ІМіС УРСР/Луганська область/Перевальськ

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область (1968
Перевальськ (Л. О. Волкова, О. С. Охріменко, Л. М. Старченко, Ф. Я. Шистер)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

ПЕРЕВАЛЬСЬК

Перевальськ[1] — місто районного підпорядкування, центр Перевальського району, розташоване за 45 км від Луганська на східному схилі Донецького кряжа (перевалу). Місто сполучене тролейбусною лінією зі станцією Комунарськ Донецької залізниці. Через Перевальськ проходить автодорога Луганськ— Дебальцеве. Населення — 34 тис. чоловік.

Найважливіша галузь промисловості міста — вугільна. Тут знаходиться трест «Комунарськвугілля». В межах міста розташовані шахти: № 25, «Україна», № 2-біс та підприємства місцевого значення.

Місто виникло наприкінці другої половини XIX століття у зв’язку з розвитком вугільної промисловості Донецького басейну. В 1791 році у долині ріки Білої, в селі Селезнівці Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії були відкриті пласти кам’яного вугілля, які виходили на поверхню. Застосовуючи працю кріпосних селян, місцеві поміщики організують видобування вугілля. Наприкінці XIX століття на землях з вугленосними надрами починається підприємницька діяльність. Поблизу Селезнівки 450 десятин землі купив підприємець Мсциховський, який у 1889 році разом з підрядчиком Степановим розпочинає тут розробку вугілля неглибокими шахтами. Вугілля доставлялося гужовим транспортом до станції Юр’ївка (нині станція Комунарськ) за 6 верст. Водночас ведеться розвідка вугільних пластів. У 1900 році Мсциховський заклав дві великі капітальні шахти № 1, № 2 за чотири-п’ять кілометрів від села Селезнівки. Тут же виникає робітниче селище, яке дістало назву Селезнівський рудник. У 1902 році на цих шахтах почалося вугледобування[2].

Конкурентна боротьба між підприємцями привела в 1906 році до створення Селезнівського акціонерного товариства кам’яновугільної і заводської промисловості, засновниками якого були Мсциховський, Квятковський та Афенін[3]. Щоб збільшити вивіз вугілля, підприємці будують залізницю від ст. Кипуча та Овраги до вугільних підприємств. У 1906 році на шахтах Селезнівського рудника було видобуто 12921 тис. пудів вугілля[4]. Через рік шахти Селезнівського товариства дали 13995 тис. пудів вугілля. Ведучи конкурентну боротьбу, Мсциховський та його компаньйони прибирають до своїх рук розташовані поблизу дрібні шахти. В 1909 році акціонери купують у спадкоємців підприємця Толстикова рудник разом з 1000 десятинами землі, а також шахти Конжукова. Шляхом випуску акцій на суму 1,5 млн. крб. товариство збільшує основний капітал до 2,5 млн. крб. Річний видобуток у 1909 році становив 14—15 млн. пудів вугілля[5].

На шахтах Селезнівського товариства поряд з постійними робітниками працювало багато сезонних, завербованих у Воронезькій, Курській, Казанській, Рязанській та інших губерніях. Особливо багато захожих робітників було взимку. Жили артілями, по 10—20 чоловік, у тісних дерев’яних бараках і землянках, спали на двоярусних нарах.

Тяжким і виснажливим був шахтарський робочий день, що тривав під землею 12 годин. Вуглевидобуток здійснювався вручну (обушок, санки). Робітник сам рубав вугілля, вантажив його і видавав на поверхню. Ніякої охорони праці чи техніки безпеки не було. За тяжку виснажливу працю робітники Селезнівського рудника одержували від 75 коп. до 1 крб. 40 коп. в день. Цього не вистачало навіть на харчування. Ще гірше було сімейним робітникам. При цьому заробітку вони взагалі не могли звести кінці з кінцями, якщо не мали в сім’ї інших працюючих або якщо дружина шахтаря не мала заробітку від здачі кутка чи від прання білизни одиноким робітникам[6].

На шахтах Селезнівського рудника широко застосовувалась дитяча праця. Заробіток дітей і підлітків був зовсім мізерним. В одній з кореспонденцій до газети про жорстоку експлуатацію дітей на шахтах Селезнівського рудника говорилось: «На сортуванні вугілля працюють малолітні робітники протягом 11 годин робочого дня і без півгодинної перерви на сніданок. Плата дітям визначається в середньому 30 копійок на день»[7].

Каторжна праця, низька заробітна плата, політичне безправ'я — все це піднімало робітників на класову боротьбу. Уже наприкінці XIX століття серед шахтарів селища посилюється вплив соціал-демократів[8]. Напередодні і в роки першої російської революції революційною роботою серед шахтарів Селезнівського рудника керувала Алмазно-Юр'ївська організація РСДРП.

У квітні 1902 року на шахтах селища розповсюджувались листівки під назвою «Що таке прямі і непрямі податки?», які викривали політику царизму, капіталістичну експлуатацію. Розповсюдження нелегальної літератури у наступні роки посилилося. В донесенні місцевої поліції відзначалося, що в ніч на 28 квітня 1903 року на Селезнівських рудниках були розкидані прокламації «Російська соціал-демократична робітнича партія», «Листи до товаришів».

Звістка про звірячу розправу царизму з робітниками Петрограда 9 січня 1905 року сколихнула весь пролетарський Донбас. Шахтарі Селезнівських рудників організовано провели маївку, на якій представники Юр'ївської соціал-демократичної організації виголошували політичні промови, спрямовані проти самодержавства і капіталу. Страйк, який спалахнув у травні 1905 року на шахті № 2, тривав кілька днів; ним керував страйковий комітет на чолі з робітником Яковом Чорним. Страйкарі організували факельний похід до шахти № 1 і звернулися до робітників із закликом підтримати їхній виступ. До страйку приєдналися гірники шахти № 1 та інших рудників. Масовість і організованість страйку налякали підприємців. Шахтовласники, чекаючи підходу карателів, погодилися з вимогами робітників про підвищення заробітної плати. Карателі, які наспіли, жорстоко розправилися із страйкуючими. Керівники страйку та його активні учасники були заарештовані, а їхні сім'ї вислані із селища[9].

Однак це не послабило революційного руху шахтарів селища. Під впливом Луганської та Алмазно-Юр'ївської організацій РСДРП робітники Селезнівського рудника ще енергійніше розгортають революційну боротьбу. На початку 1906 року на шахтах створюються профспілки, в яких сильним був вплив більшовиків. Організовано пройшов першотравневий страйк гірників Селезнівського рудника в 1906 році. У селищі відбувалися мітинги, на яких більшовицькі оратори роз'яснювали робітникам їхні завдання в боротьбі з самодержавством[10].

Під впливом робітників-шахтарів революційні настрої поширювались і серед жителів ближніх сіл. Так, 1 серпня 1906 року в селі Селезнівці за рішенням загального сходу селяни приступили до поділу поміщицької землі[11].

Після поразки першої російської революції царський уряд з усією жорстокістю обрушився на пролетаріат та його революційні організації. На шахтах були розігнані профспілки, які, на думку шахтовласника Мсциховського, «є центром пропаганди, а гроші профспілки витрачаються на придбання зброї та злочинної літератури»[12].

У роки столипінської реакції акціонери Селезнівського товариства за рахунок посилення експлуатації гірників збільшили основний капітал з 2,5 до 4 млн. крб. Було закладено нову капітальну шахту № 3, збудовано електромеханічну майстерню.

На одному полюсі йшло нагромадження капіталу, а на другому — злиденності. Низький життєвий рівень, антисанітарні умови, в яких жили шахтарі, привели в 1910 році до спалаху епідемії холери, внаслідок чого загинуло багато жителів селища.

Більшовицька газета «Звезда» в червні 1911 року писала: «Умови роботи шахтарів не тільки на Селезнівському руднику, а й взагалі на шахтах в окрузі нестерпні в повному розумінні цього слова. За нестерпну працю в надрах землі, без світла і повітря, щохвилини ризикуючи бути похованим за життя, робітник заробляє максимум 35— 40 карбованців на місяць. Туляться робітники в сирих, темних приміщеннях, нерідко просто нашвидкоруч виритих землянках по 10—15 чоловік у кожній». І далі в газеті зазначалося: «…нема гірше життя, ніж життя шахтаря. Це — повільне, болісне вимирання, каліцтво у фізичному і культурному відношенні. Тут, на шахтах, не дотримуються навіть мінімальних правил щодо робітників, установлених нашим законодавством».

Страйкова боротьба робітників ставала дедалі організованішою. З 1 по 4 травня 1911 року страйкували робітники шахти № 2, а з 8 по 13 травня — гірники шахти № 1 Селезнівського рудника. Гірники поставили перед адміністрацією вимогу збільшити заробітну плату. Під час страйку з найближчого Шубінського рудника прибули стражники, які, роз’їжджаючи по робітничій колонії, силою змушували робітників ставати до роботи. Страйк закінчився частковим задоволенням вимог робітників шахти № 2, яким було добавлено 5 копійок з вагончика видобутого вугілля[13].

На знак протесту проти кривавого злочину царських властей на Ленських золотих приїсках робітники рудника у квітні 1912 року провели масовий політичний страйк. Страйковий комітет підтримував тісний зв’язок з більшовицькою організацією Алчевська. Щоб замінити страйкуючих робітників, адміністрація виписала волзьких татар. Та останні, під впливом більшовицької агітації, відмовилися працювати, заплативши адміністрації штраф по 25 крб. кожний. Жорстокими поліцейськими репресіями страйк вдалося придушити. У червні 1913 року, разом із пролетарями Луганська і Алчевська, шахтарі Селезнівки масовим страйком висловили протест проти монархії сім’ї Романових[14].

Розв’язана імперіалістами світова війна принесла капіталістам величезні бариші. Так, у 1916 році Селезнівське акціонерне товариство збільшило свій основний капітал з 4 до 5 млн. крб. Становище ж шахтарів селища в роки війни ще більше погіршилося. В 1916 році то на одній, то на іншій шахті Селезнівських рудників спалахують страйки, викликані посиленням експлуатації і зростанням цін на продукти першої необхідності.

Наприкінці 1916 року шахтарі створюють невелику, але міцну рудникову більшовицьку організацію. До її складу ввійшло близько п’ятнадцяти чоловік — робітники Буненко (він же — організатор осередку), Брильов, Жданов, Райцев, Челяєв, Колода (страчений фашистами у роки Великої Вітчизняної війни), Тютющенко, Сокольников, Даренський, Ларченко, Суслов, Ананьївський[15]. Більшовики зміцнюють зв’язки з шахтарями, роз’яснюють їм грабіжницький характер війни, готують робітників до революційних боїв з самодержавством.

До революції Селезнівський рудник був глухим селищем, де проживало близько З тис. чоловік. Тут налічувалося 15 вулиць, що складалися з двоквартирних будиночків з однокімнатними квартирами для десятників і службовців шахт, а також дерев’яних казарм для робітників. Медичне обслуговування на руднику було поставлено погано. В селищі була всього одна лікарня на 10 ліжок, де працював тільки один фельдшер.

Більшість робітників була неписьменною. До Жовтневої революції в робітничому селищі була тільки одна початкова трикласна школа, яка аж ніяк не могла охопити навчанням всіх дітей.

Звістка про повалення царату дійшла до Селезнівського рудника 4 березня 1917 року. Відбувся великий мітинг, після якого демонстранти направилися через сусідній Ольговірівський рудник у село Графівку (нині — Бугаївка), де разом із селянами провели мітинг. Місцеву поліцію було обеззброєно і розігнано.

Обирається рудникова Рада. Однак до її керівництва пролізли меншовики та есери. Рада перетворилася в місце запеклої боротьби більшовиків з меншовиками та есерами. На настійну вимогу більшовиків Рада вжила ряд заходів, спрямованих на задоволення вимог трудящих рудника про збільшення заробітної плати і восьмигодинний робочий день. На шахтах були створені робітничі комітети, які обмежували розгул адміністрації. Під керівництвом більшовиків робітники рудника провели мітинг пролетарської солідарності в зв’язку з п’ятою річницею Ленського розстрілу, організовано відзначили свято 1 Травня.

Керуючись Квітневими тезами В. І. Леніна і рішеннями Квітневої партійної конференції, більшовики викривали політику Тимчасового уряду та імперіалістичний характер війни, боролися проти угодовської політики меншовиків і есерів. Неухильно зростала політична свідомість робітників, посилювався вплив більшовиків серед жителів селища. 28 серпня 1917 року шахтарі Селезнівського рудника спільно з гірниками сусіднього Катеринівського рудника провели мітинг, на якому засудили корніловщину. Тут же був створений червоногвардійський загін; шахтарі вирішили послати його на допомогу петроградським робітникам[16].

Після розгрому корніловщини авторитет більшовицького осередку Селезнівського рудника ще більше зріс. На мітингах і зборах шахтарі підтримували більшовицьких промовців, а меншовицьких — освистували.

Коли до селища дійшла звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, відбулись демонстрація і мітинг трудящих. Більшовики роз’яснювали робітникам суть рішень II з’їзду Рад, ленінські декрети про мир, землю, про створення Радянського робітничо-селянського уряду. Сформовані з робітників загони під командуванням Токонцева і Буненка розігнали місцеві органи влади Тимчасового уряду.

Шахтарі встановили контроль над виробництвом. 19 листопада 1917 року гірники селища переобрали рудникову Раду робітничих депутатів. Серед обраних були більшовики Харитонов, Токарев, Васютинський, Ана-ньївський, Хамов, Комарцов.

З перших же днів Рада розгорнула активну діяльність по налагодженню роботи шахт. За пропозицією робітників Рада призначила гірничого інженера Нікітіна керуючим Селезнівським рудником, його заступниками — двох шахтарів. Селезнівська Рада стала справжнім органом народної влади Вона займалася постачанням трудящих продовольством, вживала заходів по організації освіти, подавала допомогу сім’ям загиблих фронтовиків. Для боротьби з каледінською контрреволюцією Рада створила червоногвардійський загін на чолі з шахтарем-більшовиком М. М. Циплаковим[17].

В період німецької окупації, що почалася з 26 квітня 1918 року, шахтарі селища зазнали багато страждань. Разом з німцями прийшли українські буржуазні націоналісти. Був звіряче убитий член бюро партійного осередку Даренський, поранений активіст Чергін. Окупанти примушували гірників працювати по 11—12 годин на добу. Зростала дорожнеча, серед шахтарів почався голод. Та робітники не схилили голови перед окупантами. В районі поблизького села Андріанопіль діяв партизанський загін під командуванням С. П. Ткаченка. В його складі було немало селезнівських шахтарів. Загін діяв у тісному контакті з алчевськими підпільниками. В липні 1918 року партизани розгромили місцеву варту.

Революція в Німеччині прискорила кінець німецької окупації селища. 21 грудня 1918 року був створений ревком Селезнівських рудників, до складу якого увійшли більшовики Циплаков Турбін, Швець, Колода та інші.

Для боротьби з білогвардійцями, що діяли в околицях, Селезнівський ревком створив два робітничих загони. їх очолили шахтарі І. Ф. Ричков та В. Є. Горянський. У лютому 1919 року загони влилися до регулярних частин Червоної Армії[18].

На початку квітня 1919 року фронт проходив у 15—20 км від Селезнівки. Гірники під командуванням М. М. Циплакова спільно з підрозділами Першого Луганського Комуністичного полку в районі Костівка — Адріанопіль успішно відбивали атаки денікінців. У другій половині квітня 1919 року запеклі бої з денікінцями розгорнулися на підступах до Луганська. Загін селезнівських шахтарів чисельністю 120 чол. влився до лав захисників Луганська. В числі добровольців був молодий боєць П. Ф. Горбоконенко, який згодом пройшов славний бойовий шлях від червоноармійця до одного з командирів 43-го стрілецького полку 15 Сивашської дивізії (П. Ф. Горбоконенко загинув у роки Великої Вітчизняної війни).

Червоноармійські частини і робітничі загони мужньо захищали Донбас. Проте сили були нерівні, на початку червня 1919 року денікінці оволоділи всім басейном.

У грудні 1919 року частини Першої Кінної армії визволили селище від білогвардійців. Відновили діяльність органи Радянської влади.

Величезні труднощі в боротьбі з розрухою довелось подолати гірникам Селезнівського рудника у відбудовний період. Більшість шахт Селезнівського рудника (№№ 1, 2, 7, 11, 20, 30) не діяла. Невистачало робочої сили, кваліфікованих кадрів, бракувало матеріалів, коштів. Сотні шахтарів не повернулися з фронтів громадянської війни. В селищі було багато сиріт. Селезнівська Рада робітничих депутатів, розв’язуючи господарські завдання, вела також боротьбу з дитячою бездоглядністю. За рішенням Ради в 1920 році у селищі (в колишньому маєтку Мсциховського) був відкритий дитячий будинок, де виховувалися діти, батьки яких загинули на фронтах громадянської війни. Справа відбудови Донбасу і зокрема Селезнівських рудників стала загальнонародною. В 1920 році партійна організація Алчевська направила в Селезнівку загін робітників металургійного заводу, які допомагали гірникам відбудовувати шахти. В серпні 1920 року на мітингу шахтарів Селезнівського рудника виступив голова ВЦВК М. І. Калінін, який закликав швидше відбудувати вугільну кочегарку країни[19]. На шахтах селища в 1920—1922 рр. самовіддано працював один з полків Української трудової армії, створеної за спільним рішенням Раднаркому РРФСР і Всеукраїнського ревкому від 21 січня 1920 року. Велику допомогу гірникам подав загін комсомольців і молоді Петрограда в складі 100 чоловік, що приїхав у 1923 році на відбудову Донбасу за закликом ЦК комсомолу[20].

Боротьбу шахтарів селища за відбудову господарства очолив партійний осередок, що налічував у лютому 1920 року 40 чоловік. Вірними помічниками комуністів були комсомольці. Осередок РКСМ був створений у 1920 році за участю члена РКП(б) з 1917 року Ф. І. Колоди та Парасковії Кузьменко, яка й очолила осередок. Комсомольці згуртовували навколо себе всю шахтарську молодь, провадили суботники по упорядкуванню селища.

В 1918 році в селищі відкрився Народний будинок.

У ньому проводилися робітничі збори, читалися лекції, діяли гуртки художньої самодіяльності. Змістовну роботу провадила створена молодіжна агітбригада «Синя блуза». Ентузіастами-синьоблузниками були комуністи, перші комсомольці, передова молодь. Одним з комсомольців-активістів був молодий шахтарський поет Павло Безпощадний, який у 1921 році демобілізувався з лав Червоної Армії.

В селищі розгорнулася велика робота по ліквідації неписьменності серед населення. У 1922 році було відкрито трудову семирічну школу, що розмістилась в двоповерховому будинку.

Завдяки самовідданій праці шахтарів, трудармійців та молодих посланців братнього російського народу вугільні підприємства селища протягом порівняно короткого часу були відбудовані. Вже в липні 1923 року шахти Селезнівського рудника виконали виробниче завдання на 136 проц. Вугільні підприємства були оснащені новим устаткуванням. В 1923 році на шахтах Селезнівського рудника працювало 4230 чоловік[21]. На цей час у селищі було створено рудоуправління ім. Паризької Комуни.

Ідеї XIV з’їзду партії, що проголосив курс на соціалістичну індустріалізацію країни, набрали свого втілення і в ділах шахтарів селища. В 1925 році тут почалося будівництво шахти № 25 (стала до ладу в 1927 році); у 1929 році була закладена шахта ім. XII річниці Жовтня (нині шахта «Україна»), яка стала до ладу у вересні 1935 року[22].

Пліч-о-пліч з радянськими людьми на будівництві нових шахт працювала група робітників-чехів, які приїхали у Донбас навесні 1931 року за трудовим договором. Двоє з них, комуністи Рудольф Юзефович Ясіок, спеціаліст з компресорних установок, та Емеріх Карлович Цедивода, згодом гірничий технік, начальник дільниці, в 1937 році, коли закінчився строк трудового договору, залишилися в нашій країні, прийняли радянське підданство і працювали на шахтах селища. Р. Ю. Ясіока у 1953 році удостоєно ордена Леніна.

Сотні шахтарів стали вчитися в технічних школах, гуртках, на курсах. Цього вимагало життя, нова техніка. В забоях застосовувались врубові машини, хитні конвейєри, електросвердла. Боротьба за оволодіння технікою супроводжувалася дальшим розгортанням соціалістичного змагання. Шахтарі селища ім. Паризької Комуни включилися в стахановський рух. На другий день після народження рекорду Олексія Стаханова забійник шахти ім. XII річниці Жовтня Леонтій Валейников, працюючи в лаві крутого падіння, видобув за зміну 126 т вугілля, що становило понад 15 денних норм. По-стахановському працювали забійник Василь Макаров, шахтарі бригади Михайла Антохіна, комсомольсько-молодіжна дільниця Юхима Варламова та багато інших гірників.

За роки передвоєнних п’ятирічок невпізнанно змінилося колишнє глухе селище. Воно перетворилося в невелике, але красиве, впорядковане місто, електрифіковане і радіофіковане. Виросли нові вулиці і квартали житлових будинків. Тільки з 1929 по 1940 рр. було збудовано 16 тис. кв. м житлової площі. У місті діяла поліклініка, міська лікарня, з’явилися нові магазини, гуртожитки для молодих шахтарів, їдальні. В 1934 році став до ладу хлібозавод, коптильний цех та інші підприємства місцевого значення. В 1930 році було відкрито середню школу, в 1936 році прийняла учнів друга середня школа на 1200 учнів; всього в місті налічувалося дві середні та три семирічні школи. Навчанням були охоплені всі діти шкільного віку.

Для підготовки спеціалістів вугільної промисловості в 1922 році в селищі було організовано школу гірничо-промислового учнівства (Гірпроуч) з майстернями та лабораторіями. В 1930 році було споруджено Палац культури на 800 місць. При ньому діяли стаціонарна кіноустановка, лекційний, читацький та спортивний зали, В 1938 році став до ладу клуб на шахті ім. XII річниці Жовтня, літній кінотеатр «Гірник», клуб інженерно-технічних працівників. При клубах і Палаці культури працювали бібліотеки, гуртки художньої самодіяльності.

22 червня 1941 року мирну працю радянських людей перервав віроломний напад фашистських загарбників. Сотні молодих шахтарів у перші ж дні війни пішли на фронт. Та шахти Перевальська діяли безперебійно. В шахтарських колективах розгорнувся патріотичний рух під лозунгом: «Працювати за себе і за товариша, що пішов на фронт». На підприємствах були створені бригади, в яких поруч з пенсіонерами працювали жінки та підлітки. У грудні 1941 року лінія фронту знаходилася в 20— 30 км від Перевальська. Прифронтове місто жило напруженим трудовим життям. Поблизу передових позицій тривало видобування вугілля. Всі мешканці працювали на спорудженні оборонних рубежів. Ворог кидав у бій все нові й нові підкріплення, 12 липня 1942 року німецько-фашистські окупанти зайняли місто.

Жорстоким терором гітлерівці намагалися зламати волю радянських людей. За час свого хазяйнування в місті вони закатували 1100 чоловік, забрали на каторжні роботи в Німеччину 1180 радянських громадян.

У лютому 1943 року під час рейду 7-го гвардійського кавалерійського корпусу по тилах противника група поранених радянських воїнів потрапила в оточення. Місцеві жителі сховали бійців в шахті «Дельта». Ірина Павлівна Козлова, мати шістьох дітей, яка жила поруч шахти, передавала радянським воїнам їжу, медикаменти. Дізнавшись про це, гітлерівці по-звірячому закатували І. П. Козлову та її п’ятнадцятирічного сина, а їхній будинок спалили.

Фашисти зігнали до ствола шахти «Дельта» жінок та дітей селища і поставили перед радянськими воїнами вимогу вийти на поверхню, в противному разі будуть розстріляні жінки і діти. Прагнучи врятувати жінок і дітей, із шахти вийшли два радянські бійці, які заявили, що там більше нікого немає. Нічого не дізнавшись від них, фашисти закатували героїв (їх прізвища з’ясувати не вдалося). У ствол шахти фашиисти кинули десятки гранат і мін. В одну з ночей 16-річний син шахтаря Іван Голощапов, проникнувши в шахту через закинуті шахтні виробітки, вивів бійців до старого вентиляційного шурфа. Івану Голощапову довелось кілька разів підніматися і спускатися по стволу, витягаючи на поверхню знесилених людей. Через деякий час бійцям вдалося перейти лінію фронту. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року І. І. Голощапова нагороджено медаллю «За відвагу»[23].

2-го вересня 1943 року частини 315 стрілецької дивізії під командуванням полковника Д. П. Куропатенка звільнили місто від німецько-фашистських загарбників. Сотні гірників нагороджені орденами і медалями. Троє жителів міста удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу: танкіст О. М. Пікалов, командир взводу В. Є. Косинов (посмертно), командир відділення автоматників М. Ф. Поляков (посмертно). Безстрашність і відвагу проявив вихованець міської середньої школи № 16 Рудольф Рудольфович Ясіок (син чеха Р. Ю. Ясіока). У 1942 році він бився в лавах Чехословацького корпусу, яким командував Людвік Свобода. Командир танкового взводу Р. Ясіок брав участь у боях на Харківському напрямку, у визволенні Києва, Білої Церкви, Фастова, західних областей України. На землі рідної Чехословаччини Р. Р. Ясіок загинув смертю героя. Ратні подвиги Рудольфа відзначені орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни першого та другого ступеня, чехословацькими бойовими хрестами, орденами Білого Лева, радянськими і чехословацькими медалями[24].

Величезної шкоди завдали місту німецько-фашистські загарбники. Шахти № 25 та ім. XII річниці Жовтня були повністю виведені з ладу, а житлові будинки та культурно-побутові установи перетворені в руїни. Тільки вугільним підприємствам колишнього рудоуправління ім. Паризької Комуни завдано шкоди на суму понад 133 млн. 500 тис. карбованців[25].

Ще тривала війна, а трудящі міста, як і всього Донбасу, взялися за відбудову народного господарства. На шахти приїздять спеціалісти, надходить устаткування. Щоб скоріше дати країні вугілля, гірники почали експлуатувати дрібні шахти місцевого значення. Водночас велися роботи по відбудові великих вугільних підприємств.

Майже половину робітників міста в 1943 році становили жінки. Замінивши чоловіків, братів та батьків, які пішли на фронт, вони показували зразки самовідданої праці. Героїнями відбудовного періоду були комсомольсько-молодіжна бригада Агафії Кудряшової з шахти № 5-біс, наваловідбійниця шахти № 2-біс Паша Терешкова. Багато жінок стало справжніми майстрами своєї справи. В 1948 році звання почесного шахтаря було удостоєно Є. І. Богданову[26].

Під керівництвом партійних організацій на підприємствах міста розгорнулося соціалістичне змагання за дострокове введення в дію вугільних підприємств, за збільшення видобутку вугілля. В цьому русі взяли участь сотні робітників. Восени 1947 року значки «Відмінник соціалістичного змагання» були вручені 12 передовикам змагання. Серед них — комуністи В. Г. Жданов — посадчик лави шахти «Україна», С. 3. Єсауленко — начальник дільниці шахти № 25, О. П. Коваленко — начальник центральних електромеханічних майстерень.

В липні 1947 року була здана в експлуатацію шахта № 25, а в 1949 році — шахта «Україна», проектною потужністю 2 тис. т вугілля на добу[27].

Перші післявоєнні п’ятирічки трудящі міста ознаменували великими трудовими успіхами. Видобуток вугілля в 1955 році зріс порівняно з 1940 роком у 1,5 раза. Це стало можливим завдяки впровадженню нових методів праці, механізації вугле-добування. В 1955 році всі шахти Перевальська були обладнані вугільними комбайнами.

Нове піднесення трудової активності викликали у гірників історичні рішення XX з’їзду КПРС. В 1957 році гірники шахти «Україна» двічі завойовували перехідний Червоний Прапор Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. Кращих результатів серед шахтарів міста в 1957 році добилася бригада прохідників шахти «Україна» на чолі з комуністом В. Рожковим. Розробивши графік організації робіт по швидкісній прохідці, оволодівши гірничою технікою, шахтарі щомісяця перевиконували завдання. Продуктивність праці в бригаді становила 121,5 процента[28].

Роки семирічки (1959—1965 рр.) були часом великих трудових звершень. На вугільних підприємствах міста широко розгорнулося змагання за комуністичне ставлення до праці, за оволодіння новою гірничою технікою, підвищення продуктивності праці. В 1965 році 63 бригади тресту «Комунарськвугілля» були удостоєні звання колективів комуністичної праці. Одним з перших це високе звання завоював колектив першої дільниці шахти «Україна», очолений комуністом Фаїзом Джандибаєвим.

Передова дільниця в 1961 році була удостоєна права називатися дільницею ім. XXII з’їзду КПРС.

В роки семирічки в тресті «Комунарськвугілля» народилася ідея організації наскрізних комплексних добувних бригад. Ініціатором цього почину була бригада, очолена Героєм Соціалістичної Праці заслуженим шахтарем УРСР депутатом Верховної Ради УРСР С. І. Воротниковим (шахта № 1 ім. Косіора). В 1962 році цей колектив перейшов на багатоциклічну роботу в комбайновій лаві, замінивши змінні бригади єдиною комплексною добовою бригадою. В результаті добовий видобуток вугілля на комбайн ІК-52Ш збільшився в два рази (1200 тонн на добу). Річний видобуток було доведено до 369 516 т. вугілля; порівняно з 1962 роком продуктивність праці зросла у 1965 році на 35 проц. Досвід роботи бригади С. І. Воротникова, схвалений Центральним Комітетом КП України, набув великого поширення на шахтах Донбасу. Лава, де працює С. І. Воротников, стала своєрідною лабораторією передових методів праці.

На досвіді цієї бригади в тресті «Комунарськвугілля» створена постійна школа новаторів, яку в 1965 році закінчило 4160 гірників.

Виступаючи з трибуни XXIII з’їзду КПРС, С. І. Воротников сказав: «Кожний робітничий колектив вніс свій вклад в успіхи нашої країни. З хорошими виробничими показниками прийшов до з’їзду і колектив нашої бригади. Семирічний план вугледобування ми виконали на 6 місяців раніше строку і дали понад план 122 тисячі тонн палива. За період між з’їздами партії бригада видала на-гора 1250 тис. тонн вугілля, що дорівнює річній продуктивності однієї шахти Донбасу[29].

За роки Радянської влади докорінно змінилися вугільні підприємства міста. Порівняно з 1926 роком кількість двигунів на шахтах тресту збільшилася в 120 разів, а їхня потужність зросла майже в 30 разів. За роки семирічки на вугільних підприємствах тресту майже в 1,5 раза збільшилась кількість вугільних комбайнів усіх марок, у 17 разів зросло число електровозів, більш як удвоє збільшилась кількість конвейєрів усіх типів. На шахтах стали застосовуватись породонавантажувальні машини, закладальні установки, найновіші вітчизняні компресори, вентилятори, насоси та інша гірнича техніка.

Самовіддана праця шахтарів, велика організаторська робота, проведена партійними, комсомольськими і профспілковими організаціями в роки семирічки, забезпечили успішне виконання державного плану всіма шахтами тресту «Комунарськвугілля». Середньодобовий видобуток вугілля зріс на 11,7 проц.; в 1965 році він становив 20034 тонни проти 17 084 тонн у 1958 році. Собівартість тонни вугілля знизилася за цей час на 71 копійку.

Розгорнувши соціалістичне змагання на честь XXIII з’їзду КПРС, гірники тресту добилися нових успіхів. За підсумками соціалістичного змагання за перший квартал 1966 року шахтарі тресту «Комунарськвугілля» зайняли перше місце серед вугільних підприємств країни і завоювали перехідний Червоний Прапор Міністерства вугільної промисловості СРСР і ЦК профспілки працівників вугільної промисловості[30].

Невпізнанно змінилося шахтарське місто Перевальськ; виросли нові вулиці з багатоповерховими будинками, магазинами, їдальнями, дитячими установами. У місті 2 парки та 5 скверів. Широко розгорнуто житлове будівництво Перевальська.

Тільки за семирічку (1959—1965 рр.) шахтарі міста одержали 50 242 кв. м житлової площі.

Місто впорядковується, поліпшується його комунальне господарство. За роки семирічки прокладено тролейбусну лінію, яка сполучила два великих райони міста (райони шахт № 25 і «Україна»), забезпечила зручний зв’язок між містом та залізничною станцією Комунарськ. У 1966 році стала до ладу велика автобусна станція.

Рік у рік підвищується добробут трудящих, про що свідчить, зокрема, зростання заощаджень трудящих. Порівняно з 1964 роком кількість вкладників у 1965 році збільшилась на 7920 чоловік, а сума вкладів зросла на 446400 карбованців.

Неухильно зростає товарооборот торговельної мережі, що налічує 20 магазинів. За роки семирічки трудящим продано 556 легкових автомобілів, 1100 мотоциклів, 13 050 радіоприймачів, 6536 телевізорів, 8320 пральних машин, 2366 холодильників, 842 піаніно. В місті у 1966 році почали діяти побутовий і баннопральний комбінати.

У Перевальську є міська лікарня, поліклініка, дитяча лікарня і консультація, санітарно-епідемічна станція, три амбулаторії, чотири фельдшерські пункти, тубдиспансер, станція швидкої допомоги. Функціонують п’ять клінічних лабораторій, дві бактеріологічні станції, фізіотерапевтичний кабінет, профілактичний нічний санаторій та водолікарня. За семирічку кількість лікарів збільшилася вдвоє. 68 лікарів та 170 працівників середнього медперсоналу піклуються про здоров’я трудящих.

Тисячі трудящих щороку зміцнюють своє здоров’я в санаторіях і будинках відпочинку. В 1966 році за путівками райкому профспілки працівників вугільної промисловості в здравницях Радянського Союзу побувало 3330 чоловік.

Повсякденною увагою оточені діти. В розпорядженні дошкільнят дитячий комбінат «Золота рибка» на 140 місць, 7 дитячих садків, 3 дитячих ясел. На утримання дитячих установ у 1966 році було витрачено 311 тис. крб. Улітку діти виїздять на дачі, обладнані в мальовничому районі Сіверського Дінця. Влітку 1966 року в піонерському таборі «Вуглик», розташованому в Чернухінському лісі, відпочивало 1960 дітей.

Близько 7 тис. жителів міста, що займаються спортом, об’єднані в спортивні товариства «Авангард» і «Трудові резерви». До їх послуг три спортивні зали, стадіон «Шахтар», дитяча спортивна школа. На 1967 рік серед спортсменів міста було 5 майстрів спорту, 39 першорозрядників, 1316 спортсменів II і III розрядів. У місті сім футбольних команд, у тому числі дитяча футбольна команда «Вуглик», яка завоювала в 1965 ропі обласну першість.

Успішно розвивається народна освіта. В місті 5 загальноосвітніх середніх шкіл і 2 восьмирічні; в них навчається 5900 дітей. Є також вечірня середня школа робітничої молоді. На 1967 рік у школах міста працювало 325 вчителів, серед них чимало справжніх майстрів своєї справи, ветеранів праці.

Кадри для вугільної промисловості в Перевальську готує вечірній гірничий технікум. У місті три професійно-технічних училища, дворічна вечірня школа медичних сестер.

Тільки за 20 післявоєнних років число спеціалістів з вищою освітою на вугільних підприємствах міста збільшилося в двадцять разів, із середньою — у двадцять три рази. В 1964 році дипломний проект англійською мовою успішно захистив у вищому учбовому закладі шахтар Едуард Авдонін. Син простого робітника, він став високоосвіченою людиною, висококваліфікованим спеціалістом. У місті живе сім’я почесного шахтаря П. І. Токаренка. В нього три сини, всі вони одержали вищу освіту, працюють гірничими інженерами. В 1966 році сотні шахтарів навчалися у вечірніх і заочних вищих та середніх спеціальних учбових закладах.

Багате культурне життя трудящих міста. В Перевальську є Палац культури ім. Воровського, три клуби, кінотеатр «Гірник», дитяча музична школа, чотири міські та вісім дитячих бібліотек. При Палаці культури діє шахтарський ансамбль пісні і танцю, духовий оркестр, при клубах активну роботу провадять численні гуртки художньої самодіяльності, в яких беруть участь близько 900 трудящих. На сценах Палацу культури та клубів виступають артисти обласного і столичних театрів. У міському Будинку піонерів функціонують ляльковий театр, студія художнього слова, драматичний гурток, ансамблі народного танцю і баяністів, різноманітні технічні гуртки. В 1965 році діти шахтарів одержали подарунок — дитячу залізницю, збудовану силами громадськості.

Міське товариство «Знання» об'єднує 32 лекторські групи, в яких налічується 520 лекторів. Діє широка сітка політичної освіти, школа наукового атеїзму, університет для батьків. На 1000 жителів припадає 1133 примірники газет і журналів. У Перевальську видається районна газета «Народная трибуна».

Успіхи господарського будівництва, підвищення матеріального і культурного рівня життя трудящих міста нерозривно зв'язані з діяльністю Перевальської районної партійної і комсомольської організацій, Перевальської міської Ради депутатів трудящих. В 1966 році партійна організація Перевальська налічувала 1753 комуністи, об'єднаних в 42 первинних партійних організаціях. Комуністи трудяться на вирішальних ділянках виробництва, показують приклад у боротьбі за виконання виробничих завдань, провадять різносторонню виховну роботу. Бойовим помічником районної партійної організації є комсомольська організація міста, яка в 1966 році налічувала в своїх рядах 3724 членів ВЛКСМ. Серед комсомольців, які працюють у вугільній промисловості, кожний п'ятий — ударник комуністичної праці.

Директиви XXIII з'їзду КПРС по п'ятирічному плану розвитку народного господарства нашої країни (1966–1970 рр.) відкривають великі перспективи в піднесенні економіки і благоустрою міста.

Л. О. ВОЛКОВА, О. С. ОХРІМЕНКО,

Л. М. СТАРЧЕНКО, Ф. Я. ШИСТЕР


  1. До 1924 року Перевальськ називався селищем Селезнівський рудник, з 1924 року — селищем ім. Паризької Комуни, з 1938 року — місто тієї ж назви, з 1965 року перейменоване в місто Перевальськ.
  2. По Екатерининской железной дороге. Вып. 2, Катеринослав, 1912, стор. 258.
  3. Луганський облдержархів, ф. 10, оп. 1, спр. 1, арк. 1, 10.
  4. Сборник статистических сведений о горно-заводской промышленности России в 1906 году. СПб., 1909, стор. 411—417.
  5. Луганський облдержархів, ф, 10, оп. 1, спр. 1, арк. 8, 10.
  6. Г. Д. Бакулев. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна. М., 1955, стор. 219, 225.
  7. Газ. «Донецкая жизнь», 10 листопада 1911 р.
  8. М. Погребінський. Станіслав Вікентійович Косіор. К., 1963, стор. 14.
  9. Луганський облпартархів, ф. 2, оп. 1, спр. 592, арк. 2.
  10. М. Балабанов. Нарис з історії робітничого руху на Україні, X., 1928, стор. 88.
  11. Газ. «Донецкие новости», 1906 р., № 14.
  12. Журн. «Красный архив», 1927, № 25, стор. 196.
  13. Газ. «Звезда», 24 червня 1911 р.
  14. ЦДІА УРСР, ф. 304, спр. 985, арк. 116, 122.
  15. Луганський облпартархів, ф. 2, он. 1, спр. 592, арк. 25.
  16. Луганський облпартархів, ф. 2, оп. 1 спр. 111, арк. 10, 11.
  17. Луганський облпартархів, ф. 2, оп. 1, спр. 592, арк. З, 28, 217.
  18. Там же, арк. 4, 10, 33.
  19. «Український історичний журнал», 1965, № 12, стор. 20.
  20. Луганський облпартархів, ф. 2, оп. 1, спр. 592, арк. 41.
  21. Газ. «Луганская правда», 13 вересня 1923 р.
  22. Луганський облпартархів, ф. 2, оп. 1, спр. 592, арк. 5, 55.
  23. Газ. «Луганская правда», 10 травня 1965 р.
  24. Газ. «Прапор перемоги», 27 жовтня 1964 р.
  25. Газ. «Большевистский путь», 8 вересня 1944 р.
  26. Луганський облпартархів, ф. 2, оп. 1, спр. 592, арк. 62.
  27. Луганський облпартархів, ф. 2, оп. 1, спр. 592, арк. 46—49.
  28. Газ. «За коммунизм», 5 червня 1957 р.
  29. Газ. «Правда», 2 квітня 1966 р.
  30. Газ. «Народная трибуна», 5 травня 1966 р.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи..