Поворіт
1
Ярославни[1]тихий голос
Незнакомий чує,
Зозулею рано-рано
Бідная воркує:
«Зозулею полечу я, —
Каже, — по Дунаї,
Обмочу рукав бобровий
На річці Каялі.
Вийму з князя молодого
Половецькі стріли
І утру криваві рани
На змучанім тілі!»
Ярославна рано плаче
Дрібними сльозами,
У Путивлі на забралі
Воркує словами:
«Ой вітре мій, — каже, — вітре!
Буйнеє вітрило!
Чого ж ти, мій господине,
Вієш через силу?
Чого мичеш, чого гониш
Тії стріли хвінські
На легеньких своїх крилах
На милого військо?
А чи ж мало тобі хмари
Віяти на гори
Та кораблі колисати
На синьому морі?
Чого ж ти, мій господарю,
Ти моє весілля
По ковилю степовому,
Як порох, розвіяв?»
Ярославна рано плаче
Дрібними сльозами,
У Путивлі на забралі
Воркує словами:
«Дніпре славний! пробив же ти
Каміннії гори
Через землю Половецьку
На синєє море!
Милував же ти на собі
Живі та здорові
Святославові байдаки
В степи Кобякові;
Помилуй же й мого мужа,
Дніпре-господине,
Щоб не слала сліз до него
Я на море синє!»
Ярославна рано плаче
Дрібними сльозами,
У Путивлі на забралі
Воркує словами:
«Сонце моє золотеє,
Сонце моє ясне!
Всім ти, сонце, єси тепле,
Всім ти, сонце, красне.
Чого ж лучі ті гарячі,
Ті пекучі дуже,
Ти пустило не на хмари,
А на військо мужнє?
І згагою серед поля
Луки їм спрагнуло,
І тугою на безвідді
Тули їм заткнуло!»
2
Аж бризнуло синє море
Саме опівночі,
Ідуть змроки туманами,
Закривають очі.
Ігореві бог путь каже
З неволі додому,
На Руськую землю — к отню
Столу золотому.
Позгасали ще з вечора
Вечірнії зорі;
Ігор спить, не спить і чує,
Мислю мірить поле,
Мірить з Дону великого
До малого Донця.
Аж кінь заржав опівночі,
Ще до сходу сонця.
І Овлур[2]там за рікою
Свиснув на все поле,
Дає князю розуміти,
Що усе готове...
Але князю, знать, не бути!
Земля загуділа,
Застукала, загриміла,
Трава зашуміла.
То вже вежі половецькі
З поля підіймались,
За Ігорем, за Овлуром
У погоню гнались.
А князь Ігор горностаєм
К трістю підбігає,
Скочив гоголем на воду,
На коня впадає;
З коня скочив босим вовком,
Побіг лугом Донця,
І соколом під туманом
Летить до схід сонця,
І збиває сірі гуси,
Лебеді й тетерю
На голоднеє снідання,
Обід та вечерю.
Коли ж Ігор через степи
Соколом літає,
То Влур за ним сірим вовком
Ззаду підбігає.
І обидва студеную
Росу отрясали,
Бо обидва свої коні
Бистрі підірвали.
«Ой Ігорю! — Донець каже, —
Не мал тобі слави,
Землі Руськії весілля,
Кончаку неслави!»
«О Донче мій! — Ігор каже, —
Не мал тобі слава,
Що милував ти на хвилях
Сина Святослава;
Що стелив траву зелену
Понад берегами,
Одягав туманом теплим
Попід деревами.
Стеріг його ти гоголем
На воді при вітрі,
Чайками на бистрих струях,
Черняддю в повітрі.
Чи ж не правда, — каже, — Стугна
Струю чудну має,
Бо чужі потоки зжерла,
Сама голодає;
І мутнії свої струї
Об корчі розтерла,
Молодому Ростиславу[3]
Дніпра не одперла?
І на темнім на березі
Мати Ростислава[4]
Оплакала молодого
Сина Ростислава.
Там і квіти зажурились,
Жалобою вкрились,
І дерев’я із тугою
До землі склонились!»
3
Не сороки ж то на полі
Вились, скреготали —
То їздили Гзак з Кончаком
Та сліду шукали.
І ворони не каркали,
І галки замовкли,
Сороки не скреготали,
Полози лиш повзли.
А ятелі путь до річки
Тутоком справляють,
Соловії живим співом
Світ оповідають.
І мовить Гзак Кончакові:
«Ми жалю не маєм:
Коли сокіл в гніздо летить,
Соколича маєм,
Золоченими стрілами
Його розстріляєм!»
А до Гзака Кончак каже:
«Ми жалю не маєм:
Коли сокіл в гніздо летить,
То ми дівку маєм,
Опутаєм соколина
Та й жалю не маєм!»
І мовить Гзак Кончакові:
«Ой брате, мій брате!
Коли його опутаєм,
Жалю будем мати.
Коли його опутаєм,
Осміють нас люди,
Бо не буде соколича[5]
І дочки не буде!
Тоді стануть на Каялі
Нас і птиці бити
І у полі Половецькім
Більше нам не жити!»
4
А пішло ж ходюче слово
Старого Бояна
І на жінку молодую
Співака Когана,
Що жив колись у Олега
І у Святослава
Та хвалив стареє врем’я
Діда Ярослава:
«Хоч без плечей тобі тяжко,
Голово, стояти,
Але гірко і для тіла
Голови не мати!»
І як справді тілу тяжко
Без голови бути,
То так тяжко й землі Руській
Без Ігоря бути.
Сонце світиться на небі,
Небо освітилось,
А князь Ігор в землі Руській,
І все звеселилось.
І дівчата на Дунаї
Співають і в’ються,
І голоси через море
До Києва ллються.
Ігор їде Боричевом[6]
У Київ на прощу
До святої матербожі
В церкву Пирогощу[7].
Поклонився, помолився
І сів на посаді,
І городи всі веселі,
І сторони раді!
|
|
Стаття у Вікіпедії