ІМіС УРСР/Луганська область/Перевальський район (розділ)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область (1968
Перевальський район
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

і танцю, духовий оркестр, при клубах активну роботу провадять численні гуртки художньої самодіяльності, в яких беруть участь близько 900 трудящих. На сценах Палацу культури та клубів виступають артисти обласного і столичних театрів. У міському Будинку піонерів функціонують ляльковий театр, студія художнього слова, драматичний гурток, ансамблі народного танцю і баяністів, різноманітні технічні гуртки. В 1965 році діти шахтарів одержали подарунок — дитячу залізницю, збудовану силами громадськості.

Міське товариство «Знання» об'єднує 32 лекторські групи, в яких налічується 520 лекторів. Діє широка сітка політичної освіти, школа наукового атеїзму, університет для батьків. На 1000 жителів припадає 1133 примірники газет і журналів. У Перевальську видається районна газета «Народная трибуна».

Успіхи господарського будівництва, підвищення матеріального і культурного рівня життя трудящих міста нерозривно зв'язані з діяльністю Перевальської районної партійної і комсомольської організацій, Перевальської міської Ради депутатів трудящих. В 1966 році партійна організація Перевальська налічувала 1753 комуністи, об'єднаних в 42 первинних партійних організаціях. Комуністи трудяться на вирішальних ділянках виробництва, показують приклад у боротьбі за виконання виробничих завдань, провадять різносторонню виховну роботу. Бойовим помічником районної партійної організації є комсомольська організація міста, яка в 1966 році налічувала в своїх рядах 3724 членів ВЛКСМ. Серед комсомольців, які працюють у вугільній промисловості, кожний п'ятий — ударник комуністичної праці.

Директиви XXIII з'їзду КПРС по п'ятирічному плану розвитку народного господарства нашої країни (1966–1970 рр.) відкривають великі перспективи в піднесенні економіки і благоустрою міста.

Л. О. ВОЛКОВА, О. С. ОХРІМЕНКО,

Л. М. СТАРЧЕНКО, Ф. Я. ШИСТЕР


Перевальський район створений у 1939 році (колишні назви — Алчевський, Ворошиловський, Комунарський). В сучасних межах утворений 8 грудня 1966 року. Розташований у південнозахідній частині області, на півночі межує з Слав'яносербським, на заході — з Лисичанським, на південному сході — з Антрацитовським, на сході — з Лутугінським районами Луганської області, на південному заході — з Шахтарським, на заході — з Артемівським районом Донецької області.

Площа району — 823,4 кв. км. Населення — 133,9 тис. чоловік, у т. ч. міського — 125,2 тис. чоловік, сільського — 8,7 тис. чоловік. Густота населення — 162,9 чоловік на 1 кв. кілометр.

На території району розташовано 40 населених пунктів, об'єднаних 3 міськими, 8 селищними та 4 сільськими Радами.

Крім того, в межах району розташовані міста обласного підпорядкування — Комунарськ, Кадіївка, Брянка. Всього в межах району проживає 570,2 тис. чоловік; середня густота населення становить 468 чоловік на 1 кв. кілометр.

Через територію району проходять залізничні лінії Яма — Лиха, Дебальцеве — Міллерове, Дебальцеве — Попасна. Крім того, до шахт прокладені під'їздні шляхи.

В районі розвинена сітка автомобільних шляхів. Найзначніші з них — Луганськ — Донецьк, Харків — Ростов, Комунарськ — Кадіївка. Всі населені пункти зв'язані між собою шляхами місцевого значення. Район повністю електріфіковано.

Надра району багаті кам’яним вугіллям. Його запаси становлять 10 проц. вугільних багатств області. Крім вугілля енергетичного є і коксівне. Відомий район також будівельними матеріалами. Так, вапняки Боронського, Бугаївського та Комунарського родовищ використовуються як флюсова добавка в металургійному виробництві.

Бугаївські пісчаники застосовуються в будівництві, а троїцькі — для виготовлення точильних кругів та брусів.

Особливо розвинута промисловість району. Основна її галузь — видобування вугілля; його провадять 14 вугільних підприємств, об’єднаних у трест «Комунарськ-вугілля». Трест дає 8,8 проц. вугілля, що його добувають в усій області. Добовий видобуток вугілля становить 21 тис. тонн, що на 20 проц. більше ніж у 1958 році. Найбільшими вугільними підприємствами є шахти «Никанор» (м. Зоринськ), середньодобовий видобуток якої становить 2400 тонн та № 10 ім. Артема (м. Артемівськ) з середньодобовим видобутком — 2600 тонн.

В районі розташований Бугаївський завод будівельних матеріалів, потужністю 1500 куб. метрів щебеню та 300 куб. метрів каменю щодобово. Розгорнуто будівництво Комісарівського заводу торгового обладнання.

На промислових підприємствах району працює понад 30 тис. чоловік. Валова продукція всіх підприємств у 1967 році становила 71,5 млн. карбованців. Серед робітників промисловості багато знатних людей. В їх числі сім Героїв Соціалістичної Праці: М. С. Архангельський, І. Т. Денисов, Ф. А. Лисицин, Й. Д. Акименко, П. Д. Риндін, С. І. Воротников, М. І. Балинець.

Новаторам вугільного виробництва — І. Ф. Коворотному та Д. М. Маломужу присвоєно звання заслуженого шахтаря України. Багато гірників нагороджено орденами та медалями, удостоєно значків «Шахтарська слава».

В межах району, в містах обласного підпорядкування, крім вугільної, розвинена металургійна, хімічна промисловість, виробництво будівельних матеріалів тощо.

Сільське господарство району спеціалізується на вирощуванні птиці, виробництві яєць, молока, овочів.

За колгоспами та радгоспами закріплено 63,7 тис. га сільськогосподарських угідь, у тому числі 31,5 тис. га ріллі, 1,4 тис. га садів і виноградників.

У радгоспах та спеціалізованих господарствах району інтенсивно розвивається тваринництво.

На полях району працюють 243 трактори, 94 різних комбайнів, 130 автомашин. Господарства мають велику кількість іншої сільськогосподарської техніки, що дозволило повністю механізувати оранку, посів, догляд, збирання зернових і технічних культур. Велику роботу проведено по механізації трудомістких процесів у тваринництві. Механічна подача води налагоджена на всіх фермах великої рогатої худоби, 78 проц. поголів’я, у т. ч. все поголів’я корів, забезпечено автопоїлками. 85 проц. тваринницьких ферм обладнано підвісними і наземними дорогами. На фермах діють доїльні агрегати, що дозволило на 60 проц. механізувати доїння корів.

За досягнуті успіхи 47 трудівників сільського господарства району у 1966 році нагороджено орденами та медалями Радянського Союзу.

В районі широко розгорнуто рух за комуністичну працю. Звання ударників комуністичної праці завоювали понад 4 тис. трудящих; звання комуністичних присвоєно 120 бригадам, фермам та дільницям.

Торгове обслуговування району здійснюють відділ робітничого постачання тресту «Комунарськвугілля» та Комунарська райспоживспілка, що мають 336 магазинів та 128 підприємств громадського харчування. Роздрібний товарооборот у 1966 році становив 53,4 млн. крб. Тільки за цей рік населенню було продано 63 легкових автомобілі, 1714 телевізорів, 1657 радіоприймачів, 62 піаніно, 978 холодильників, 2600 пральних машин тощо. В особистому користуванні жителів 1240 легкових автомобілів.

У районі є 45 загальноосвітніх шкіл та 17 шкіл робітничої молоді, в яких на 1967 рік набувало знань 27 220 учнів. Із 1345 учителів району 30 — відмінники народної освіти. У Перевальську діє вечірній гірничий технікум. Всього в районі — 5 міських професійно-технічних та сільськогосподарське училище.

Своє дозвілля трудящі проводять у двох Палацах культури, 34 клубах. До їх послуг ЗО кіноустановок та 55 бібліотек з книжковим фондом 400,4 тис. примірників.

При Палацах культури та клубах діють 260 кружків художньої самодіяльності, в яких бере участь понад 4,5 тис. чоловік. В районі видається газета «Народная трибуна» та 4 багатотиражні газети на шахтах.

Районно відділення товариства «Знання» об’єднує 29 груп, що налічують 500 лекторів. Діють 4 університети культури, університет педагогічних знань, 4 школи атеїзму.

На території району функціонують 13 лікарень, 3 лікарські амбулаторії, 18 фельдшерсько-акушерських пунктів, 30 шахтних здравпунктів, санаторій для хворих туберкульозом. У цих медичних закладах працюють 160 лікарів та 714 чол. середнього медперсоналу.

Велика увага приділяється розвитку спорту. В 4 спортивних товариствах, що об’єднують 63 низових колективи, налічується 25,3 тис. чоловік.

За подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни багато жителів району нагороджено орденами і медалями, восьми уродженцям — О. М. Пікалову, В. Д. Стасюку, О. К. Алгазіну, І. Т. Шапочці, М. П. Радченку, О. В. Дубенку, В. Є. Косинову, М. Ф. Полякову (посмертно) — присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Бригадиру прохідників Комісарівського шахтоуправління тресту «Комунарськвугілля» М. П. Бібко за удосконалення методів праці та організацію швидкісного проходження гірничих виробіток на шахтах Луганської області у 1964 році надано Ленінську премію.



АРТЕМІВСЬК

Артемівськ (до 1921 року Катеринівка) — місто районного підпорядкування Перевальського району, розташоване за 50 км на південний захід від Луганська, за 2 км від найближчої залізничної станції Кипуча. Через місто проходить автомагістраль, що сполучає Артемівськ із промисловими центрами Луганщини — містами Комунарськом, Кадіївкою, Луганськом. Населення — 16,8 тис. чоловік.

Заснування шахтарського Артемівська відноситься до 1911 року, коли поблизу станції Кипуча Катерининської залізниці розпочалося будівництво шахт. Уже у 1913 році тут видобувалося вугілля. Селище, що виросло навколо рудника, отримало назву Катеринівки[1].

Збудований у 1913 році, рудник входив до складу змішаного акціонерного товариства Катеринівських кам’яновугільних копалень. Хазяйнували тут французькі капіталісти, які жорстоко експлуатували гірників. На шахтах Катеринівки робочий день тривав понад 12 годин у задушливій, насиченій вугільним пилом атмосфері, при постійній небезпеці бути скаліченим. За каторжну працю в шахті вибійник одержував від 1 крб. 25 коп. до 2 крб. за зміну. При такому заробітку сімейний робітник ледве зводив кінці з кінцями. Нерідко за тиждень до получки невистачало навіть на хліб[2]. Жахливими були житлово-побутові умови гірників.

Шахтарі рудника мешкали в землянках без стелі, на земляній підлозі. Вздовж стін стояли дерев’яні нари в два ряди.

Маленькі вікна ледве пропускали денне світло. В землянках завжди було нестерпно вогко і задушно, а взимку і восени, крім того, ще й холодно. Заселені вони були понад будь-яку норму. В 1913 році у селищі було побудовано три дерев’яні бараки. На початку 1914 року в Катеринівці проживало 850—900 мешканців.

Становище гірників Катеринівського рудника, як і всього Донбасу, ще більше погіршилося в період імперіалістичної війни. Зростала дорожнеча, заробітна плата зменшувалась. За перший рік війни вона знизилася проти довоєнного рівня на 10 проц., за другий — на 23,5 проц.

У гонитві за максимальними прибутками власники рудників все більше посилювали експлуатацію шахтарів[3].

У винятково тяжких умовах гірники Катеринівки в 1916 році видобували 380 т вугілля на добу. Виймання вугілля провадилося вручну, а транспортувалося воно до стовбура з допомогою коней. Допотопними були знаряддя виробництва — обушок, сокира і лопата.

Доведені до відчаю жорстокою експлуатацією і голодом гірники Катеринівки все активніше включаються у боротьбу проти царизму.

На початку 1916 року на Катеринівському руднику було створено осередок РСДРП. Керував ним С. О. Дементій, учасник повстання робітників Горлівки в грудні 1905 року. До складу осередку входили також Олександр та Іван Пелехови, Трошин, Фролков, Альошин та інші. Партійці-ленінці сміливо розгортали серед шахтарів революційну агітацію. У 1916 році більшовики рудника організували маївку гірників, на якій читалася підпільна література, зокрема більшовицькі листівки, привезені з Юзівки[4].

В серпні 1916 року на шахтах рудника під керівництвом більшовиків було проведено дводенний страйк. Шахтарі вимагали підвищення заробітної плати на 20 проц. збільшення розцінок для відрядників. Організованість страйку змусила підприємців піти на поступки.

В березні 1917 року в селищі була обрана Рада робітничих депутатів. Великий вплив на її діяльність мали більшовики. Завдяки їх діям Рада Катеринівського рудника прийняла рішення, яке зобов’язувало адміністрацію збільшити шахтарям заробітну плату. Виконком Ради по суті зосередив у своїх руках управління рудником[5]. Шахтовласники чинили шалений опір проведенню більшовицьких революційних заходів. їм активно допомагали меншовики та есери. Особливо загострилася ця боротьба після липневих подій 1917 року, коли за наказом Тимчасового уряду при підтримці меншовицько-есерівської Ради у Петрограді була розстріляна демонстрація робітників. Реакційні елементи Катеринівки також перейшли в наступ. Власники рудника зменшили гірникам заробітну плату, затримували її видачу, відмовилися видавати шахтарям вугілля.

Після липневих подій більшовики Катеринівки настійно проводили в життя ленінські настанови на соціалістичну революцію, готували шахтарів до боротьби за завоювання політичної влади. На руднику побував К. Є. Ворошилов, який виступив на антивоєнному мітингу робітників, закликав їх тісніше згуртовуватися навколо більшовиків.

Дізнавшись про перемогу збройного повстання в Петрограді, шахтарі рудника під керівництвом більшовиків приступили до створення місцевих органів Радянської влади. У листопаді в Катеринівці переобирається Рада робітничих депутатів у складі 80 чоловік. Було обрано виконавчий комітет з 25 депутатів, створено секції Ради: з питань праці, заробітної плати, охорони громадського порядку, кооперації, народної освіти, охорони здоров’я та санітарії, з житлово-побутових питань[6].

Встановлення Радянської влади в країні, у тому числі і в Катеринівці, проходило у впертій боротьбі з контрреволюцією, зокрема з козачими бандами генерала Каледіна. Для боротьби з каледінцями шахтарі Катеринівки на початку грудня 1917 року сформували загін червоногвардійців. Його командиром був шахтар О. Т. Пелехов, комісаром — робітник М. І. Строев. З допомогою Луганського комітету більшовиків червоногвардійці одержали 32 гвинтівки, 8 ящиків патронів[7]. Загін контролював залізницю Дебальцеве—Родакове. Вдень і вночі шахтарі-червоногвардійці несли в цьому районі патрульну службу, пильно перевіряючи кожний ешелон, що проходив, відбивали наскоки озброєних груп каледінців, які нападали на залізничні станції та робітничі селища. Згодом загін О. Т. Пелехова героїчно бився з ворогами революції на фронтах громадянської війни.

У квітні 1918 року Катеринівка була окупована німецько-кайзерівськими військами, в обозі яких прибула варта Центральної Ради. Після відходу в листопаді 1918 року окупантів варта залишалась у Катеринівці до 1919 року. З червня по грудень 1919 року селище знаходилось в руках денікінців, які встановили жорстокий режим грабежу і насильства.

Багато шахтарів Катеринівського рудника проявило героїзм у боротьбі за Радянську владу. Це, зокрема, І. І. Ніколаєнко, О. П. Решетняк, О. П. Кирпиченко, М. Я. Чирва, Є. М. Ситкін, І. А. Зінченко та ін. У жорстоких боях з ворогами героїчно загинули О. Т. Пелехов, М. І. Строев, С. С. Горчаков[8].

Відгриміли буремні роки громадянської війни. Шахтарі під керівництвом партійного осередку, що налічував у 1920 році 11 членів та 25 кандидатів партії, взялися за відбудову майже повністю зруйнованого рудника. У суботниках та недільниках брали участь всі жителі селища. Шахтарям Катеринівки допомагали робітники промислових підприємств Харкова, вони посилали гірникам спецодяг, лісоматеріали, різне промислове устаткування. Нерідко самі перебуваючи на голодному пайку, вони по-братньому ділилися з шахтарями продовольством. Все це викликало у гірників гаряче прагнення скоріше завершити відбудовні роботи, дати вугілля заводам і фабрикам.

Делегатом II Всеросійського з’їзду гірників, що відбувся у січні 1921 року в Москві, від шахтарів Катеринівки був учасник громадянської війни голова шахтного комітету профспілки В. І. Федоренко. Повернувшись у селище, В. І. Федоренко розповів шахтарям рудника про роботу з’їзду, який поставив завдання в короткий строк відбудувати вугільну промисловість. На шахтарського делегата величезний вплив зробив виступ В. І. Леніна на більшовицькій фракції з’їзду з доповіддю «Про роль і завдання професійних спілок». У дні роботи з’їзду гірники побували в Кремлі і сфотографувалися з В. І. Леніним.

Гірники Катеринівки відповіли на рішення II з’їзду трудовими досягненнями. На місці старого рудника наново було споруджено найбільшу в районі шахту № 10 ім. Артема. Шахтарі неухильно нарощували темпи видобування вугілля. Вже на кінець 1923 року на руднику видобувалося 300 т вугілля на добу. Гірники освоїли новий вугільний пласт, пробили другий стовбур, обладнали його двоповерховими клітями. Це дало змогу збільшити транспортування вугілля на поверхню.

Гострий біль викликала в серцях трудящих селища звістка про смерть Володимира Ілліча Леніна. Делегатом до Москви на похорон вождя шах-тарі обрали Т. В. Лаптева.

За ленінським призовом до лав Комуністичної партії вступили сорок сім передових шахтарів. До 1928 року партійний осередок селища ім. Артема порівняно з 1920 роком збільшився в п’ять разів; він налічував 143 члени партії та 39 кандидатів[9].

Наполегливою працею гірники прагнули виконати заповіти Володимира Ілліча Леніна.

До 1925 року видобуток вугілля на шахті ім. Артема був доведений до 620—630 т на добу, тобто збільшився вдвоє порівняно з довоєнним періодом.

Найвищих показників по вийманню вугілля в лаві добився старий гірник І. П. Федоренко. На початку 1925 року він щодня виконував по дві-три норми. 25 березня 1925 року на з’їзді гірників Донбасу Г. І. Петровський вручив І. П. Федоренку цінний подарунок, а в 1928 році високу нагороду — орден Трудового Червоного Прапора[10].

Широкого розмаху набирає соціалістичне змагання. В роки першої п’ятирічки багато гірників шахти стало ударниками, передовиками. Серед них — забійники М. О. Зеленський, Т. А. Катрухін, С. Ф. Сичов, А. Д. Лисицин, К. І. Іваненко, 0. П. Кирпиченко. В 1930 році понад 80 проц. робітників шахти брали участь у змаганні за дострокове виконання першої п’ятирічки. Того року видобуток вугілля на шахті збільшився порівняно з 1925 роком у півтора раза.

Розв’язуючи виробничі завдання, гірники під керівництвом партійної організації та селищної Ради неослабну увагу приділяли впорядкуванню селища, поліпшенню культурно-побутових умов населення. В 1925 році було збудовано дві нові вулиці — Комунальну та ім. Дзержинського. Місцева електростанція дала світло в квартири гірників. Того ж року відкрилися два державних магазини, робітнича їдальня, пекарня. В селищі при шахті № 10 функціонували медичний пункт і амбулаторія.

Провадиться діяльна робота по ліквідації неписьменності серед населення, підвищенню загальнокультурного рівня гірників. У 1920 році в селищі відкрилися дві початкові школи. Увечері в школах провадилися заняття груп лікнепу для дорослих. Уже до 1929 року в основному було ліквідовано неписьменність серед дорослого населення Артемівська. У 1929 році в Артемівську відкрився клуб, при якому починають діяти драматичний, танцювальний, хоровий гуртки художньої самодіяльності, агітбригада «Синя блуза». Під керівництвом комуністів комсомольці створили громадську молодіжну контрольну комісію «Легка кавалерія».

Коли в країні розгорнулася колективізація сільського господарства, гірники Артемівська не лишилися осторонь. Більшовики-агітатори А. І. Лепендін, О. Г. Щебетівська та інші за завданням Алчевського райкому партії проводили роз’яснювальну роботу в сусідніх селах Чернухиному та Михайлівці, допомагали будувати і зміцнювати молоді колгоспи. Комуніст шахтар А. І. Лепендін згодом очолив один з колгоспів Алчевського району.

В роки другої п’ятирічки трудовими ділами уславив свою шахту комуніст забійник С. О. Свиридов. У 1934 році при підтримці партійної організації він розробив і впровадив раціоналізаторську пропозицію, суть якої полягала в подовженні виступів у лаві крутого падіння. Це дало змогу удвоє зменшити кількість забійників у зміні, збільшити вуглевидобуток, знизити собівартість тонни вугілля. Внаслідок творчої ініціативи комуніста-новатора продуктивність одного забійника зросла до 28—30 т вугілля на добу проти 9—10 т, що видобувалися раніш[11]. Патріотичний почин артемівського забійника був високо оцінений урядом. В липні 1935 року С. О. Свиридова було премійовано легковою автомашиною, а його послідовників К. І. Іваненка, О. П. Кирпиченка, А. Д. Лисицина, С. Ф. Сичова та багатьох інших нагороджено цінними подарунками. Того ж року в шахтарському селищі розгорнулося соціалістичне змагання за опанування стахановських методів праці. Невдовзі більшість бригад шахтарів почала працювати по-стахановському. Це дало можливість гірникам селища збільшити продуктивність праці, щороку перевиконувати державні плани видобутку вугілля по всіх показниках.

У роки передвоєнних п’ятирічок шахтарське селище стало невпізнанним. На місці старої дореволюційної глухої та занедбаної Катеринівки виросло нове впоряд коване селище. Лише протягом 1939—1941 рр. до ладу стало 72 нових чотириквартирних будинки. На 1939 рік у Артемівську проживало 9150 мешканців, що більш як у чотири рази перевищувало кількість населення 1921 року. Вдвічі збільшилася кількість вулиць, їх стало 28. Почали діяти дві середні школи, в яких навчалося 1650 учнів, тобто всі діти шкільного віку.

В Артемівську працювала лікарня на 40 ліжок, обслуговуючий персонал якої становив 16 лікарів і спеціалістів з середньою медичною освітою. Селище було повністю радіофіковане та електрифіковане.

З перших днів Великої Вітчизняної війни трудящі Артемівська разом з усім радянським народом стали на захист соціалістичної Вітчизни. На фронт пішли сотні гірників. На зміну їм у забої прийшли пенсіонери, жінки.

12 липня 1942 року німецько-фашистські загарбники захопили Артемівськ. Настали чорні дні фашистської окупації. Гітлерівці по-звірячому замучили дев’ять жителів селища, в тому числі Михайла Якимця, Івана Сорокіна, Бориса Ільмана, Іллю Штейна, Макара Судилівського. На каторжні роботи в Німеччину фашисти забрали 177 жителів.

Чинячи нечувані звірства в селищі, фашисти методично знищували все те, що було добуто нелегкою працею радянських людей. Гітлерівці зірвали і затопили шахту № 10 ім. Артема, зруйнували 16 893 кв. метрів житла, спалили клуб, розгромили будинки обох середніх шкіл і магазинів. Приміщення станції Кипуча було перетворене на руїни.

2 вересня 1943 року жителі селища зустрічали своїх визволителів — воїнів 315 стрілецької дивізії під командуванням полковника Д. C. Куропатенка. З перших же днів після визволення трудівники Артемівська взялися за відбудову селища, показуючи зразки самовідданої праці.

Країна відчувала потребу у вугіллі, воно необхідне було для перемоги над ворогом. І гірники, відбудовуючи шахту № 10, розпочинають видобування вугілля на дрібних шахтах Краматорської групи, розташованих за 4 км від шахти № 10 ім. Артема. У травні 1944 року видобуток вугілля по цій групі шахт становив 150 т на добу, а в грудні — майже 500 т. За 1944 рік артемівці дали Батьківщині 52 тис. т вугілля[12]. По три-чотири норми виконували забійники О. М. Гладунов, брати І. П. та Г. П. Варламови, М. М. Губкін, К. Й. Ушаков. Трудові діла гірників та всіх жителів селища зводилися до одного — прискорити розгром ворога, наблизити бажаний день Перемоги.

Багато артемівців відзначилося у боях з фашистськими загарбниками. За мужність і героїзм орденами та медалями нагороджено 447 жителів Артемівська; зокрема, В. Д. Стасюка удостоєно звання Героя Радянського Союзу.

Піднімаючи з руїн вугільні підприємства, трудящі вживали дійових заходів до якнайшвидшої відбудови культурно-освітніх, медичних та інших установ селища. До кінця 1943 року зусиллями колективу шахтарів було відбудовано 1775 кв. метрів житлової площі. Розпочали роботу школа, лікарня. На початку 1944 року стала функціонувати бібліотека, дитячий садок і ясла, їдальня та пекарня, швейна і шевська майстерні. При клубі став працювати драмгурток, демонструються кінофільми. Організовується підсобне господарство по виробництву сільськогосподарських продуктів. Комуністи селища, очолені парторгом С. П. Хоржевським та його заступником Я. Ф. Мойсеєнком, на всіх вирішальних ділянках виробництва особистим прикладом вели за собою трудівників Артемівська. В результаті самовідданої праці гірників у 1946 році, до 29-ї річниці Великого Жовтня, шахта № 10 ім. Артема була повністю відбудована.

Серед шахтарів розгортається соціалістичне змагання за збільшення видобутку вугілля; в ньому взяло участь понад 2 тис. гірників. Менш як через рік після від будови (вересень 1947 року) добовий видобуток вугілля на шахті № 10 становив 1102 т[13]. 17 березня 1947 року забійник шахти № 10 ім. Артема П. Д. Риндін разом з двома кріпильниками досяг рекордного результату — нарубав за зміну 128 т вугілля. Незадовго до цього на шахті за пропозицією П. Д. Риндіна була змінена технологія виймання вугілля в лаві. Нові методи праці були відразу підхоплені колективами всіх дільниць. У серпні 1948 року П. Д. Риндіну за самовіддану працю було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Послідовники П. Д. Риндіна — забійник І. П. Варламов, кріпильник І. П. Єсін, гірничий майстер К. Й. Ушаков та інші були удостоєні ордена Леніна. Шахтарі Артемівська відповіли на нагороду Батьківщини новими трудовими успіхами. В листопаді 1948 року добовий видобуток вугілля на шахті № 10 ім. Артема становив 1375 т[14]. У 1949 році П. Д. Риндін та багато його послідовників видавали вугілля в рахунок 1953 року.

Не відставали від старих гірників і молоді шахтарі. Випускники шкіл ФЗН і гірничо-промислових училищ області поповнювали гірницький колектив і комсомольську організацію Артемівська. Комсомольський комітет у 1953 році очолювали передовики боротьби за вугілля Іван Мичак, Іван Кирюшин, Олександр Могильний, Леонід Козлов та інші.

В артемівців, як і в усіх радянських людей, стало традицією відзначати видатні події в житті Комуністичної партії та Радянської держави новими трудовими успіхами. Так було і в дні підготовки та роботи XX з’їзду КПРС. Шахтарі розгорнули змагання за швидкісне проходження підготовчих виробок та збільшення видобутку вугілля. Ініціатором цього руху була бригада прохідників на чолі з М. C. Шевцовим. У дні роботи XX з’їзду партії прохідники бригади М. С. Шевцова поставили новий рекорд — за місяць пройшли 100 м польового штреку. Цінне починання підхопила бригада комуніста М. Д. Чугусова. Вона перевершила рекорд бригади Шевцова, пройшовши 102 м польового штреку за місяць[15]. Колектив шахти ім. Артема в 1956 році довів середньодобовий видобуток вугілля до 2 тис. тонн.

Забійник шахти № 10 ім. Артема комуніст Ф. А. Лисицин, відмінно оволодівши гірничою технікою, у 1956 році виконав норму на 205 проц., давши країні понад план майже 3 тис. т вугілля. У 1957 році, напередодні Першотравневих свят, Ф. А. Лисицину за визначні успіхи в розвитку вугільної промисловості було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. У 1956 році в Артемівську розпочалося будівництво двох нових шахт. Шахту «Луганська» споруджували комсомольці Луганщини, а «Кіровоградську» — молоді будівники Кіровоградської області. ЦК комсомолу України оголосив будівництво нових шахт ударними комсомольськими будовами. Молоді будівельники в короткі строки виконали поставлені перед ними завдання. Дві нові шахти стали до ладу в січні 1958 року. Вони давали тоді щодобово в середньому 750—780 т вугілля. Після закінчення будівництва 620 молодих робітників залишилися працювати в Комсомольському шахтоуправлінні. Тут же виросло впорядковане гірниче селище.

Новий прилив творчої енергії викликали в артемівців рішення XXI і XXII з’їздів партії. В 1959 році видобуток вугілля на шахті № 10 зріс до 2652 т на добу. Кращі забійники і прохідники поповнюють партійні ряди. Тільки за два з половиною місяці після XXII з’їзду КПРС парторганізація шахти № 10 ім. Артема прийняла до своїх лав 73 кращих виробничників. По Комсомольському шахтоуправлінню парторганізація зросла на 68 чоловік.

Трудящі міста беруть активну участь у русі за комуністичне ставлення до праці. В 1961 році першою в Артемівську звання колективу комуністичної праці завоювала бригада забійників, очолювана комуністом заслуженим шахтарем УРСР Є. І. Курдовим. В 1965 році почесного звання було удостоєно дві бригади, три дільниці та 169 передовиків шахти № 10. Зростають ряди ударників комуністичної праці і в Комсомольському шахтоуправлінні. Гірники Артемівська підхопили і впровадили на шахтах досвід передових шахтарів країни М. Я. Мамая та С. І. Воротнікова.

Колектив гірників шахти ім. Артема в серпні 1963 року урочисто відзначив 50-річний ювілей рідного підприємства. До цієї знаменної дати 54 шахтарів були удостоєні нагрудних знаків «Шахтарська слава». Відзначаючи славний ювілей, шахтарі з гордістю говорили про свою шахту, про її чудових людей — героїв нелегкої, почесної гірницької праці. Тільки за післявоєнні роки чотири артемівці були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Це П. Д. Риндін, И. Д. Акименко, Ф. А. Лисицин, І. Т. Денисов. їхня самовіддана праця є взірцем для інших шахтарів.

Гірницький Артемівськ славиться своїми шахтарськими династіями. В них яскраво видно зростання людей праці, зміни, що сталися в людині праці за роки Радянської влади. Таких династій на підприємствах міста багато. Це Лисицини, Риндіни, Ситкіни, Сичови…

… Перша світова війна позбавила Наталію Власівну Риндіну годувальника і чоловіка — Дмитра Васильовича. Залишилася вдова-шахтарка з двома малими дітьми — з трирічним Пантелієм та однолітнім Григорієм. Багато лиха зазнала солдатка. Великий Жовтень змінив життя знедоленої жінки. Радянська влада допомогла виховати і навчити дітей, виростила їх хорошими шахтарями. Сімнадцятирічним юнаком у роки першої п’ятирічки прийшов на шахту Пантелій Риндін. Тепло зустріла його дружна шахтарська сім’я. Пантелій працював прибиральником породи і навчався в учбово-курсовому комбінаті. На початку Великої Вітчизняної війни вже досвідчений забійник Пантелій Риндін стає інструктором комсомольсько-молодіжної бригади шахтарів. Знатний гірник у 1947 році пропонує свій метод вирубування вугілля в лаві. А через рік груди потомственого шахтаря прикрасили орден Леніна і Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці. В наступні роки П. Д. Риндін був удостоєний ще одного ордена Леніна, ордена Трудового Червоного Прапора та кількох медалей.

За Пантелієм Дмитровичем пішли і два його сини — Володимир та Анатолій. Працюючи в забої, старший син Володимир мріяв стати гірничим інженером. Він поступив до Комунарського гірничо-металургійного інституту. Молодший син Анатолій, закінчивши середню школу, пішов працювати на шахту електрослюсарем; він, як і Володимир, мріє бути інженером-гірником.

Знатним громадянином Артемівська став і Григорій Дмитрович Риндін. Його самовіддана шахтарська праця відзначена орденом Трудового Червоного Прапора, медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні», «За відбудову шахт Донбасу». Троє дітей у шахтаря, двоє з них уже мають вищу освіту: Микола працює вчителем у Москві, Тамара — в середній школі селища Городище Луганської області, молодша— Ніна — вчиться в Ростовському державному університеті. Чи мріяв в окопах першої світової війни солдат Дмитро Васильович Риндін, що такою щасливою буде доля його дітей і онуків.

У післявоєнні роки і особливо протягом семирічки на шахті № 10 ім. Артема було проведено ряд заходів по комплексній механізації та автоматизації виробничих процесів, поліпшенню умов праці шахтарів. Механізовано обмінні площадки клітьового стовбура, лісопідйомник, автоматизовано стаціонарні установки. На відкаточних штреках працюють електровози. Стали до ладу установки по очищенню шахтних вод. На шахті вперше на комбінаті «Луганськвугілля» почали застосовувати буріння шпурів у підготовчих забоях з бічною промивкою, нагнітати воду в пласти лав. Це дало можливість розв’язати завдання боротьби з вугільним пилом.

До послуг шахтарів Артемівська — адміністративно-побутовий комбінат. Гірники одержали світлі, чисті нарядні для кожної дільниці, впорядковані лазні та лікарню, обладнану фотарієм, інгаляторами і ваннами. В будинку адміністративно-побутового комбінату розташовані лекційний зал на 200 місць, медичний пункт, їдальня та буфет, перукарня, пральня.

Піклування про працю та побут шахтарів, механізація і автоматизація виробничих процесів, застосування комбайнового виймання вугілля різко підвищили продуктивність праці гірників. Так, наприклад, якщо на початку 1959 року середньомісячна продуктивність праці робітника очисного забою по шахті становила 24 т, то в 1965 році вона досягла 37 т. Комплексна бригада комуніста В. Д. Павловського, успішно освоївши комбайновий комплекс, довела місячний видобуток вугілля до 22—23 тис. т. Нова гірнича техніка не тільки полегшила працю шахтаря, а й забезпечила збільшення вуглевидобутку при меншій кількості робітників. В 1959 році на шахті № 10 було 2838 робітників, безпосередньо зайнятих видобуванням вугілля, а в 1965 році — 1968 чоловік. При цьому видобуток вугілля зріс з 2652 до 2778 т на добу. Майже повністю механізовано виймання вугілля в пологих лавах Комсомольського шахтоуправління. Якщо в 1958 році на цих шахтах не було жодного комбайна, то в 1965 році в усіх чотирьох лавах запроваджено комбайнове видобування вугілля.

Як і на всіх шахтах країни, на вугільних підприємствах міста за роки семирічки значно поліпшився стан гірничих виробок, на вищий рівень піднялась техніка безпеки та охорони праці. При проходженні гірничих виробок замість дерев’яного кріплення використовується металеве арочне кріплення. Майже всі лави пологого падіння кріпляться спеціальними металостійками.

Застосування нової техніки, циклічна робота лав, широко розгорнуте соціалістичне змагання — все це сприяє тому, що гірники Артемівська перевиконують державні плани вуглевидобутку. За семирічку тільки гірники шахти № 10 ім. Артема відвантажили Батьківщині додатково до державного плану 141,7 тис. т коксівного вугілля. Від зниження собівартості видобутого палива зекономлено 729,1 тис. карбованців.

Великі зміни сталися за роки семирічки на станції Кипуча. Щороку зростає її вантажооборот. Двоколійна дільниця Дебальцеве—Комунарськ, на якій розташована Кипуча, забезпечена дизельною тягою. Станція обслуговує два великих вугільних трести — «Комунарськвугілля» та «Кадіїввугілля»; її колектив бореться за звання колективу комуністичної праці.

Колективи шахти № 10 ім. Артема та Комсомольського шахтоуправління гідно зустріли відкриття XXIII з’їзду КПРС — за перший квартал 1966 року було видобуто понад план 21 167 т вугілля. В новій п’ятирічці невпинно підвищуються темпи зростання вуглевидобутку. При плані середньодобового видобутку 2798 т гірники-артемівці у квітні 1966 року видавали щодоби 2976 т вугілля. Продуктивність праці по видобутку на одного робітника при плані 36 т в 1-му кварталі 1966 року зросла до 37,6 т. Гірники шахти № 10 ім. Артема в 1-му кварталі 1966 року добилися економії в 153 900 крб., що дорівнює загальній сумі економії за весь 1965 рік.

За п’ятирічку (1966—1970 рр.) на вугільних підприємствах Артемівська намічено здійснити ряд заходів по удосконаленню технологічного комплексу, оснащенню забоїв першокласними машинами та механізмами. Будуть проведені роботи по дальшому поліпшенню системи вентиляції, дегазації пластів та обезпилюванню. Це дасть можливість значно збільшити вугледобування, підвищити продуктивність праці.

За роки Радянської влади невпізнанно змінилося в минулому глухе і убоге селище Катеринівка. Воно перетворилося в молоде перспективне шахтарське місто Артемівськ. Тільки за післявоєнні роки у місті вдвічі збільшилася кількість населення. До Великого Жовтня в селищі було всього 13 невеликих кривих вуличок, яких називали «шанхаями», «собачівками». На 1967 рік у Артемівську налічувалось понад 80 вулиць, що утопають у зелені фруктових садів та декоративних дерев. В молодому місті понад 2270 жилих будинків, з яких понад 50 двоповерхових; упорядковані квартири мають всі комунальні вигоди. Місто має понад 141,2 км освітлювальної мережі, повністю електрифіковане’ і радіофіковане. За семирічку в Артемівську посаджено 38370 декоративних і фруктових дерев.

Рік у рік поліпшується добробут трудящих. Середній заробіток гірника на шахті № 10 ім. Артема в 1965 році становив 207,7 крб. на місяць. За роки семирічки число вкладників в ощадкасах потроїлося. Якщо у 1958 році їх було 1005 чоловік з сумою вкладів 676 416 крб., то в 1965 році — 3678, а сума вкладів зросла до 1 млн. 480 тис. крб. Протягом цього періоду значно зросли виплати по пенсійному забезпеченню трудящих.

Яскравим показником зростання добробуту трудящих є збільшення товарообороту. Молоде місто має розгалужену мережу промтоварних і продовольчих магазинів, їдалень, буфетів, кіосків. Працює фабрика півфабрикатів і готових м’ясних та кондитерських виробів. За семирічку товарооборот торговельної мережі збільшився вдвоє; в 1965 році він становив 450 тис. крб. Протягом 1959—1965 рр. шахтарі Артемівська придбали в магазинах 120 легкових автомашин різних марок, близько 250 мотоциклів та моторолерів. За цей час гірники купили 4080 телевізорів, велику кількість радіоприймачів, холодильників, пральних машин, піаніно, баянів та інших товарів побутового і культурного призначення.

До Жовтневої революції на всіх шахтах Катеринівського рудника був усього один лікар та фельдшер. В 1965 році за здоров’ям гірників Артемівська слідкують 49 лікарів та 111 чол. середнього медперсоналу. Молоде місто має поліклініку і лікарню на 200 ліжок, дві зубопротезні лабораторії, шість пунктів охорони здоров’я.

Лікувальні установи оснащені новітнім медичним обладнанням і апаратурою. Тільки за семирічку асигнування на медичне обслуговування населення міста зросли з 195,7 тис. карбованців у 1958 році до 332 тис. карбованців у 1965 році. За цей час 3025 шахтарів та члени їх сімей побували в санаторіях і будинках відпочинку на південному узбережжі Криму, Кавказу, брали участь у туристських походах. Діти гірників щороку зміцнюють здоров’я в піонерських таборах і на дачах, беруть участь в екскурсіях по містах Радянського Союзу. Протягом семирічки в Артемівську відкрито два нових дитячих садки та дитячі ясла на 356 місць.

За роки Радянської влади величезні зміни сталися в галузі освіти і культури. Ніде було до революції вчитися дітям шахтарів. У 1965 році в чотирьох школах міста було близько 3 тис. учнів, яких навчали 135 учителів. Майже 200 шахтарів набувають знань у вищих і середніх спеціальних учбових закладах країни. Радянська влада відкрила трудовому народу всі шляхи до знань, до науки. Діти потомствених гірників Артемівська Р. Д. Скворцова, В. А. Сафонов і В. Б. Сивий стали кандидатами наук. У червні 1966 року захистили кандидатські дисертації начальник шахти № 10 ім. Артема Я. Д. Пучков та маркшейдер шахти Є. П. Ковтун. Про зростання загальнокультурного рівня свідчить і такий факт. У 1913 році на Катеринівському руднику було 12 інженерно-технічних працівників, в 1965 році в Артемівську працювало 330 інженерів і техніків. Всіма видами навчання в місті охоплено 5474 чоловіки, тобто кожний третій житель вчиться.

Центром культурно-масової роботи Артемівська став збудований у 1961 році чудовий Палац культури ім. В. І. Леніна. При ньому є стаціонарна кіноустановка. При Палаці культури працюють гуртки художньої самодіяльності: хоровий, вокальний, художнього слова; організовано самодіяльні естрадний і духовий оркестри. Діє дитяча музична студія піаністів та баяністів. Дитячий сектор об’єднує також студію образотворчого мистецтва, гуртки фотоаматорів, хоровий, танцювальний, вокальний, клуб старшокласників. При Палаці культури проводяться заняття університету батьків.

В Артемівську 10 бібліотек, в яких налічується 65 тис. книг. Найбільша бібліотека — Палацу культури, має 32 тис. томів художньої, політичної і технічної літератури. Бібліотека провадить велику роботу з читачами — учнями вищих і середніх учбових закладів, робітниками вугільних підприємств, домогосподарками, пенсіонерами тощо. У місті на громадських засадах діють пункти книговидачі. Багато робітників має свої власні бібліотеки, які налічують від 500 до 900 книг. У Палаці культури проводяться вечори трудової слави, вшанування шахтарських династій, проводи трудящих на пенсію.

Понад 1500 артемівців — членів добровільного спортивного товариства «Авангард»— займаються у футбольній, волейбольній, баскетбольній та інших спортивних секціях. У клубі ДТСААФ створено всі умови для занять секцій шоферів, мотоциклістів, телевізійних майстрів, радіотелеграфістів. У місті активно діють лекторська група товариства «Знання», Ради робітничої честі, народні контролери, добровільна народна дружина, товариські суди. В життя і побут шахтарів входять нові радянські обряди: урочиста реєстрація молодих і новонароджених, вручення паспортів шістнадцятирічним громадянам міста. На громадських засадах створені лекторські групи, агітколективи. На найбільшій шахті № 10 ім. Артема видається багатотиражна газета «Артемовец».

В житті міста велику роль відіграє Рада депутатів трудящих. Вона складається з 66 депутатів, серед яких 28 жінок. Обранці гірницького Артемівська — передовики і новатори виробництва, інженерно-технічні працівники, вчителі і лікарі — займаються питаннями господарського і культурного будівництва молодого міста.

За п’ятирічку понад 500 робітничих сімей одержать впорядковані квартири. В місті буде споруджено новий ставок з водним дзеркалом в 4 га, де буде збудовано водну станцію та пляж. В місті передбачено висадити тисячі фруктових і декоративних дерев. Будуть збудовані дві ніколи на 1700 місць, що дасть можливість проводити заняття в одну зміну.

Трудящі гірницького Артемівська, як і весь радянський народ, самовідданою працею зміцнюють могутність Радянської Вітчизни, вносять свій гідний вклад у будівництво комунізму.

М. Є. СИТКІН, Ф. Я. ШИСТЕР.

НАСЕЛЕНІ ПУНКТИ, ЦЕНТРИ МІСЬКИХ, СЕЛИЩНИХ І СІЛЬСЬКИХ РАД ПЕРЕВАЛЬСЬКОГО РАЙОНУ.


АДРІАНОПОЛЬ — село, центр сільської Ради, розташоване за 15 км від залізничної станції Кипуча на залізничній лінії Дебальцеве—Луганськ, за 22 км на північний захід від райцентру. Населення — 1840 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Ленінка, Радгоспний, Тімірязєве, Уткине.

В Адріанополі — відділення Комунарської птахофабрики, земельний фонд якого 4,3 тис. га угідь.

Тут працюють восьмирічна школа, бібліотека, клуб.

Село виникло у XVIT столітті. У 1918 році під час тимчасової німецької окупації в селі діяла підпільна більшовицька організація. У 1920 році створена партійна організація. За героїзм на фронтах Великої Вітчизняної війни уродженець Адріанополя М. П. Радченко удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

БУГАЇВКА — селище міського типу (з 1938 року), центр селищної Ради, розташоване за 5 км на схід від райцентру. Населення — 10 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Малокостянтинівка, Троїцьке, Городнє.

В Бугаївці розташовані шахта 5-біс, завод будматеріалів. В селищі проживають почесні шахтарі С. Л. Науминський, Г. О. Кидровський. Багато шахтарів за трудові успіхи нагороджені орденом Леніна.

Тут працюють 2 середні, восьмирічна школи і школа робітничої молоді. На берегах Ісаківського водосховища в районі Бугаївки побудовані туристські бази.

Селище виникло в 60-х роках XVIII століття. Шахта № 5-біс існує з 1915 року.

ГОРОДИЩЕ — селище міського типу (з 1964 року), центр селищної Ради, розташоване за 20 км на південний захід від райцентру і за 6 км від залізничної станції Фащівка на лінії Дебальцеве — Звереве. Населення — 5139 чоловік.

В селищі з 1964 року створена птахофабрика. Це спеціалізоване підприємство має 11,3 тис. га землі і 120 тис. штук птахів. Із допоміжних галузей розвинено молочне тваринництво і овочівництво.

Є середня, восьмирічна школи і школа робітничої молоді; діє лікарня, підприємства побутового обслуговування.

В околицях Городища виявлене скіфське поселення VI—III століть до н. е., знайдені рештки залізоплавильних печей IX—XI віків. Село засноване у XVIII столітті кріпаками, що втікали від поміщицького гніту. У відкритих в 1808 році шахтах розроблялись поклади кам’яного вугілля та залізної руди. В 1915 році жінки-солдатки виступили з протестом проти поділу землі на відруби. У 1918 році проти кайзерівських військ боровся партизанський загін, організований місцевими жителями. Під час німецько-фашистської окупації на території Городища діяв партизанський загін на чолі з А. А. Піскуновим, який загинув в цій боротьбі.

ЗОРИНСЬК — місто районного підпорядкування (з 1963 року), розташоване за 22 км від райцентру. В місті — залізнична станція Мануйлівка. Через місто проходить шосе Луганськ— Донецьк. Населення — 14,5 тис. чоловік.

Тут розташована шахта «Никанор», шахти № 2 і N° 3 Комісарівського шахтоуправління. Бригадир прохідної бригади М. П. Бібко за нові методи роботи удостоєний у 1964 році Ленінської премії. Місцеві будівельники використовують поклади вапняку та пісковика. За післявоєнний час збудовано 300 нових житлових будинків, лікарня на 190 ліжок.

Є 3 середні, восьмирічна школи, школа робітничої молоді, музична школа, 2 клуби, 11 бібліотек. З 1962 року на громадських засадах виходить багатотиражна газета «За передові методи».

Зоринськ заснований у 1930 році.

В 1936 році Г. І. Тихенко обиралась делегатом VIII Надзвичайного з’їзду Рад.

На центральній площі Зоринська у 1958 році споруджено пам’ятник В. І. Леніну.

КОМІСАРІВКА (до 1917 року Голубівка) — селище міського типу (з 1963 року), центр селищної Ради, розташоване за 23 км на південний захід від райцентру. В селищі — залізнична станція. Населення — 6420 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Боржиківка, Вергулівка, Депрерадівка, Софіївка.

В селищі знаходиться споруджений в 1961 році завод торговельного устаткування; відділення Чорнухинської птахофабрики, що має 2,5 тис. га земельних угідь. Допоміжні галузі представлені молочним тваринництвом і виробництвом кормів. В 1946 році тут закладений сортодослідний сад площею 100 га, де визначаються найбільш придатні для умов Донбасу плодоягідні культури.

Комісарівка має восьмирічну, середню школи, школу-інтернат, школу робітничої молоді, професійно-технічне училище, сільськогосподарське училище, клуб, Будинок культури, бібліотеку.

Селище засноване в першій половині XIX століття.

В 1905 році селяни виступили за розподіл поміщицької землі, внаслідок чого відбулася збройна сутичка між селянами й поліцією.

За героїзм на фронтах Великої Вітчизняної війни уродженець Комісарівки О. К. Алгазін удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

МАЛОІВА́НІВКА — село, центр сільської Ради, розташоване на річці Кам’янці (бас. Сіверського Дінця), за 3 км від залізничної станції Мануйлівка на лінії Луганськ—Дебальцеве і за 20 км на південь від райцентру. Населення — 2295 чоловік Сільраді підпорядковані населені пункти Красна Зоря, Новоселівка.

Тут розміщене відділення Городищенської птахофабрики, земельний фонд якого 1,3 тис. га угідь.

В селі працюють середня школа, клуб на 220 місць, бібліотека.

Село виникло в кінці XVIII століття. Жителі М. С. Могильний і А. Я. Ткаченко напередодні 1905 року розповсюджували листівки серед селян, за що були заарештовані поліцією. В лютому 1943 року в районі села йшли кровопролитні бої 7 Гвардійського кавалерійського корпусу з німецько-фашистськими військами. В селі встановлений пам’ятник загиблим воїнам-кіннотникам.

МИХА́ЙЛІВКА — селище міського типу (з 1938 року), центр селищної Ради, розташоване на річці Білій (бас. Сіверського Дінця), за 12 км від залізничної станції Комунарськ і за 10 км на південний схід від райцентру. Населення — 5014 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Лісогорівка, Підгір’я, Олексіївка, Ісакове.

Тут розташований птахорадгосп, що має 13,7 тис. га сільгоспугідь. Доярка С. П. Авдеева нагороджена у 1966 році за успіхи в розвитку тваринництва орденом Леніна.

В Михайлівці — середня і восьмирічна школи, бібліотека, клуб; функціонує лікарня на 25 ліжок.

Село виникло у XVII столітті.

В 1904 році в селі існувала підпільна друкарня, в якій друкувались листівки Луганської більшовицької організації.

У Михайлівці в 1878 році проживала X. Д. Алчевська, просвітителька, яка збудувала школу на власні кошти і навчала дітей селян. Учителем в цій школі у 1887—1894 рр. працював відомий український письменник Б. Д. Грінченко.

ПЕТРІ́ВКА — село, центр сільської Ради, розташоване на річці Лозовій (бас. Сіверського Дінця), за 7 км від залізничної станції Комунарськ і за 13 км на північний захід від райцентру. Населення — 1365 чоловік. Сільраді підпорядковане село Кам’янка.

В селі — центральна садиба розсадницького радгоспу «Петровський», що створений у 1933 році. Це господарство вирощує фруктові та декоративні дерева. Знаходиться відділок радгоспу «Лиман» зерно-тваринницького напряму

Село має восьмирічну школу, клуб, бібліотеку.

Петрівка заснована у XVIII столітті. У 1915— 1917 рр тут існували підпільні революційні гуртки.

СЕЛЕЗНІ́ВКА — селище міського типу (з 1961 року), центр селищної Ради, розташоване за 8 км на південь від райцентру. Населення — 6712 чоловік.

В селищі є шахта «Селезнівська—Східна» та Комунарська птахофабрика, земельний фонд якої 11 тис. га угідь. Із інших галузей розвинуто тваринництво.

Тут є середня школа та школа робітничої молоді, школа-інтернат, 2 клуби, 3 бібліотеки; функціонує 2 лікарні, створений протитуберкульозний санаторій.

Село виникло у XVII столітті. Тут були відкриті поклади кам’яного вугілля. За рішенням сходу у 1906 році селяни почали ділити поміщицьку землю. У лютому 1943 року біля села велись бої 7 Гвардійського корпусу з німецько-фашистськими загарбниками. За відбудову шахт Донбасу після Великої Вітчизняної війни у 1948 році нагороджені орденом Леніна шахтарі О. С. Апостолов, В. С. Апостолов, М. І. Фомин, С. Я. Павлова.

У Селезнівці народився О. В. Дубенко, Герой Радянського Союзу.

ФА́ЩІВКА — селище міського типу (з 1958 року), центр селищної Ради, розташоване за 60 км на південний захід від райцентру. В селищі — залізнична станція. Населення — 7935 чоловік. Через селище проходить автомагістраль Харків— Ростов.

На території селища розташовані Фащівське та Городищенське шахтоуправління. їх середньодобова потужність 625 та 1250 тонн вугілля.

Тут є середня школа та школа робітничої молоді, професійно-технічне училище, 2 клуби, бібліотека; діє лікарня на 50 ліжок.

Заснована Фащівка як казенне поселення у 1795 році.

ЧЕРВО́НИЙ ПРА́ПОР — селище, центр селищної Ради, розташоване за 22 км на північний схід від райцентру і за 1,5 км від залізничної станції Ломуватка. Населення — 3360 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Веселогорівка, Надарівка, Новий, Оленівка, Польове, Степанівка.

Тут розміщена центральна садиба Червонопрапорської птахофабрики, господарство якої має 14,3 тис. га землі. Розвинено м'ясо-молочне тваринництво. Розташований в селищі розсадницький радгосп «Ломуватський».

Працюють початкова школа, клуб, бібліотека.

Виникло селище у 1930 році.

На околицях Оленівки — кургани епохи міді-бронзи.

У 1822 році в селі Оленівці — колишній садибі Раєвських — перебував О. С. Пушкін.

ЧОРНУ́ХИНЕ — селище міського типу (з 1938 року), центр селищної Ради, розташоване за 30 км на південний захід від райцентру. В селищі — залізнична станція. Населення — 13 860 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Круглик, Міус, Центральний.

В селищі — Чорнухинське шахтоуправління, шахта ім. Косіора та птахофабрика, що має 8,7 тис. га земельних угідь. На шахті № 1 ім. Косіора працює комплексна бригада, очолювана заслуженим шахтарем УРСР Героєм Соціалістичної Праці та депутатом Верховної Ради УРСР С. І. Воротниковим. Звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно бригадирові шахтопрохідників М. М. Балинцю.

Чорнухинська птахофабрика — велике підприємство по виробництву бройлерів. У 1968 році вступив до ладу комплекс на 1 млн. бройлерів на рік.

Тут є середня, восьмирічна школи та школа робітничої молоді, 3 клуби, бібліотека; діє лікарня на 125 ліжок.

На території селища збереглись рештки печей, в яких у X—XI століттях виплавляли залізну руду. У 1600—1700 рр. через цю місцевість пролягав таємний козацький шлях із Запорізької Січі на Дон та Кагальник. В кінці XIX століття тут були закладені вугільні шахти. Під час революції 1905 року селяни та робітники селища збирали зброю для допомоги повсталим горлівським робітникам. За героїзм в роки Великої Вітчизняної війни звання Героя Радянського Союзу одержав І. Т. Шапочка. У 1943 році біля села проходили запеклі бої радянських частин з фашистськими окупантами.

ЯЩИКО́ВЕ — селище міського типу (з 1938 року), центр селищної Ради, розташоване за 7 км від залізничної станції Кипуча і за 16 км на південний захід від райцентру. Населення — 6560 чоловік.

В селищі знаходиться шахта № 9-біс та відділення Комунарської птахофабрики.

Ящикове має середню, 2 восьмирічні школи та школу робітничої молоді, бібліотеку, 2 клуби.

Селище виникло у XVIII столітті. У 1918 році в районі села діяла партизанська група.


  1. Луганський облдержархів, ф. 242, оп. 1, спр. 478, арк. 98.
  2. Газ. «Артемовец», 14 лютого 1963 р.
  3. Г. Д. Бакулев. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна. М., 1955, стор. 232—233.
  4. Газ. «Артемовец», 1 травня 1957 р.
  5. Ю. М. Гамрецький. Ради робітничих депутатів України в 1917 році. К., 1966, стор. 99.
  6. Луганський облдержархів, ф. 242, спр. 186, арк. 3.
  7. Луганський облпартархів, ф. 2, он. 1, спр. 591, арк. 335.
  8. Там же, арк 385.
  9. Луганський облпартархів, ф. 181, оп. 1, спр. 8, арк. 19.
  10. Там же, ф. 2, оп. 1, спр. 591, арк. 159.
  11. Луганський облпартархів, ф. 2, оп. 1, спр. 591, арк. 162.
  12. Луганський облпартархів, ф. 181, оп. 1, зв. 14, спр. 137, арк. 39.
  13. Луганський облпартархів, ф. 226, оп. 1, спр. 18, арк. 117, 118.
  14. Там же, ф. 227, оп. 1, спр. 21, арк. 239.
  15. Луганське обласне статистичне управління, ф. 25-ТП, 1959 р. по шахті № 10 ім. Артема.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи..