову жіночу любов. Він сам бачив ті скриті залицяня, які проклинав нишком, навіть в їх послусї, в їх любязних словах, коли з ним говорили, і в проливаних слезах униженя, коли з ними часом за остро обійшов ся.
Лишаючи за собою брами монастиря, потрясав сутанною і біг прискореними кроками геть, як коли-б втїкав перед яким нещастєм.
Була в нього сестріниця, що з своєю матїрю жила в сусїднім домику. Він давно вже постановив, що вона мала стати сестрою милосердя.
Вона була гарна, легкодушна і дотепна. Коли пан-отець читав її текст, вона сьміялась, а скоро він розсердив ся на неї, вона обіймала його руками за шию і пригортала могучо до себе. Він старав ся увільнити себе з тих сїтей, одначе в души відчував лагідну, тиху радість. Завязок того батьківського чуства, що дрімав в кождім мужчинї.
Часто, йдучи з нею рука об руку пільною доріжкою, він розповідав її про Бога, про свого Бога. Вона зовсїм його не слухала, лиш звертала вочи, що сяли житєм та щастєм на небо, або на трави і цьвіти піль. Від часу до часу,
