Одушевлений, очарований вийшов у чисте поле. І знов пристанув та кинув очима довкола, по облитій мерехтячим сьвітлом рівнинї, що наче купала ся в якомусь нїжнім чарі. Жаби відзивали ся своїм уриваним, металїчним голосом; з ним зливав ся далекий, протяжний сьпів соловіїв, при котрім думку проганяють мрії. Ся нїжна, в душу проникаюча музика так наче й сотворена для поцїлуїв при блиску місячного проміня.
З тремтячим серцем, Бог знає чому, — йшов пан-отець далї і далї. Нараз почув, що він немічний, обезсилений і його зібрала немала охота сїсти на місци, та оглядати Бога в його творах, дивуючись їм.
Там в низу, здовж закрутів невеличкої річки вив ся довгий ряд топіль. На гребли і по-над нею знимав ся ріденький, білявий туман, що мов тонкий, прозорий серпанок, пронизаний посрібляним ясним промінєм місячного сьвітла, сповивав довгу, филюючу стрічку вод.
Пан-отець став знов на місци; зворушенє, що з хвилї на хвилю росло проти волї, проникло його до глубини душі.
Якийсь сумнїв, якесь неясне занепокоєнє підступило до нього; він почув, що з його душі виринає одно з тих питань, які він завдавав собі часом.
На що се Бог сотворив? Коли ніч призначена на спанє, на несьвідоме істнованє, на відпочинок, підчас котрого забуваєть ся про все, так пощож надавати її більше чару як дневи, більше примани як ранній зорі, та вечерови? Або й сї тихо мандруючі й повні чарівної сили зорі, поетичнїйші як сонце, а при тім такі дискретні, що їх дїло здаєть ся, тільки й присьві-
