Чарівне горнятко
Чарівне горнятко |
|
Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, файніші, ніж у Косові. Тоді був на світі бідний чоловік, що мав три доньки — Марійку, Ганнусю і Василинку. Доки доньки були малі, чоловік дуже бідував, а як вони підросли, то стало трохи легше, бо вже було кому обід зварити, шмаття випрати і в поле піти. Дівчата вдались дуже вродливі — як три корчики квітучої калини.
Одного дня чоловік взяв своїх доньок у поле сапати мандибурку. Несподівано з лісу виїхала бричка і стала на дорозі просто їхньої нивки. З брички зліз якийсь панок.
— Добридень, ґаздо! Гризеш пісну нивку?
— Гризу, паночку.
— І твої доньки все життя будуть отак гризти?
— Відай, будуть, бо ніхто не знає, яка доля чекає людину.
— А я знаю, — хвалиться панок. — У вашої старшої доньки буде щаслива доля, як віддасте її за мене. Чоловік здивувався:
— А ви хто такий?
— Я — Ольдеквіт, найбільший пан у сусіднім краю.
Чоловік задумався. Правду сказати, він навіть утішився, що хоч одна його донька не буде бідувати. Може, ще й молодшим сестрам не дасть каратися на світі, а чимось допоможе, бо матиме звідки.
— Ну, то що. Марійко, підеш за панича?
Марійка глипнула на Ольдеквіта — файний, з блакитними очима і чорною чуприною.
— Піду, тату.
Тоді старий каже:
— У неділю справимо весілля.
— Е, ні, весілля буде в моєму палаці, — заперечив пан. — Але мусите пустити молоду тепер, най іде зі мною.
Чоловік подумав і погодився.
— Ходи, Марійко, — сказав панич дівчині. — Перед нами далека дорога, а сонце вже на заході.
Дівчина попрощалася з ріднею, сіла у бричку й поїхала.
Минув тиждень, але Ольдеквіт не просив старого на весілля. Минув і рік. А чоловік нічого не знав про свою доньку.
Настало знову сапання. Ґазда вийшов у поле з Ганнусею й Василинкою. Сапали скільки сапали, коли з лісу вийшов Ольдеквіт.
— Добридень! — каже. — Що, далі гризете своє полечко?
— Та гриземо... Тручаємо помалу свою біду. А як наша Марійка? Чому не приходить?
— Має малу дитину. Просила, щоб Ганнуся приїхала до неї хоч на тиждень. Допомогла їй. Ганнуся аж підскочила:
— Я поїду, тату! Марійці самій сумно. Побавлю дитину, і їй весело буде. Приїду й розповім вам, як вона ґаздує.
Чоловік дав згоду.
Ганнуся сіла в бричку коло Ольдеквіта і поїхала Минув не тиждень, а вже цілий рік. Про Марійку і Ганнусю ніхто нічого не чув — гейби каменем у воду впали.
Настало знову літо. Чоловік вийшов у поле сапати мандибурку з наймолодшою донькою Василинкою.
З лісу й цього разу над'їхав Ольдеквіт.
— Добридень! — каже. — Що гризете досі бідну землю?
— А що маємо робити? Мусимо працювати, аби втримати грішну душу в тілі. А де наша Ганнуся? Чому так довго не вертається додому?
— Я вже не раз хотів її привезти, але Марійка не пускає. Каже, що їй буде сумно без сестрички. Ганнуся трохи заслабла й просила, аби Василинка приїхала в гості хоча б на три дні. Потім разом повернуться додому.
— Я поїду, тату. Ненадовго, лише на три дні. Пустіть мене.
— То їдь, але вертайся за три дні.
— Добре, тату.
Василинка сіла собі в бричку, й коні рушили. Спочатку, як всі люди, їхали дорогою. Потім бричка під нялася вгору і полетіла, наче птах. Довго неслася у повітрі, доки прилетіла до кам'яного замку, що стояв на горі. Величезна брама перед нею отворилася сама.
Василинка скочила з брички, думаючи, що сестри вийдуть зустрічати. Але ніхто її не зустрів. Здавалося, у замку не було живої душі. На даху тільки каркали ворони.
Василинка напудилася.
— Де мої сестри?
А Ольдеквіт гейби крізь землю провалився разом з бричкою й кіньми.
Дівчина почала бігати похмурими коридорами, заглядала у темні кімнати.
— Марійко! Ганнусю?
Ніхто не озивався.
Сіла собі на холодний камінь і ревно заплакала. Довго текли з очей гарячі сльози. Нараз перед нею з'явилася бабка, стара-престара.
— Чого ти плачеш, дівчино?
— Як мені не плакати, коли Ольдеквіт привіз мене до сестер, а їх ніде не видно. Він кудись утік, а я лишилася сама на студенім камені. Що маю робити?
— Сестер своїх не скоро побачиш. Ольдеквіт — великий кат. Він їх мучить у чорних пивницях. І тебе таке чекає.
— Ні, бабко, я втечу!
— Звідси ніхто не втече, бо залізна брама під золотим ключем.
— То що мені порадите, бабко? Стара дала їй тонкий поясок.
— Запережись і будь смирною перед Ольдеквітом. Коли скаже, аби ти стала його жінкою, засунь ліву руку під поясок і дай свою згоду. Говори, що ти кохаєш його дужче, ніж свого тата й сестер. Запам'ятай добре: роби все, тримаючи ліву руку під пояском. Він мав чарівну силу. Це — пояс добра.
— Дякую вам, бабусенько, — сказала Василинка.
Бабка зникла так, ніби її й не було.
Дівчина заперезалася чарівним пояском і стала чекати свого ворога.
Увечері вернувся Ольдеквіт. Одразу каже Василині:
— Будь моєю жінкою!
Дівчина засунула ліву руку під поясок і ласкаво йому відповіла:
— Усе життя буду твоєю вірною дружиною.
— Як, ти мене кохаєш?
— Дужче, ніж свого тата і сестер.
— Маєш щастя... Такої жінки мені й треба, — втішився Ольдеквіт.
Василинка зварила вечерю. Ольдеквіт наївся, напився, дав Василинці в'язку золотих ключів і сказав:
— Оце ключі від усіх дверей, що є в моєму замку. Але ти не заходь до кімнат, я привезу тобі усього, чого лише захочеш. Я їду в світ на цілий тиждень. Дивись, аби тут не пропало ані ниточки.
— Буду пантрувати, мій господарю.
Ольдеквіт утішився, що має таку жінку, сів на бричку і помчав.
Василинка не могла заснути. Вранці вийшла у садок, лягла на траву й заплакала. З-під землі почувся голос Марійки і Ганнусі:
— Тату наш рідний, врятуй нас від цього Ольдеквіта! Скільки будемо мучитись у його темницях?
Василинка схопилася і пішла до замку. Блукала по кімнатах, шукала сестер. Та всюди були тільки купи золота і діамантів.
Наступної ночі уві сні знову показалася їй бабка. Вона сказала:
— Відімкни двері у підлозі дванадцятої кімнати. Василинка прокинулася і почала шукати дванадцяту кімнату. Коли знайшла, відімкнула двері, що були в підлозі, подивилася униз. Там три легіні були прикуті ланцями до залізного пня. Один із них побачив Василинку і попросив:
— Дівчино, принеси мені на хвильку мальоване горнятко. Спрага мене замучила.
Василинка знайшла у покоях чарівне мальоване горнятко, спустилася драбиною в підвал. Леґінь напився і одразу вчинився силачем. Сіпнув ланц і відірвався від залізного пня.
— Дівчино, дай і мені напитися з мальованого горнятка, — попросив другий хлопець.
Василинка не пошкодувала і йому водиці. Той напився, теж набрався сил, сіпнув ланц і відірвався від залізного пня.
— Дівчино, дівчино! І мене мучить спрага. Дай мені напитися з чарівного горнятка, — озвався і третій.
Василинка і йому допомогла.
Коли всі три парубки скинули з рук ланці, дівчина спитала:
— Чи не знаєте, легіники, де мої сестри?
— Твої сестри під залізним пнем. Дай нам ще напитися і зараз їх побачиш.
Легіні напилися і відкотили у куток залізного пня. Під ним були залізні двері. Василинка відімкнула їх золотим ключем і подивилася униз. У темній темниці сиділи і плакали її сестри Марійка й Ганнуся.
Легіні спустилися драбиною туди і винесли їх.
Василинка тішилася сестрами, навіть не почула, як повернувся Ольдеквіт. Він ледве ноги приволік. Хотів було напитися з мальованого горнятка, та не знайшов його в покої. Ліг і заснув міцним сном, аби хоч так відновити силу.
Василинка позамикала золотими ключами всі двері в палаці. Навіть оті, де спав Ольдеквіт.
Відчинила залізну браму, і всі шестеро пустилися тікати. Так бігли, що землі не чули під ногами. Через якийсь час добралися до темного лісу. Раптом у повітрі щось страшно загуло.
— Це — Ольдеквіт, — сказала Василинка з острахом.
Напилися водиці з мальованого горнятка і побігли швидше. Але хіба можна втекти від Ольдеквіта?
Під розсохлими дубами побачили хатку на курячій лапці. Вона була повернена передом до них.
— Нате золотий ключик і забіжіть туди, — сказала Василинка легіневі, який тримав за руку Марійку.
Вони увійшли в хатку й замкнулися тим ключиком.
Інші напилися водиці з мальованого горнятка і побігли далі.
Ольдеквіт сердито, аж іскри з нього сипали, спитав хатку:
— У тебе не сховалася Марійка з легінем? Хатка покрутилася на курячій лапці і обернулася до нього задньою стіною.
— Я б тебе спалив, але не маю зараз часу, — крикнув Ольдеквіт і пустився далі.
Повітря гуділо, а земля дудніла.
Та перед втікачами, гейби з-під землі, з'явилася хатка на качачій лапці.
Василинка глипнула на легіия, який тримав за руку Ганнусю, і сказала:
— Візьміть золотий ключик, сховайтеся в цій хатці Леґінь забіг з Ганнусею в хатку і замкнув двері за собою.
Через якусь хвилинку Ольдеквіт опинився перед вікнами й питає:
— Хатко, до тебе не забігала Ганнуся з легінем? Хатка покрутилася на качачій лапці і обернулася до нього задньою стіною.
— Я б тебе спалив, хатко, але часу не маю, — крикнув Ольдеквіт.
Василинка і її леґінь напилися водиці з мальованого горнятка і побігли з усіх сил. Лісом гейби страшна буря летіла!
Глип, а на галявині стоїть хатка на гусячій лапці. Василинка потягла парубка за собою і — шусть із ним у хатку. Замкнула двері на золотий ключик — і ні пари з вуст.
Ольдеквіт питає:
— Скажи, хатко люба, до тебе не забігала Василинка зі своїм легінем?
Хатка покрутилася на гусячій лапці й обернулася до нього задньою стіною.
— Я б тебе спалив, хатко. Але зараз не маю часу — мушу їх зловити і в морі втопити!
Ольдеквіт ще довго біг, доки опинився на березі синього моря. Став там, роздивився на всі боки, але нікого ніде не побачив. І тріснув від злості!
Сестри віддалися за тих легінів, з якими втікали. Довго жили у своїх хатках, дітей бавили і казку їм розповідали про чарівне горнятко.
Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |
Ця робота перебуває у суспільному надбанні відповідно до статті 8 Закону України від 1 грудня 2022 року № 2811-IX «Про авторське право і суміжні права», де зазначається, що не є об'єктами авторського права:
- вираження народної творчості (фольклор);
- акти органів державної влади, органів місцевого самоврядування, офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного і судового характеру (закони, укази, постанови, рішення, державні стандарти тощо), а також їх проекти та офіційні переклади;
- розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право особливого роду (sui generis).