Ігор — князь сіверський/Війна

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ігор — князь сіверський (Війна)
автор: Степан Васильович Руданський(1834—1873)
Мова оригіналу: давньоруська. Назва в оригіналі: "Слово о плъку ИгоревѢ"
Створення: 1860. Джерело: http://ukr-lit.net  Wikipedia-logo.png Стаття у Вікіпедії 

Війна


1

Глянув Ігор против сонця,
Сонце померкало[1]
І од него ціле військо
Тьмою прикривало.
А він каже до дружини:
«Браття і дружино!
Лучче ж нам потятим бути,
Ніж в полоні гинуть!
А сядемо, милі браття,
На бистрії коні,
Подивимся, погуляєм
По синьому Доні!»

Спала князеві охота
Дону скоштувати;
І в запалі забув знам’я
І став промовляти:
«Хочу з вами, русинами,
Військом молодецьким,
Коп’є своє приломити
В полі Половецькім.
Хочу в полі Половецькім
Голову зложити
Або Дону великого
Шоломом попити!»

О Бояне, мій Бояне!
Старий соловію!
Пощебечи полки тії,
Бо я не умію.
Ти по дереві мисленнім
Соловійком граєш,
Ти до хмари і до неба
Думкою літаєш.
Ти споїв би враз і славу
І тодішнє горе,
Ти слідив би за Трояном[2]
Через ліса, гори...
Скажи ж мені, як почати,
Подай мені руку!
Може було так співати
Олегову внуку:
Не соколи через поле
Од вітру несуться,
Галичі стада до Дону
Великого б’ються.
Або може, мій Бояне,
Велесовий внуче[3],
Може мені так почати,
Може буде лучче:

Іржать коні за Сулою;
В Києві весілля;
Трублять труби в Новограді[4],
Стяги край Путивля.
Ігор тілько Всеволода[5]
Милого чекає...
Аж Всеволод прибуває,
Брата і вітає:
«Один ти мій, брате-світе!
Одна моя слава!
Та ж обидва ми, Ігорю,
Сини Святослава!
Сідлай, брате, свої коні,
А мої готові,
Там у Курська осідлані
Стоять наготові.
А мої куряни жваві
І свідомі діти:
Вони в мене під трубами
Змаленьку вповиті,
Кінцем коп’я годовані,
Зросли у шоломі,
Путь-дороги їм відомі,
Яри їм знакомі.
У них луки натягнуті,
А тули одкриті,
У них шаблі наострені
Ще й крівлею злиті.
Самі скачуть серед поля,
Як вовки кроваві,
Шукаючи собі честі
А князеві слави!»

І вступив могучий Ігор
В стремено ногою,
І поїхав з своїм військом
По чистому полю.
Сонце йому путь-дорогу
Тьмою заступає,
І ніч стогне і грізьбою
Птахів розбуджає.
І звірина серед степу
Свище, завиває,
І на дереві високім
Диво[6] викликає.
І шле чутку на Помор’є,
Сулу і Суроже[7],
Волгу, Корсунь[8] і до тебе,
Тьмуторканський боже[9].
І половці неготові
Дороги обрали
І до Дону великого
Степом пробігали.
І скрипіли їх теліжки
В опівнічну пору,
Як лебеді розпущені
По синьому морю...

Веде Ігор своє військо,
К Дону поспішає,
А біда його без часу
Птахів попасає,
Та й вовки в ярах подобно
Лиха виглядають,
І орли на кості клектом
Звірину скликають.
На червоні щити брешуть
Степові лисиці...
О Руськая земле, земле,
Ти вже на границі!

Довго-довго ніч смеркає,
Зоря-світ запала,
Мгла по полю розкотилась,
Поля повкривала.
Заснув щебет соловійний,
Галки починають,
А русини серед поля
Міцно спочивають.
І все поле згородили
Своїми щитами,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави.

2

Рано в п’ятницю русини
Половців нагнали
І полки їх поганії
Прахом потоптали.
І розсипались стрілами
По вражому полю,
Красних дівок половецьких
Гнали у неволю.
Брали злото й паволоки,
Брали й оксамити,
А лишкою мости собі
Почали мостити.
І мостили по болотах
Та по трясовинах
Опанчами, кожухами,
Зрочям половчина.
А червоний стяг і чілку[10],
Білую хоругку
Та ратище срібне — дали
Олегову внуку.

І Олега гніздо храбре
Спочивати сіло;
О, далеко ж воно бідне
В поле залетіло...
Ніби воно й не родилось
Само для обижі
Ні соколу, ні кречету,
Ні звірині хижій.
Ні соколу, ні кречету,
Ні орлову сину,
Ані тобі, чорний ворон,
Вражий половчину!
А Гзак[11] уже сірим вовком
Вибігає з дому,
А за Гзаком Кончак їде
К великому Дону.

На другий день дуже рано
Руські поглядають,
Аж криваві в небі зорі
Світ оповідають.
Чорна туча іде з моря
І закрити хоче
Штири сонці[12]; а по нії
Блискавка мигкоче.
Бути, бути сего ранку
Великому грому,
І дощеві йти стрілами
З великого Дону!

Тут-то коп’ям поломатись
В полі Половецькім,
Тут-то шаблям потріщати
В шоломи пол’вецькі
На сій річці, на Каялі[13],
Край тихого Дону!..
О Руськая земле, земле,
Вертайся додому!..

Ото й вітер, внук Стрибогів[14],
Замахав крилами,
На Ігоря військо з моря
Повіяв стрілами.
І движить земля і стогне,
Ріки текуть мутно,
Порох поле покриває,
Стяги мають смутно.
Ідуть з Дону, ідуть з моря
Половецькі сили,
Зі всіх сторін Ігореві
Полки обступили.
І бісові діти криком
Все поле укрили,
А червоними щитами
Русини покрили.

Закричали половчани,
Заіржали коні...
А ти, туре Всеволоде,
Стоїш на бороні!
Ти на військо половецьке
Прискаєш стрілами,
Ти гримиш об їх шоломи
Стальними мечами.
Куди скочиш, де посвітиш,
Шоломом блискучим,
Там голови половецькі
Валяться на кучі.
І шоломи оварськії
Щербаті валились,
Бо у тебе, Всеволоде,
Стріли закалились...

Якії ж то, мої браття,
Дорогії рани!
Він забув життя і шани,
Чернігів коханий.
Забув княжії звичаї
І столицю ясну,
І княгиню свою милу,
Глібовну прекрасну[15].

3

Були віки Троянові[16],
Літа Ярослава[17],
Були бійки і Олега[18],
Сина Святослава,
Що бувало лиш крамоли
Мечем висікає
Та по цілій землі Руській
Стріли розсіває;
Що бувало в Тьмуторкані
В стремено ступає,
А Ізяслав[19] у Києві
Брязки зачуває, —
А Владимир Всеволодів[20],
Хоч сам не без духу,
У Чернігові щоранку
Затикає вуха.
Тоді й самого Бориса[21],
Сина Вячеслава,
Привела на суд до себе
Олегова слава
І поклала на зелену
Кінську паполому
За обижу Олегові,
Князю молодому.
Там і князя Ізяслава
Вони доконали,
І Святополк[22] свого батька
Із тої Каяли
Повелів на коні взяти,
На угорські коні,
І одвезти до Києва
До церкви святої.

О, Олега Гориславця [23].
Війни пам’ятались:
Тоді землі в усобицях
Росли й засівались,
І життя Дайбога внука[24]
В крамолах губилось,
А з-за князів і їх людям
Віку вкоротилось.
Тоді рідко в землі Руській
Орачі співали,
А частіше коло трупів
Ворони кричали,
Та ще галич лепетала
І збирала діти,
Коли з ними на поживу
Хотіла летіти.

Так-то, люди! Були бійки,
Були в нас і смути,
Та такої, як се була —
Такої й не чути!
Зрання світа до вечора,
З вечора до світа
Летять стріли каленії,
Як град серед літа.
Гримлять шаблі об шоломи,
Коп’я молодецькі
Тріщать в полі чужоземнім,
В землі Половецькій.
Чорна земля під копитом
Як та рілля зрита,
Вся костями засіяна
І крівлею злита.
Полягли там Всеволода
Полки головою
І по цілій землі Руській
Ізійшли тугою…

А що ж мені зашуміло
Рано за горами?
А що ж мені задзвеніло
Ще перед зорями?
То князь Ігор своє військо
В поле завертав,
Бо жаль йому Всеволода,
Що вже погибає.
І билися день і другий,
І третій день бились,
Та в полудень — і Ігоря
Стяги повалились.

Тут-то браття розлучились
З берега Каяли,
Тут для себе кривавого
Вина не дістали.
Тут лиш військо докінчило,
Сватів напоїло,
А само за Руську землю
Землі попоїло.
Никне трава жалощами,
Листя ізсушилось,
І дерево не бологом
До землі склонилось.




Посилання

  1. Сяя затьма сонця була 1-го маю 1185 року на день св. пророка Яреми.
  2. Слово «Троян », запевне, пригадує римського цісаря Трояна і занеслось із Риму враз з його мечем і валом, котрий загорнув до Риму всю Червінь і часть Подолії і которий ще досі називають Трояновим валом. Але наші прадіди, знати, думали, що слово «Троян » усе одно, що цар або цісар, і стали називати троянами не тілько усіх риьських цісарів, але й своїх князів, як хотіли їхповеличати. Тут Трояном, запевне, називається Ігор.
  3. Велес, чи Волос, був бог череди; але чому Боян називається йоо внуком – сказати трудно.
  4. Новоград-Сіверський - Ігорева столиця.
  5. Всеволод Курський і Трубчевський - меньший брат Ігорів.
  6. Бог його знати, що то за диво, а співають же у нас на великдень:
    Перейду я поле, стану а межі, Аж моє диво п'яне лежить.
    Ой стану я гадати, Як би теє диво назвати...
    Перси чортів називають дивами, то, може, і наше диво значить недобрую силу, або лихо.
  7. Суроже - то або Азовське море, або Судак у Криму.
  8. Корсунь - давній Херсон Таврицький (Кримський).
  9. Тьмуторкань - теперішній Тамань на Кубані.
  10. Думають, що чілка – то бунчук (знам'я з почепленою на нього кінською волосінею), бо кажуть, що й тепер часть кінської гриви називається чілкою.
  11. Гзак і Кончак - половецькії хани.
  12. П. Дубеньский думає, що тучі – то половці, а чотири сонці – то чотири князі Ігоревої дружини: сам Ігор, брат його Всеволод Трубчевський, племінник Святослав Олегович Рильський і син Ігорів Владимир Путивльський.
  13. Каяла - теперішній Кагальник, притік Дону.
  14. Стрибогом наші прадіди називали вітрового діда. Слово «Стрибіг», либонь, чи не близьке до слова «стрибати».
  15. Ольга - дочка Гліба Київського, а сестра Владимира Переяславського.
  16. Як видно, то наші прадіди лічили і віки од Трояна. Слово «Троян » - дивись вище.
  17. Запевне Ярослав I.
  18. Олег - дід Ігорів; враз із своїм братом Романом Красним були за свого часу першими заведіями на усобиці.
  19. Ізяслав I - син Ярослава I, убитий 1078 р. на Ніжатинській (ніжиській) бійці.
  20. Владимир Всеволодів Мономах.
  21. Борис Вячеславів Смоленський - внук Ярослава I, убитий на тії ж самій бійці, що і князь Ізяслав I . Дивись тут же.
  22. Святополк - син Ізяслава, що через 15 літ по смерті свого батька був і сам Київським князем.
  23. Співак називає Олега Гориславцем так саме, як і рочники називають Гориславою Владимирову жінку Рогніду
  24. Дайбог - то один із наших стародавніх богів, а внук його, запевне, Владимир; але чого Владимир називається його внуком – се також трудно сказати, як і то, чого Боян називається внуком Велеса.