«‘Улісс’, порядок і міт»

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
«‘Улісс’, порядок і міт» (1923
Томас Стернз Еліот, переклад — Тарас Демко
теорія літератури
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Книжка пана Джойса опублікована вже достатньо давно, щоб здобути ще більше похвали чи докорів від тих, хто зводить наклепи; та недостатньо часу ще пройшло з часу, як її видали, для того, щоб сповна визначити її місце і значущість. Все, що варто зараз зробити для цієї книжки, а зробити є що, це розкрити певний її аспект — а кількість цих аспектів невизначена — цього ще не зробили. Для мене ця книжка є найважливішим вираженням нашого часу; це книжка, перед якою ми всі в боргу, від якої ніхто з нас втекти не може. Ось постулати, які я висловлюю про неї, і я не хочу марнувати часу читачів, вдаючись до вихвалянь; вона подарувала мені задоволення, здивувала й полякала, як мені того й було треба.

Серед усієї критики в адресу цієї книжки, я нічого не побачив, окрім, хіба що, поважної роботи М. Валері Ларбо, що є скоріше передмовою, ніж літературно-критичною статтею, як на мене, вона написана для того, щоб оцінити значущість використаного методу — паралель до “Одіссеї” і використання відповідних стилів і символів в кожному розділі. Все ж, хтось може припустити, що це для привернення уваги; але до неї ставилися як до милого трюку, або підмостків, які сам собі спорудив автор, щоб показати свою реалістичну казку і відсутність цікавости в завершеній структурі. Критика, яку пан Олдінґтон спрямував на “Улісса” кілька років тому, як на мене, сама не витримує критики, але оскільки він написав її ще до того, як книга повністю з'явилася друком, то його критика програє з гідністю, на відміну від критики тих, які мали перед собою цілу книгу. Пан Олдінґтон розглядав пана Джойса як пророка хаосу; і чекав на потік дадаїзму, який, як його передбачливе око побачило, вивергався з магічного посоха чарівника. Звичайно, вплив, який книжка пана Джойса може мати, на мою думку, недоречний. Найвеличніша книга, по правді, може мати найгірший вплив, а найпосередніша книжка може виявитися рятівною. Прийдешні покоління відповідальні за власні душі; геній відповідальний за рівних собі, а не за натовп неосвічених і недисциплінованих піжонів. Все ж, безнадійна турбота пана Олдінґтона, мені видається, приховує певні роздуми про природу книжки, з якими я не можу погодитися; і це предмет суперечки. Для нього книжка, якщо я правильно розумію, це вітання хаосу, вираження збочених почуттів, упереджености і викривлення реальности. Але поки я не процитую слова пана Олдінґтона, я можу обманювати. “Я більш ніж переконаний, - він каже, - що, коли пан Джойс зі своїм дивовижними дарами, використовує їх, щоб викликати огиду до людства, він робить, щось, що є поганим і ганебним для людства”. Це чимось схоже на думку вишуканого Текерея про Свіфта. “З точки зору моралі, я вважаю, це жахливо, ганебно, малодушно, богохульно: і, хоч він і настоятель, його треба освистати”. (Ось, як підсумок “Подорожі до Гуїмнгмів”, що на мою думку, є одним з найвеличніших тріюмфів людського духу. Правда, згодом Текерей відводить Свіфтові найпочесніші лаври, які могли б бути: “Він мені здається таким великим, що коли думаю про нього, здається, що похитнулася імперія”. А пан Олдінґтон, в свій час, майже так само щирий.)

Чи можна зганьбити людство (в прямому значенні цього слова, яке є “зганьбити одну людину, чи групу людей на фоні інших людей”), це питання для філософів; але, звісно, якщо “Улісс” це “ганьба”, він був би просто підробленим документом, безсилим шахрайством, і ніколи б не привернув уваги пана Олдінґтона. Не хочу зупинятися на цій проблемі, цікавим є те, як пан Олдінґтон насмілився сказати про “великий недисциплінований талант” пана Джойса. Я думаю, ми з паном Олдінґтоном більш менш згодні в тому, чого ми прагнемо в принципі, в згодні, що це називається класикою. Через цю згоду я й обрав пана Олдінґтона для нападу з приводу цієї суперечки. Ми погоджуємось на тому, чого прагнемо, але не на тому, яким чином цього досягнути, а також, яке сучасне письменство демонструє тенденцію в цьому напрямку. Ми погоджуємось, сподіваюся, що “класика”, це не альтернатива “романтизму”, так як з політичними партіями: консерватори і ліберали, республіканці і демократи, зі схемою “вижени шахраїв”.

Це мета, до якої прагне, вся хороша література, в міру своїх сил, відповідно до свої можливостей, місця, часу. Можна бути “класичним”, в тому значенні, що відвернутися від того матеріялу, що перед тобою, і обирати тільки муміфікований мотлох з музею — як деякі сучасники роблять, про яких можна сказати дещо неприємне, при нагоді (пан Олдіґтон сюди не належить). Можна бути класиком тенденційно, послуговуючись вправно тим, що маєш. Плутанина виникає у тому, що цей термін застосовують до літератури і до цілої низки інтересів і форм поведінки, і до суспільства, частиною якого є й література. І в обох застосуваннях значення не однакове. Набагато простіше бути класиком в літературознавстві, ніж у творчості — тому що в першому ти відповідальний лише за те, що ти хочеш, в той час як у другому, несеш відповідальність за те, що ти можеш зробити з тим матеріялом, який ти повинен просто прийняти. В той матеріял я включаю емоції і почуття письменника, які для письменника є матеріялом, що треба прийняти — не чесноти, котрі треба звеличити, чи пороки котрі — принизити. Питання, тоді про пана Джойса: скільки життєвого матеріялу він опрацював, і як він це робить (працює з ним не як законодавець чи проповідник, але як митець)? Ось те, що пан Джойс паралельно використовує “Одіссею” має велике значення. Воно на вагу науково відкриття. Ніхто ще до того, ще написав роман на такій основі: це раніше не було потрібним. Я не акцентую увагу на слові “роман”, якщо ви називаєте його епопеєю, я не сперечатимусь. Якщо це не роман, то просто тому, що романна форма більш не задовільняє; тому що роман, замість того, щоб бути формою, став просто вираженням періоду, котрий ще не остаточно втратив всю форму, і відчуває необхідність чогось точнішого. Пан Джойс написав один роман “Портрет”; пан Віндгем Льюіс написав один роман “Тарр”. Я не думаю, що хтось з них, ще коли-небудь напише “роман”. Роман закінчився Флобером і Джеймсом. Так сталось, я думаю, тому що пан Джойс і пан Льюіс, випереджаючи свій час, відчували свідоме чи несвідоме незадоволення формою, що їхні романи безформніші, ніж романи десятка розумних писак, які й не здогадуються про свою застарілість.

Використовуючи міт, маніпулюючи тривалими паралелями між сучасністю і античністю, пан Джойс вводить метод, який инші повинні використовувати після нього. Це не буде імітацією, так само, як із ученим, що використовує відкриття Айнштайна, слідуючи власним, незалежним, глибшим дослідженням. Це спосіб контролю за формою, її впорядкування, оформлення, підкреслення значущости безмежної панорами марноти і анархії, чим є сучасна історія. Цей метод вже примітив пан Єйтс, і, вірю, пан Єйтс є першим хто про нього дізнався. Цей метод має сприятливий гороскоп. Психологія (така як вона є, хоч ми будемо сміятися чи сприймати її серйозно), етнологія і Золота Гілка змагалися, щоб здійснити те, що було неможливим кілька років тому. Заміть наративного методу ми можемо використовувати мітологічний метод. Це, я серйозно вірю, є кроком вперед для того, щоб зробити сучасний світ можливим для мистецтва, поступом до того порядку і форми, яких так бажає пан Олдінґтон. І тільки ті, хто досягли вершин у своїй галузі без зайвого галасу і без допомоги, у світі, де майже нема підтримки, можуть поглибити це починання.