Туга
1
Не весела ж бо то, браття,
Година настала:
Вже пустиня та повітря
Силу повкривала.
То в синах Дайбога внука
Злибіда ожила
І на землю Троянову[1]
Дівою[2] ступила;
І лебіжими крилами
Розплескала море,
І у Дону плескаючи
Розбудила горе.
Розбудила врем’я тяжке,
Підійнялись хвіни,
А у князів на поганих
Усобиця гине,
Бо брат брату став казати:
«Се моє, мій брате!»
«І се моє, і те моє!» —
Другий став казати,
І за мале як велике
Стали вимовляти,
І самі на себе стали
Крамоли кувати.
А погані зі всіх сторін
Зволікали сили
І на рідну землю Руську
Бідою ходили...
О, далеко ж зайшов сокіл
К морю птахів бити,
Та храброго вже Ігоря
Війська не вскресити.
Жля і Карна[3] в Руську землю
З криком поскакали
І там в полум’ї червонім
Змагу вимивали.
І сплакались руські жони,
Стали голосити:
«Ой уже ж нам мужів наших
Мислю не змислити.
Ні мислею ізмислити,
Думою здумати,
Ні очима оглядати,
Ні гостини брати,
Ні золота, ані срібла
Не пересипати!»
Застогнав бо вже і Київ
Жальом та тугою,
Зажурився і Чернігів
Напастю лихою.
Туга тяжка розлилася,
Наробила жалю,
І печаль тече, жирує
По Руському краю.
А князі усе на себе
Крамоли кували,
І погані Руську землю
Всюди оббігали,
І збирали дань по білці
Од кожного двору,
І сипали добром руським
По синьому морю.
Бо тії два Святославці,
Бо тії дві сили,
Всеволод і храбрий Ігор
Кривду розбудили,
Котру батько їх київський
Приспав було тихо...
О, великий Святослав той[4]
Був половцям лихо!
Він розпудив їх полками,
Стальними мечами;
Він на землю Половецьку
Наступив ногами,
Притоптав горби високі
І яри глибокі,
Змутив ріки і озера,
Висушив потоки;
І Кобяка[5] з лукомор’я
Вихром молодецьким
Він вихватив із залізних
Полків половецьких.
І попав Кобяк поганий
В Київ у столиці
В Святославові покої,
В князеву гридницю.
То ж то німці та венедці,
Греки та морава
Князя Ігоря не хвалять,
Хвалять Святослава.
Того гудять, бо він стратив
Полки молодецькі
І золото руське всипав
В ріки половецькі;
Ще й для себе молодого
Добув сідло нове,
Сів із свого золотого
В сідло кощійове.
2
Зажурилися забрала,
І весілля плаче,
І Святослав зажурився,
Смутний сон побачив.
«Снилось мені, — став казати,—
I бачили очі,
Що в Києві меж горами
Спав я сеї ночі,
І що ви коло постелі
Тесової стали,
І чорною папломою
Мене одягали;
Що хтось мені вино черпав,
Вино сине було,
І з тяжкою трутиною
Ізмішане було;
Що з порожніх черепашок
Женьчуг висипали
Мні на груди якісь люди
І мя милували;
Що в теремі злотоверхім
Стелю похитнуло,
І дошки самі стояли,
Сволока не було;
Що ворони ті бісові
Всю ніч-вечір грали
Та у Плінська[6] на болоні
Ліса оббивали...
А я шлю їх і не зішлю
На синєє море!..»
«Княже! — мовили бояри, —
Ум забрало горе!
Се ж бо в тебе два соколи
Полетіло з хати,
З отня стола золотого
Щастя пошукати;
Пошукати Тьмуторканя,
Вернути додому
Або шоломом попити
Великого Дону.
То вже крильця тих соколів
То вже припішали,
Тії крильця вже погані
Шаблями обтяли.
А самих їх опутали
В залізнії пута,
Бо в день третій — пам’ятаєш?
Темно було тута.
Два червоних стовпи згасло,
Дві сонці стемніло,
І молодих два місяці
З ними потемніло.
То Олега й Святослава
Тьма обволочила,
То й на річці, на Каялі,
Тьма світ перекрила...
Горе, горе землі Руській
Великеє дуже:
Розсипались половчани,
Як гніздо пардуже.
Розсипались, розіллялись,
Морем затопили
І буйство їх великеє
Дає хвіну сили.
І вже ганьба перенеслась
І стала хвалою,
Уже й нужда підійнялась,
Тріснула на волю,
Уже й диво покотилось
По чистому полю.
І готськії діви грають
По синьому морю,
І по березі співають,
Руським злотом дзвонять[7]38;
Вихваляють врем’я Буса[8],
Земсту Шароконя[9];
І милують тую земсту
Як дитину мати, —
А нам уже, нам, дружині,
Весілля не мати!»
3
Тоді Святослав великий
Сплакав за синами
І золоте слово мовив
Змішане сльозами:
«Ой Ігорю, Всеволоде!
Сини мої милі!
Рано ж бо ви Половецьку
Землю заквилили.
Рано землю ту мечами
Стали заквиляти,
Рано, рано собі слави
Почали шукати.
Та не чесно ж бо ви, діти,
Ворога побили,
Та не чесно ж кров погану
По землі пролили!..
Знати, серце ваше храбре
У горні стопилось
Ще й до того у буесті
Само закалялось.
Закувалось, закалилось,
Діти мої милі!
Чи ж сивині моїй срібній
Се ви учинили?
Не виджу ж бо я вже власті,
Ані війська много,
Багатого та сильного,
Ярослава мого,
Мого брата Ярослава,
Що ходив війною
І з чернігівською биллю,
З биллю і чужою:
Із могутів і татранів
І із шелебирів,
Із топчаків і ревугів
І із голебирів[10],
Що без щита з захалявком
Полки криком били
І в прадідню собі славу —
Не в дзвони дзвонили.
Та сказали ж ви: самі ми
Слави захотіли,
Переднюю самі возьмем,
Задню переділим...
Ой Ігорю, Всеволоде!
Жаль мені вас, діти,
Чи б не диво мні старому
Та помолодіти?
Таже в літах саме й сокіл
Птиць високо гонить
І не дасть гнізда в обижу
З свої оборони.
Але княже зло настало,
Пособи не буде,
Тепер внівеч обернулись
Години і люди
Під шаблями половчанів
Кричать коло Ромен,
Володимир[11]під ранами —
Всюди плач та гомін.
Туга князю Владимиру,
Глібовому сину!..
А ти, княже Всеволоде[12],
Прихильного кинув!
Чи ж не міг би ти здалека
Мислю прилетіти
Отня стола золотого
Спасти, поглядіти?
Таже веслами ти можеш
Волгу розкропити,
Таже шоломом ти можеш
Весь Дон перелити!
Якби ти був — здешевіли б
Половці погані:
Була б яга по ногаті,
Кощій по різані[13].
Та ж ти можеш і по суху
Стрілити до Дону
Переширами живими
Глібового дому!
А ти, Рюриче й Давиде[14]!
Правнуки орлові!
Чи ж не ваші ж то шоломи
Пливали по крові?
Чи ж не ваша ж то дружина
Літає на волі,
Як ті тури пораняні
На чужому полі?
Вступіть, пани господарі,
В золотеє стрем’я,
За обиджу половецьку,
За лихеє врем’я,
За рідную землю Руську,
За Ігоря рани,
За буйного Святославця
Гримніть на поганих!
Ти, Галицький Осмомисле,
Княже Ярославе[15]!
На золотім столі своїм
Ти сидиш у славі.
Підпер гори угорськії
З’лізними полками,
Заступив путь королеві[16],
Звів дунайські брами,
Кидаючи через хмари
Кремінь до Дунаю,
Наряжаючи по ріках
Судна до Дунаю.
Твоя грізьба пролетіла
Помиже землями,
Ти Києву одмикаєш
Золотії брами.
З отня стола золотого
Острими стрілами
Ти стріляєш і султанів
Десь там за морями.
Стріляй, княже Ярославе,
Кончака лихого,
Половчина поганого,
Кощія старого
За рідную землю Руську,
За Ігоря рани,
За буйного Святославця
Стріляй його, пане!
А ти, княже буй Романе,
І ти, Местиславе[17]!
Ваші мислі храбра думка
Заносить до слави,
І по славу, по криваву,
Ви ходите сміло,
І плинете ви високо
В буєсті на діло,
Як той сокіл, що в повітрі
Крила розширяє,
Коли птицю в своїм буйстві
Замогти бажає.
Бо папорги в вас залізні,
Шоломи латинські,
Ними трісла земля ціла
І сторони хвінські:
І Ятвяги й Деремела,
Литва й половчани
Склали луки і голови
Під тими мечами...
Князі! князі! вже Ігорю
Сонце світ закрило,
І дерево не бологом
Листя обронило,
І по Рсі і Сулі стали
Городи ділити,
А храброго вже Ігоря
Полка не вскресити...
Вас Дон, князі, викликає,
Щоб ви полетіли
І храбрії Ольговичі
На бійку поспіли!
Ой, Інгварю, Всеволоде,
Ви руськая слава!
І всі три ви шестикрильці
Гнізда Местислава[18]!
Не побійним ви жеребом
Власть забрали в руки,
Нащо ж вам шоломи злоті,
Щити ляцькі й луки?
Загородіть теє поле
Крепкими щитами,
Зачиніть ворота полю
Острими стрілами
Та за рідну землю Руську,
За Ігоря рани,
За буйного Святославця
Гримніть на поганих!
Ідіть, князі! бо вже й Сула
Од половців стала
І не тече срібним струйом
До Переяслава.
Ба й Литва вже піднялася
На тих полочанів,
І Двина тече болотом
Од крику поганих.
Там один лиш син Васильків,
Ізяслав полоцький[19],
Брязнув острими мечами
В шоломи литовські.
Він притріпав було славу
Дідові Всеславу[20],
Але і сам покотився
На траву криваву,
Перекритий червоними
Вражими щитами,
Притріпаний литовськими
Острими мечами.
І литовський князь поганий
Підняв його з крові,
Скотив його на постелю
Та й до него мовив:
«Вже дружину твою, княже,
Птиці повкривали,
А червону кров полоцьку
Звірі полизали!»
Не було тут його брата,
Брата Брячислава,
Ні другого Всеволода
Коло Ізяслава.
Один душу женьчужную
Виронив із тіла
Через рану кривавую —
Злоте ожерілля.
І голоси ниють жальом —
Зникнуло весілля,
Трублять труби городенські!
Княже Ярославе[21],
І усі ви князі-внуки,
Та плем’я Всеславе!
Вкладіть мечі вереджані,
Знизьте свої стяги,
Уже ж бо ви вискочили
Із дідньої слави;
Бо своїми крамолами
Ви погані стаї
Стали зводити на землю
На Руськії краї,
На Руськую рідну землю,
На життя Всеслава,
Котрій уже й од половців
Насил та неслава!»
4
А Всеслав той на сьомому
Трояновім віку[22]
Кинув жереб та й поїхав
По любую дівку.
І круками, не ногами,
Піднявся на коні,
І прискочив до Києва
В залізнії броні
І там собі тілько древком
Од копія свого
Дотикався до княжого
Стола золотого.
Із Києва звіром скочив
В північній годині
З Білгорода обісився
Ще в тумані синім.
І візницями тяжкими
Та трирогачами
Одчинив іще до рання
Новгородські брами;
Розбив славу Ярославу,
Полив сухі ниви,
І з Дудуток[23]сірим вовком
Скочив до Немиги[24].
А в Немизі снопи стелють
Та все головами,
А молотять по головах
Стальними ціпами.
І на тоці життя кладуть,
Решетами сіють,
І живую душу з тіла
Лопатами віють.
І береги на Немизі
Низькі та криваві
Не бологом посіяні —
Руськими костями...
Всеслав було людей судить,
Князям раду радить,
А сам вночі сірим вовком
І нудить, і вадить,
З Києва до Тьмуторканя
Ще до кур доскочить[25],
Путь Хорсові великому
Вовком перескочить.
Тому в Полоцькім дзвонили
Утреню в Софії,
А він чував аж у Київ
Дзвони голоснії.
Але дармо в другім тілі
Хоч і душа віща,
Та зазнає біди-лиха,
Як та і не віща.
На його то, може, долю,
Долю нещасливу,
Боян віщий і ізмислив
Приспівку правдиву:
«Не тра, — каже, — ні хитрому,
Ні горазду бути,
Бо і птиці гораздії
Суда не минути!»
О, стогнати землі Руській
Не час, не годину,
Спом’янувши князів первих,
Первую годину.
Не сил було пригвіздити
Владимира того[26]
До київських гір високих
Стола золотого.
То ото ж то тепер стали
Стяги та коруги:
Одні стяги Рюрикові,
Давидові другі[27].
Но й Волинці[28]носять роги,
Їм хоботи крають,
І їх коп’я на Дунаї
Славу їм співають.
|
|
Стаття у Вікіпедії