Ідеологічна драма
Григорій Приходько
ІДЕОЛОГІЧНА ДРАМА
Вступ[ред.]
Партійно-державна монополія на ідеологію радянського часу викликала відразу до ідеології, як до інституції. Причина не в самому марксизмі-ленінізмі, а в політиці влади, яка фізичним і психологічним примусом зробила партійну ідеологію обов’язковою для всього суспільства.
З часом марксизм-ленінізм ослабнув. Сталося це не тільки завдяки жертовності дисидентів, які підірвали віру у всеосяжність та істинність офіційного міфу, а і тому, що універсальна ідеологія, без фізичного примусу, не може бути узгоджена з поглядами та цінностями різних соціальних верств і вікових категорій. З ослабленням репресивного режиму суспільство відторгло комуністичну ідеологію. Крайнім проявом відторгнення стало заперечення доцільності будь-якої ідеології як для суспільства, так і для його політичних сил: [1]
«Криза ідеології полягає передовсім у тому, що перестав бути актуальним, втратив свою конструктивну роль вибір ідеології... Сьогодні вибір ідеології за великим рахунком фактично ні до чого не зобов’язує — ні політика, ні саме суспільство».
Ідеологічний нігілізм став повсякденним явищем, але він притаманний політичним партіям, і від політичних партій передається суспільству, де він проявляється як зневіра та розчарування в обраних кумирах. Оскільки партії формують парламент, то ідеологічний нігілізм передався й Конституції:
«Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова».
Законодавці, приймаючи Конституцію, не уточнили суттєвий момент: на кого поширюється ідеологічна свобода? Тільки на громадян чи й на чиновників?
Ідеологічний плюралізм, що закріплений Конституцією, є цивілізаційним надбанням громадянського суспільства. Однак, існує суспільний організм, ідеологія якого мусить мати офіційний статус. Цим організмом є державний апарат. Його ідеологія обов’язкова для його службовців та депутатів представницьких органів.
Пріоритетними цінностями для державного апарату і для державного службовця є безпека держави та обов’язки держави перед нацією і суспільством. Чиновники, депутати і судді є службовцями держави, і держава їх утримує коштом громадян, які у відносинах з державою є замовниками і користувачами її послуг. Відтак в межах своїх функцій державні службовці і депутати, як посередники між державою і громадянами, не є вільні у виборі цінностей і вподобань. Вони мусять сповідувати вірність Конституції, державі та її покликанню. Вони мають сповідувати етичний кодекс державного діяча і шкалу державних пріоритетів. Для них мають бути встановлені моральні та інтелектуальні критерії наділеної державними повноваженнями особи.
Ідеологічний примус, що має обмежувати свободу державного діяча, є також компенсаторним механізмом фактичної нерівноправності між ним, як наділеною державними повноваженнями особою, та громадянином, який таких повноважень не має.
Реальна ідеологія[ред.]
Держава Україна має реальну множину ідеологій. Текст Конституції ґрунтується на принципах ліберальної демократії (багатопартійний парламентаризм, таємне голосування, прямі вибори, незалежність гілок влади, громадянські права і свободи людини); соціал-демократії (соціальні права людини) і націонал-демократії (державна мова, сприяння державою національній культурі та культурам і мовам національних меншин).
Поза Конституцією існують правові акти, які свідчать про те, що держава Україна сповідує ідеологію радянського патріотизму (державне свято дня перемоги у «великій вітчизняній війні», радянська героїка в соціальній та глорифікаційній політиці).
В той же час правова система не має актів державного визнання цінностей націоналістичної ідеології (суверенітет української нації, історичне право українського народу) та консервативної (родина як основа суспільства, прокреативна місія родини). Це дає підстави говорити про те, що в Україні є ідеології, які визнані державою, і такі, що нею не визнані.
Якщо визнані державою ідеології не стали обов’язковими, то це, мабуть, свідчить про слабкість політичного режиму, а не про принципову позицію влади.
Держава має й інститути та канали визнаних нею ідеологій. Міністерства культури, освіти, молодіжної та сімейної політики, державні премії в галузі мистецтв та літератури, державне фінансування мистецтв, державне телебачення, глорифікація, спорудження пам’ятників і відбудова храмів коштом і волею держави — все це свідчить не тільки про функціонування офіційних ідеологій, а й про надмірну ідеологізацію державного апарату. Зокрема, чиновничі (державні) оцінки художніх творів та естетичної цінності творчості окремих осіб відверто суперечать принципам лібералізму й демократії. Втручання держави в творчість є і гальмом творчості.
Проблема суспільства не в наявності офіційної, а відтак обов’язкової для державних службовців ідеології, яку дивним чином не визнає Конституція, а в її ідейному та ціннісному змісті. Розглянемо особливості державної ідеології на конкретних прикладах.
Маніпуляція поняттями[ред.]
За міжнародним правом, визнання геноциду є актом, який не тільки дає кваліфікацію злочину, а й передбачає кримінальне покарання його ініціаторів, організаторів і виконавців. При чому, геноцид і злочин проти людяності не мають давності.
Конвенція від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього [2] ратифікована Президією Верховного Совєта СРСР 18 березня 1954 року. За законом про правонаступництво держави, [3] вона обов’язкова до виконання на території України.
В ст. І Конвенції передбачена обов’язковість вжиття заходів запобігання геноциду та покарання за його скоєння.
В ст.IY передбачене покарання осіб, які скоїли геноцид, незалежно від того, є вони правителями, посадовими чи приватними особами.
В ст. Y є вимога введення законів, в яких мають бути передбачені ефективні заходи покарання осіб, що винуваті в скоєнні геноциду.
І, нарешті, ст. YI вимагає, щоб осіб, які скоїли геноцид, судили суди тієї держави, на території якої скоєно цей злочин.
Кримінальне переслідування за геноцид і злочин проти людяності має метою не тільки встановлення справедливості, а й запобігання новим злочинам цього роду.
Верховна Рада України 28 листопада 2006 року прийняла Закон «Про Голодомор 1932 —1933 років в Україні».[4] Однією з підстав Закону є згадана Конвенція. Ось як подано в преамбулі:
«визнаючи Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей, приймає цей Закон».
Однак в Законі жодним словом не передбачене покарання. Та й карати нікого, бо, якщо, за Конвенцією, геноцид чинили конкретні особи, то в нашому Законі геноцид є
«наслідок зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР»;
Отже, в уявленні наших законодавців, суб’єктами СРСР були не можновладці, не панівна партія, не уряд, а ідеологема — «тоталітарний репресивний сталінський режим». Був такий режим. А хто його створив? І яка мета «знищення частини українського та інших народів»? На ці питання законодавці не відповіли, бо режим, хоч як його сприймати, нічого коїти не може. Злочини коять люди.
На противагу офіційному маніпулюванню поняттями, наведу цитату Євгена Захарова стосовно тієї самої теми: [5]
«Головним організатором та ідеологом геноциду був особисто Йосиф Сталін. Троє його підручних — Лазар Каганович, В’ячеслав Молотов і Павло Постишев — були безпосередніми організаторами голодомору в Україні і на Кубані. Його здійснював також партійно-державний апарат ВКП(б), КП(б)У і Північнокавказького крайкому ВКП(б) (Станіслав Косіор, Влас Чубар, Мендель Хатаєвич, Борис Шеболдаєв, Анастас Мікоян) та репресивно-каральні органи ОДПРУ та ДПУ УСРР (Всеволод Балицький, Генріх Ягода, Станіслав Реденс) і суди. Безпосередніми виконавцями партійно-державних рішень щодо обшуків і вилучення хліба та іншого продовольства були тисячі місцевих активістів, членів комітетів незаможних селян»
Що ж завадило депутатам парламенту бути чесними перед собою і перед народом, і сказати правду про організаторів та виконавців геноциду, а відтак і передбачити правові наслідки, які б гарантували від повторення злочинів такого роду? Чим пояснити розбіжність в означенні суб’єктів злочину між законодавцями і лідером українських правозахисників? Мабуть, ця загадка пояснюється тим, що Захаров ні матеріально, ні кар’єрно не залежить від нинішньої влади і не причетний до злочинів колоніальної влади. А от про законодавців цього не скажеш. У всякому разі, основний масив парламентарів і чиновників несуть на собі знак причетності і залежності.
Метою Закону від 28.11.2006 року, як витікає з його тексту, є: увічнення пам’яті загиблих та постраждалих; відновлення та збереження пам’яті Українського народу; сприяння консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури. Для досягнення ідеологічної мети Законом передбачене створення інституту національної пам’яті, спорудження пам’ятників, поширення знань про геноцид та інші меморіальні заходи.
Правової мети Закон не має. Відтак він не передбачає і заходів запобігання новим геноцидам. Використавши міжнародне право, як підставу для прийняття Закону, парламент перевів проблему в меморіальну площину, щоб відвернути увагу українців від вимог покарання за злочини радянської влади. А тим самим парламент запевнив наших ворогів, що українців можна нищити безкарно.
Дефінітивний нігілізм[ред.]
Маніпуляція поняттями є звичною для українських законодавців. Своїми витоками вона має: ідею зверхності влади над народом; егоїстичний і корпоративний інтереси державних чиновників і депутатів; дефінітивний нігілізм як особливість провінційного світогляду.
В липні 1990 року депутати законодавчого органу колонії прийняли акт суверенітету УРСР, а проголосили його як Декларацію про державний суверенітет України, тобто підмінили назву колоніальної адміністрації назвою країни.
В серпні 1991 роки вони проголосили Акт незалежності України, а менше як через три тижні прийняли Закон про правонаступництво, яким вищий орган колонії встановили як вищий законодавчий орган незалежної держави. Тим самим Законом вони надали чинність колоніальним законам в незалежній державі.
Конституція й понині має поняття «Український народ — громадяни України всіх національностей», від імені якого, начебто, депутати прийняли Конституцію. Говорю начебто, бо депутати не можуть показати жодного акту, яким народ вповноважував би їх приймати Конституцію. Поки не відбулись установчі збори, компетентність парламенту в прийнятті Конституції не є легітимною. Це доводять самі законодавці, коли разом з гарантом довільно поводяться з установленнями й нормами чинної Конституції.
Хто ж такі громадяни, іменем яких скористався парламент? Громадянином є особа, яка набула українське громадянство:[6]
«громадянство України — правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках ».[7]
Конституційні права і обов’язки, як наприклад, обов’язок захищати Вітчизну, властиві дорослим людям. Та й в преамбулі Конституції громадяни дали повноваження депутатам, тобто, громадянин, то є особа, що доросла до права голосу. А відтак зазначений в Конституції Український народ — то є феномен без осіб молодше вісімнадцяти років, отже, і без перспективи. А оскільки вигаданий депутатами народ складається з осіб різних національностей, то він не має й історії. Відтак, він не має й історичного права. Як наслідок нехтування дефініціями з боку законодавців та їхньою схильністю до маніпуляцій поняттями, ми маємо державу, як і народ, — без історії і без перспективи.
Внаслідок прийняття Конституції етнічні українці, якщо й залишились народом, то вже меншим, ніж були до 28 червня 1996 року. Меншим не за чисельністю, а за політичною суб’єктністю. І оцей менший народ творить свою етнічну націю — теж суб’єктно меншу, ніж та, яку творить народ — громадяни України всіх національностей. І якщо до прийняття Конституції наша нація претендувала на домінантну суб’єктність, то після знаменитої ночі вона стала національною меншиною. Домінантна суб’єктність зусиллями депутатів дісталась формальному витвору — політичній нації.
Тепер стоїть питання: чи визнають націоналісти нову формалізовану реальність? Схоже на те, що частина їх вже визнала. Це проявляється у вимогах пропорційного представництва українців в усіх органах влади. При чому та ж частина вважає, що українці є домінантною нацією в Україні.
Домінантна нація не має потреби в пропорційному представництві, бо вона диктує свою волю державі. Пропорційне представництво потрібне національним меншинам, щоб через нього захищатись від всевладдя домінантної нації.
Конституція встановила державну мову. Нею стала українська. А що таке українська мова в контексті Конституції? Це мала б бути мова українського народу. Але народ «громадян всіх національностей» не має єдиної мови. В ньому важливе місце посідає «мова міжнаціонального спілкування», яка захищена Законом про мови. [8] В режимі тієї мови працюють значна частина регіональних влад, чисельні чиновники і депутати центральної влади. То яка у нас державна мова?
Українофіли розгублені. Російська мова не тільки домінує в половині державного апрарату — вона непропорційно багато представлена в науковому, бізнесовому і побутовому світі. Раціонального рішення в досягненні рідною мовою домінантного становища вони не знають. Спиратися на історичне право свого народу вони бояться. А на тлі українофільського капітулянтства активізуються русофіли. Вони домагаються надання їхній мові статусу державної. Щоправда, останнім часом їхні домагання вщухли, бо політика української влади відкрила для них іншу перспективу, коли мова етнічних українців якщо й збереже статус державної, то хіба що другої.
Нехтування дефініціями з боку законодавців простежується і в положенні Конституції про роль держави в долі національних меншин. За ст. 11, держава сприяє:
«...розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».
Дивно, що держава, яка ще не сперлась на ноги, вже провокує сепаратизм. Але звернімося до тлумачного словника, щоб з’ясувати, що означає сприяти: [9]
«1. Позитивно впливати на що-небудь. // Створювати відповідні умови для здійснення, виконання і т. ін. чого-небудь. // Подавати допомогу в чому-небудь. // Бути причиною або наслідком виникнення, існування і т. ін. чого-небудь. // Створювати, викликати бажання виконувати яку-небудь дію. 2. Потурати кому-небудь».
Якщо держава послідовно викликатиме бажання «розвивати самобутність» національних меншин, особливо за активного сприяння в цій справі з боку наших сусідів, то з часом вона втратить свою територію. Держава не зобов’язана нікому і ні в чому сприяти. Її покликання — захищати права людини, в тому числі й право на самобутність. А от розвивати самобутність чи зберігати її, то це вже справа іншонаціоналів.
Інший момент: ввівши в Конституцію, як обов’язок держави, сприяння розвиткові національних меншин, законодавці заперечили права людини. Бо вони знехтували правом на вибір: хоче людина бути членом національної меншини, чи, може, вона хоче асимілюватися в український етнос, і таким чином позбавитись комплексу меншовартості від усвідомлення своєї меншості.
До речі, наша «найкраща в Європі Конституція» права на асиміляцію не визнала, хоч це право належить до категорії природних. Природному праву людини Конституція завуальовано протиставила інтерес общинної номенклатури та їхніх послідовників, які моральним, а інколи й фізичним тиском на общинників «розвивають самобутність», заробляючи на прожиток.
Пошукаємо визначення поняття «національна меншина».Чи є задовільним таке визначення: [10]
«Національні меншини – групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою»?
Це визначення не може нас задовольнити. Щоб пояснити чому, наведу приклад: до нас приїхали три німці і прийняли громадянство. Вони виявляють почуття національного самоусвідомлення і т.д. То що, вони є національною меншиною, для якої держава має утримувати школу, відкрити театр, фінансувати канал телебачення?
Справа не стільки в чисельності, скільки в національній долі. Скажімо, росіянин усвідомлює свою приналежність до російської нації. Його нація є великою, і вона є домінантною в Російській Федерації. Як же домінантна нація може бути водночас національною меншиною?
Якби група росіян в Україні взяла іншу самоназву і усвідомила себе як етнічну окремішність, що ні мовно, ні культурно, ні світоглядно не пов’язана з російською нацією, тоді вона могла б претендувати на статус національної меншини. А поки вона усвідомлює себе як групу росіян, вона лишається російською діаспорою в Україні.
Національна меншина — це спроможна бути самоврядною група культурно, релігійно й мовно споріднених осіб, що усвідомлює свою етнічну окремішність, і історичний осідок якої розташований на території України. Всі прибульці, навіть в N — му поколінні, які усвідомлюють себе як приналежних до материнських націй, що мають власні держави, є діаспорами. Вони повинні мати свої права. Ці права має надати Конституція. Але вона не може урівнювати діаспори з національними, тобто, автохтонними меншинами.
Глорифікація[ред.]
Першим актом визнання суверенною УРСР своєї героїки було доручення Голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука навесні 1991 року на виготовлення взірців української валюти. Тоді ж були встановлені Кравчуком і перші герої, яких зобразили на банкнотах.
Особливість банкнотної героїки в тому, що вона порушила заборону радянської цензури. Кравчук санкціонував образ Івана Мазепи. Решта героїв перейшла з радянського часу. Щоправда, Михайло Грушевський був відомий і раніше, але тільки як історик. Його не популяризували, але радянським історикам було дозволено посилатися на нього А от Мазепу Кравчук витягнув із забуття.
Жоден націоналіст — ні з числа теоретиків, ні з числа провідників, ні з числа генералів — не був згаданий Кравчуком. Чим же Мазепа став для нього авторитетнішим, ніж скажімо, Євген Коновалець, Степан Бандера чи Роман Шухевич?
Мабуть, тому, що Мазепа повстав проти царя, якого комуністи мали за свого класового ворога. А націоналісти повстали проти радянської влади, ідеологічним вождем якої в Україні кінця 1980-х років був Кравчук. Можливо, спільність долі поріднила Кравчука з Мазепою. Адже обидва вони невірою і неправдою служили Москві. А як тільки сталась нагода, розлучилися з нею.
Мазепа це зробив, як і належиться аристократові — сміливо, повставши проти царя. У війні пограв. Для козаків це обернулось геноцидом, а для нації — руїною й тривалим безпам’ятством.
Кравчук зробив з найменшими втратами для себе та членів своєї партії — і незалежність проголосив, і залишив Україну під контролем Москви. Москва тішилась, що до влади в Києві не прийшли націоналісти. А тамтешній президент Єльцин щоранку допитувався у своїх міністрів, що вони ще доброго зробили для кравчукової України.
Українці, здебільшого, не зрозуміли мудрості першого Президента. Частина їх вимерла від голоду. Щоправда, це сталося в умовах розгулу демократії, тож масову трагедію не помітили. Частина втекла за кордон батракувати. А решта залишилася, щоб перманентно скорочувати свою чисельність. Українська мова стала державною, але так і не стала мовою спілкування киян.
Єльцин тішився не даремно. Ще не встигли спалити бюлетені референдуму 1 грудня 1991 року, як Кравчук вступив Україну в СНД. Перед тим він відмовився під Чорноморського Флоту. А щоб ветерани «великої вітчизняної» не журилися, він відновив радянську героїку і радянські свята.
Принципових змін в глорифікації не сталося. Збільшилося число партійних кольорів відзначених державою. А от масовість відзнак, відданість кандидатів на нагороди владі, як і в часи радянського застою, залишись незмінними. Відтак і культ честі не став мотивом відзначення героїв. Зате стали звичними підміна понять в кваліфікації заслуг та використання героїки як підстави для надання соціальних пільг відзначеним державою.
Поки влада встановленою нею процедурою, тобто маніпулюванням поняттями та підтасовкою фактів на основі лживих свідчень, відзначала «ветеранів великої вітчизняної» війни, «учасників» ліквідації чорнобильської аварії та «діячів культури і спорту», суспільство втомлено спостерігало це непристойне дійство. Протести почалися, коли влада взялася встановлювати правовий статус тих, хто боровся за незалежність. Протести заявили націоналісти.
Президент Ющенко, не порадившись з націоналістами, а довірившись своїм гуманітарним радникам, 10 січня 2008 року подав до парламенту проект закону «Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України 20 —90-х років ХХ століття».
Юрій Шухевич, Ганна Іваницька та Іван Губка дали зауваження до законопроекту.[11] Несприйняття у авторів викликало положення законопроекту про соціальні пільги для учасників боротьби. Вони небезпідставно припустили, що пільги надихатимуть осіб нечистої моралі до фальсифікації свідчень, щоб отримати статус. Автори зауваження зазначили:
«Героям, котрі віддали життя за незалежність України, не треба вже ні пільг, ні посвідчень, ні талонів на проїзд».
Спостереження за подіями в парламенті і за хронічним небажанням депутатів визнати національно-визвольну боротьбу українців викликало у націоналістів підозру,[12] що наполегливість Президента у розгляді його ініціативи та соціальні пільги можуть призвести до того, що парламент прийме закон, але зі своїми змінами та доповненнями. В такому законі місця націоналістам не знайдеться. Зате борцями «за незалежність України» будуть визнані:
«Депутати «першого демократичного скликання». Підстави: вони двічі проголосили незалежність, і в проміжку між 16 липня 1990 року та 24 серпня 1991 року встигли один раз відсвяткувати її... Делегати XXYIII з’їзду КПУ (червень 1990 року). Підстава: делегати з’їзду ухвалили резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР»... Претендентами на титул борця будуть і генерали та офіцери п’ятого управління КГБ. Підстави: за свідченням тодішнього Голови КГБ УРСР Євгена Марчука (Тижневик «Тиждень», 6-12 березня 1998), саме вони організовували мітинги та інші демократичні акції. Туди ж потраплять і начальники ЖЕКів та директори державних заводів за те, що відряджали своїх працівників і давали транспорт на «ланцюг єднання»».
Небезпека профанації національної героїки спричинила й особисті звернення учасників національно-визвольної боротьби до Президента відкликати законопроект.
Фольклорний патріотизм чиновників[ред.]
Модною в середовищі інтелігенції є тема державної мови, тож і міністерство культури не лишилось осторонь. Примусило дублювати і титрувати російськомовні фільми. Але не всі — фільми радянського виробництва звільнені і від дубляжу, і від титрів. А оскільки мовна адаптація сучасних фільмів збільшує їхню собівартість, то в умовах економічної кризи дешевші радянські фільми заповнюють кінопростір.
Нинішні українізатори приховують ідеологічну мету своїх зусиль. А між тим, наголос лише на мові з замовчуванням ідеологічного наповнення розширює можливості ідеологічного проникнення Москви. Від того, що кінофільм про велич Сталіна, месіанство Росії та зрадництво невдячних українців пройде в перекладі українською, наша національна свідомість не зросте. А от українофоби отримають ідеологічну підтримку від фільму і політичну — від московських захисників прав російськомовного населення.
Міністерство культури продовжує нас українізувати. Воно взялося робити для нас трихвилинні повчальні мультиплікації. Ось як подала Гана Чміль — голова держкіно — менторський задум: [13]
«...відомий мультиплікатор Степан Коваль скоординував свою молоду групу, і вони робитимуть трихвилинні мультиплікаційні фільми під умовною назвою «Моя країна – Україна». Це буде побут, традиції, обряди».
Як бачимо, жодного кроку ні вліво, ні вправо від Емського указу. Побут і не більше. Щоправда, голова державного кіно говорить про традиції. Але про що мова? Хіба за часи незалежності міністерство культури бодай один раз згадало українські традиції праведного суду, громадського самоврядування, організації освіти, захисту безпритульних дітей? Наскільки пригадується, чиновники міністерства пам’ятають лише шаровари, сало, вареники, самогон. А в той самий час цивілізаційно визначальний масив суспільних комунікацій вже котре століття відбувається в сферах високих мистецтв, права, природничих наук, економіки. В останні десятиріччя словник спілкування переповнений термінами й поняттями бізнесу, політики, військової справи, космонавтики... Російська нація опановує їх, і в своїй транскрипції подає нам як завершений продукт. Ми безпринципно споживаємо його, гальмуючи розвиток своєї мови, бо міністерства освіти і культури, а разом з ними й «українізоване» чиновництво все ще не вибралися з Сорочинського ярмарку.
Історична пам’ять[ред.]
З 1999 року держава відзначає день Злуки українських земель. І разом з тим, влада замовчує, що за рік до проголошення Акту Злуки, також 22 січня, був прийнятий Четвертий Універсал Центральної Ради. В установленні Президентом Кучмою дня Злуки відчувається вплив націонал-комуністів, в особі лідерів Народного руху України, які ще в січні 1990 року з санкції і за підтримки ЦК КПУ влаштували Живий ланцюг.
Та пропагандивна акція допомагала націонал-комуністам перехоплювати ініціативу в громадських рухах, а також відволікала увагу українців від програми Української національної партії, в якій сказано, що:
«УНП відстоює право українського народу на незалежне державне існування і проголошує своєю метою відновлення Української Народної Республіки в етнічних кордонах».
З Живого ланцюга починається замовчування функціонерами НРУ та лідерами націонал-демократів історичного факту — прийняття Центральною Радою Четвертого Універсалу. Отримати задовільне пояснення цього дивного явища не вдалось, але думається, що причиною було те, що маючи на меті відновлення УНР в етнічних кордонах, альтернативники руйнували СРСР [14], якого тодішня опозиція мріяла оновити, і замахувались на значні території, що перебували під юрисдикцією РСФСР, і на які націонал-демократи хотіли поширити свою діяльність. Зокрема, вони сподівалися, що: [15]
«В межах Союзу тільки повне забезпечення культурно-національних потреб українців Берестейщини. Воронежчини, Кубані, придністровських районів Молдавської РСР зніме з порядку денного болісне питання перегляду кордонів республік за етнічним принципом».
В січні 2008 року виповнилось 90 років Четвертому Універсалові, тож навіть заклятим комуністам, а не тільки блаженним демократам годилося б згадати. Згадка була б доречною, бо Росія, втримавши українські землі, «повного забезпечення культурно-національних потреб українців» там не здійснила. А, може, тому й не згадують?
Згадали історики і журналісти. Михайло Роль [16] нагадав політикам, що Злука стала похідною подією від Четвертого Універсалу, і наголосив, що день незалежності треба відзначати 22 січня. А 24 серпня доцільно було б відзначати як День Національного відродження. Він вважає, що в цей день 1991 року сталося «фактичне відновлення незалежності». Якщо проаналізувати Акт проголошення незалежності, Декларацію про суверенітет і Закон про правонаступництво держави, то дійдемо висновку, що відновлення незалежності держави українського народу не сталося. Сталося унезалежнення УРСР.
Влада і Церква[ред.]
Українці вже звикли бачити недавніх безбожників в православних храмах. За високопосадовцями ходять і телекамери. Як наслідок, замість консолідації суспільства, маємо його розкол, бо можновладці і журналісти знехтували тією обставиною, що між УПЦ КП і УПЦ МП існує антагонізм.
Конституція (ст. 35) відокремила Церкву від держави. Це означає і відокремлення церковних справ від повноважень Президента, прем’єр-міністра і депутатів. Але маючи власний погляд на Конституцію, як на ужиткову річ, Президент Ющенко 21 лютого 2008 року звернувся до Московського Патріарха Алексія ІІ з проханням про скасування анафеми гетьманові Мазепі. Поведінка Ющенка видається дивною на тлі таких обставин: [17]
«панахиди за Гетьмана вільно служать в храмах Константинопольського Патріархату, неодноразово служили єпископи та священики Православної Церкви в Польщі. Під час встановлення пам’ятника в місті Браїлів заупокійну службу по Гетьману відслужили в румунській Православній Церкві... Та й у самій РПЦ 9 липня 1918 року, з благословення тодішнього митрополита Київського Антонія (Храповицького), було відслужено урочисту панахиду за Гетьмана».
Не визнають анафему й Українські православні церкви — УАПЦ та УПЦ КП. Визнає тільки світська держава Україна. І, щоб задобрити Московський Патріархат задля скасування анафеми, Президент України допоміг влаштувати на українській землі його свято. Маю на увазі подію, що була подана як святкування 1020-ї річниці хрещення Русі. Для Московського Патріархату святкування на українській землі було принциповим, бо він зміг запросити Константинопольського Патріарха на свою, як він вважає, канонічну територію.
Ініціатором і повелителем тієї події був Московський Патріарх. Це він не дозволив запросити до участі в святкуванні глав та ієрархів українських церков. Замість них був присутній Президент Ющенко.
Політичні нащадки[ред.]
Якщо поточний стан української політики викликає глибоку тривогу, то, може, є надія на майбутнє? Щоб спрогнозувати перспективу приходу нової генерації політиків, наведу декілька цитат із журнальної статті. Міністерство в справах сім’ї, молоді та спорту фінансує численні молодіжні організації. Фінансування здійснюється з державного бюджету. Журналістка простежила цю справу, і виявила цікаву тенденцію. [18] В діяльності Спілки Молоді Регіонів України вона знайшла, що:
«СМРУ чесно провели «Форум слов`янської молоді»....на російських сайтах можна знайти повідомлення, що на цьому форумі російська, українська та білоруська молодь домовилися об’єднувати три братніх народи».
Про їхніх опонентів:
«Молодіжний союз «Наша Україна» отримав лише 105 тис. грн. На ці гроші «помаранчева» юнь проводила вечірки з шикарною назвою «Не пропий Україну». Частина безалкогольних гулянь відбувалася в українському стилі, частина в стилі «Піратів Карибського моря»».
Не відстає від буржуазних ровесників і червона молодь:
«ЛКСМУ дуже прикольна організація....Наприклад, нещодавно комсомольці винесли рішення популяризувати державний устрій Острова Свободи. Тобто з’явилися ще одні бажаючі отримати державне фінансування для мандрівки на Кубу?»
Журналістка виявила ще одну особливість в державному фінансуванні молодіжних організацій: Фінансування отримують і масонські організації, а от Спілка Української молоді в Україні, яка традиційно проводить в Карпатах патріотичні табори, за двадцять років своєї діяльності жодного разу не отримала допомоги від держави.
P.S. Публіцистику Григорія Приходька див. тут [19]
Джерела[ред.]
- ↑ Розумний Максим. Стратегія націостановлення. // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — Львів: Інститут народознавства Національної академії наук України, 1999. — Випуск 1. — С.78, 79
- ↑ [1]
- ↑ [2]
- ↑ [3]
- ↑ [4]
- ↑ [5]
- ↑ [6]
- ↑ [7]
- ↑ [8]
- ↑ [9]
- ↑ Олекса Чорнота. Соціальний захист чи офіційне визнання.// За вільну Україну плюс. —N 12, 27 березня 2008 року
- ↑ [10]
- ↑ [11]
- ↑ [12]
- ↑ [13]
- ↑ [14]
- ↑ По різні боки церковної огорожі. // За Вільну Україну плюс. — N 10 13 березня 2008 року
- ↑ Тетяна Чорновіл. Годованці державного корита. — Інтернет-видання «Обозреватель», 7 квітня 2008 року
- ↑ [15]
 | Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |