Ідоли падуть/1/X
| ◀ IX. Хрестовий знак | Ідоли падуть Том перший X. Анна |
XI. Леви й гадюки ▶ |
|
Володимир увійшов у Царгород як купець-гречник із помічниками та посередником-греком і одержав на це при брамі значок. Від часу Святославових воєн годі було крадьки перелізти через потрійні заборола Теодозія, бо всі щерби у стінах направлено, а біля всіх воріт і фірток, на вежах стояли варти. Ціла юрба провідників накинулася на приходнів, як тільки вони перейшли третю лінію укріплень. Одні допитувалися, що купець має на продаж, другі, що бажає купити, інші викрикували ціну шкір, меду, воску, риби, челяди, паволок, вина, зброї та сукна.
Зразу повернули всі три мужі ліворуч, де у півокруглому виступі здіймалася церква Влахеронської Богородиці, за нею палата, а при самих укріпленнях та над Золотим Рогом чудові сади. У півтіні церкви серед облаків кадила Анастас полишив обох товаришів, а сам вийшов на площу, де всілякі перекупні продавали пражений біб, горох, дрібну рибу, коржі з медом та овочі. Ще вночі наспіла сюди вістка про погром Варди Фоки між Сестом та Абідом і захоплені оклики зустрічали герольдів городського префекта, які звіщали народові, що за наказом боголюбивих імператорів дружина князя тавроскитів розбила ворохобників.
Коли тільки втихли окличники, почались розмови. Перший голос мали прихильники македонського дому, які прославляли премудрість „панів світа”, царів сходу і заходу, що зуміли недавнього ворога повернути у вірного союзника. Саме підійшов Анастас до нестарого ще продавця сира.
— А чи ти не гадаєш, поважаний, що перемога ця дісталася імператорам надто дорогою ціною? — спитав Анастас продавця і приняв вид дармоїда, який вештається ранком на базарі, щоб дещо „розправити язик“.— Якто? — зневажливо спитав крамар.
— Так ти певно чув, що Володимир бажає руки порфірородної царівни Анни…
— Ах, тріс би клятий поганин! Налякала мене страшно ця швидка перемога, — говорив, віддихаючи глибоко. — Ми всі гадали, що Володимир поволоводиться з ворохобниками хоч два-три місяці, а за цей час можна буде віддати царівну за когось другого. А тут маєш!
— Врубай мені козячого сира так на пів драхми! — прохав Анастас.
Крамар усміхався весело.
— Так, так! — говорив, краючи сир. — Ми тут у Царгороді добре чуємо, як росте трава та як витоплюється з комаря сало. Ось тобі і сир на два пінязі.
Анастас узяв сир, виняв дві тоненькі срібні монети, а там наче нагадуючи собі щось, спитав:
— А чи нема страху, щоб цей варвар не взяв Анни силою?
— Не бійся, друже! Царівна тут у Влахерні. Навіть і так не найшли б її варяги. Вони гляділи б її у Маґнаврі, Буколєоні, та ніколи тут, під боком варяго-руської пристані. Ніхто не пройде Теодозія, ніхто не перелізе через високі заборола укріплень палати.
— Так спасибі за вісточку та за потіху! Треба йти у церкву подякувати за ласку Всевишнього для нас грішних.Анастас відійшов лінивим кроком дармоїда, та коли крамар зі сиром відійшов далеко, підтягнув на собі дещо туніку і побіг у церкву.
— Де ти дівався? — спитав князь.
— Дякуй богу, милостивий, твоя мрія готова здійснитися швидко. Ходи.
Саме скінчилась відправа. Анастас увійшов на східці, які вели на хори, а Володимир і Роман ішли за ним. З подивом придивлявся великий князь різьбам, які зображали виноградне листя, спілі грозна, голови та крила янголів — усе те повязане у мистецькі викрутаси, нібито безладні, а такі гармонійні наче пісня, співана на вісім голосів. На хорах не було нікого. Запах копоті та воску був сильніший, ніж надолині, а скрізь на скісних пультах лежали фоліянти з напівами.
Пильно розглянувся Анастас довкола, а там і приступив до одного з чималих свічників, що були вмуровані у стіни за стовпи.
— Дивіться пильно на східці, чи не підходить хто чужий! — сказав шепотом, — і з усієї сили натиснув від долу одне з рамен свічника.
І вмить безшумно отворилася бічниця грубого стовпа, на якому спочивало синьо-золоте склепіння церкви.
— Живо за мною! — наглив.
І наче привиди щезли всі три у стовпі. Тихо замкнулася за ними стіна й огорнула їх пітьма.
— Позір! тут східці! — сказав Анастас і поліз уперед.— Чому тремтить твій голос? — спитав князь.
— Це спомини, князю, гіркі та солодкі, гарні і погані. А є між ними такі осоружні і чорні мов та ніч…
Мовчки лізли вниз, наче в ад. У закопі ставало щораз то душніше та темніше, доки Анастас не ступив на рівну землю.
— Чи аби не подушимося? — запитав Роман.
— Зараз стане холодно, а навіть вогко. Тут направо гроби, а ліворуч відплив збірника води.
І справді, почувався десь у темряві тихий шум води, яка текла.
Довго ступали так у пітьмі, вкінці грек викресав вогонь.
— Слава Всевишньому! — сказав радісно. — Велике твоє щастя, деспота, і я грішний не гадав, що все піде так гарно та гладко.
— Ми здається в якійсь кімнаті — здогадувався Роман, обмацуючи вогкі стіни, які у цьому місці розступались довкола.
— Так! бачу, що від останнього разу, як я тут був, від дванацяти літ, не проходила туди жива людина.
Викресав вогню удруге і запалив грудочку губки. При її слабенькому світлі показав у заглибині стіни якісь тріски.
— Ось бачите, це смолоскипи, які приніс я востаннє. Вони вогкі, але біля них лежить ще золота коробочка з губкою та кресалом.— Бачу тут якісь сходи! — замітив князь, якого вся мандрівка стала вже сама собою займати.
— Цими сходами підемо! — сказав грек, — але ще не швидко. Покищо мусимо ще одне полагодити, а до цього треба нам світла.
— Ба! деж його взяти? Смолоскипи, кажеш вогкі! — відповів Роман, — хіба пожди! У мене є деревляна дощина у піхві меча.
Видобув ніж, протяв шкіру і здер її враз із срібним окуттям. Показалися дві тонкі дощини. Опісля вирвав зі шапки вовняну підшивку, полупав дерево ножиком і швидко у виступі стіни розложив маленьку ватру. При димному світлі побачили мандрівники, що находяться у невеликій склепленій кімнаті. Перед ними був у стіні чотирокутний отвір, у якому видніли перші ступні нових східців.
— За мною сюди! — показав Анастас ліворуч.
— Там теж нічого нема!
— Ба, побачиш!
І справді, коли підійшли, помітив Володимир, що це не одноціла стіна, а дві, які заходить одна перед другу і залишають вузенький перехід десь униз.
— Бачите це перехід. Він веде глибоко, глибоко вділ, аж до рівня Золотого Рога. Морська вода доходить аж сюди, а над нею є ще на яких два лікті склепіння. Під ним був колись човник, яким можна було виплисти на залив, та тепер його нема. Та можна перейти вбрід, бо води всього на лікоть або півтора. Досі все йде гаразд. Може бути, що при повороті не можна буде перейти через церкву, а тоді тобі, князю, придасться цей перехід.
По хвилині опинилися всі наверху у довгавій на які дві стопи широкій комірчині, де панувала сутінь. Комірчина ця творила, видко, складову частину стіни самої палати або огорожі саду. Каміння, з якого збудована була стіна, не приставало щільно, тому ріжними шпарами падало туди світло дня. Анастас надавив щось у стіні, гейби свічник у церкві. І ось стіна розступилася, заскрипіли заржавілі завіси, а Анастас покрутив головою.
— Таки справді не було тут нікого ще з того часу. Тоді Теофано наказала намастити двері — сказав.
Повними грудьми вдихували Володимир і його товариші чисте повітря після духоти підземелля. Вони були у густо оброслій виноградом альтані, посередині якої стояв стіл із гладженого ґраніту. Довкола були вигідні широкі камінні лежанки. І стіл і лежанки покривав грубий шар торічного листя, пороху, просохлого болота, навіяного піску.
— А тепер ти, Романе, залишися тут — сказав грек — і якщо хто надійде і побачить тебе, то ти не гайся — чуєш? — і вбий його! Убий його без огляду на те, чи це жінка, чи муж, старий чи молодий, цар чи помивач.
— Убити? Якто? — почервонів Роман.— Убєш кажу! — зашипів грек. — Кров ця впаде на мене і на князя, коли ти не хочеш брати її на свою совість. Цеж не Дніпро, не Київ, це Візантія і Золотий Ріг, а ми граємо високу гру, гру за життя.
— Анастасе! — вмішався князь, — я не хочу, щоб за мною у Влахерні падали трупи. У тебе є ріг, Романе. Задуй у нього, коли тебе відкриють. Не забувай, Анастасе, що ми обидва не греки, ані не варяги!
— Якто, то ми й боронитися не будемо? — хвилювався грек.
Князь засміявся.
— Друге діло оборона.
— Заждемо, аж царівна вийде у сад. Чудова пора для проходу.
— Царівна?!
Та мандрівка була така дивна, що ніяка вістка не здивувала б тепер князя.
Імператорський сад на Влахерні займав собою сам півкруг, що вискакував вперед у місці, де стіна Теодосія підходила до Золотого Рога. Третя лінія укріплень служила вже за огорожу для самого саду, а вершки веж виглядали наче високі альтани з камяними балясами. Вершок горбка вирівнювали цісарські будинки в одностайну площу, посередині якої містився доволі великий збірник води. Серед нього на штучній скелі виднів якийсь поганський божок, що виливав воду з амфори. Водяні лелії, клещінець і коситні росли довкола, а подальше від збірника води насадили садівники у круг пальми, рожі, жасмін, під якими стояли вигідні лавочки для відпочинку. Наче промені від цього осередка розбігалося дванацять довгих трикутних грядок, засаджених ріжнобарвними цвітами. Довкола збірника бігла широка стежка, висипана білим пісочком. Грядки перепліталися та губилися між ґрупами чінар, лаврів, кипарисів, тінистими альтанами або штучними печерами з вапняка та сорокатого зліпняка. Статуети Ероса, німф та сатирів раз-у-раз виринали зпоміж зеленого гилля, якби боялися золотистої бані і високого хреста влахернської церкви. Тому, що імператори здебільша жили у Маґнаврі, Порфіреоні або Буколєоні, божкарі-фанатики патріяршого двора забули про віддалений Влахерн, який любила колись Теофано, а тепер Анна.
Хто перейшов добре стережені ворота, які вели з церковної огради у палату, цей опинився наче в старовинному Елізію, де збереглися ще останки казкового світа клясичної краси.
І ось за плечима чорноризця, наче за полумяними безоднями Фляґетону та за тихою течвою Лєти розвернувся зразок цього забутого раю. Володимирові враз підіймалися груди, ніби при їзді верхи безмежними степами Подніпровя. Якесь свійське повітря повіяло цілющою струєю розмаху. Ось тут находив він вимріяну волю людини, втілену у творах мистецтва за плечима чорноризої облуди.
Роман і Анастас відступили, бо гадали, що Володимир бажає залишитись сам один зі своїми гадками. І вони не помилялися. Вони заховалися за густі кущі жасміну, які закривали собою тайний вхід у сад Влахерну, і стежили пильно чи доріжками від церкви або палати не йдуть люди. У саді не було ні живої душі. І не счувся володар сходу Европи, як дух його полетів у незнану країну вимріяного гаразду.
Стояв, сидів і роздумував довго, поки його думки не розвіяла жива постать.
Перед ним, вийшовши зпоза ґрупи старовинних різьб, стояла дівчина. Синя, золотом ткана туніка обіймала чудові форми молодого, наче з рожевого мармуру кованого тіла. Ізпід чорних, гладко у вузол завязаних кіс та темних мов крила крука брів, гляділи очі. Легесенький серпанок ослонював зад голови та шию дівчини. Один кінець спливав зліва здовж тіла, другий підтримувала горі піднесена права рука, обнажена повище ліктя. У розхилених устах блищали двома рядами перел непорочно білі зуби. З усієї постаті бив маєстат свідомої себе краси, не холодної, не недоступної, а палкої, земної, хоча високої та світлої, як чар Афродити.
І ось Афродита підняла руку з серпанком ще вище і звучним голосом спитала:
— Хто ти?
Вмить отямився Володимир і його очі заблищали. Зісунув з плечей нагортку гридня, підступив до чудової постаті і заглядівся у неї.
— Хто ти і відкіля тут узявся? — спитала дівчина удруге.Вона ні кроком не подалася з місця, на якому стояла, в її голосі почувався гнів.
— Ти Анна, сестра імператорів? — спитав спокійним, рівним певним відповіді тоном володаря. Його голос був низький, глибокий, та звучала в ньому нута незвичайної поваги та тепла, яка звучить у розмові з любою дружиною, або дитиною.
— Увесь Царгород знає мене, — а ти?
— Я Володимир — великий князь росів…
— Ах!
Личко дівчини злегка приблідло.
— Чи знаєш ти, що жде того, хто сюди закрався?
Тут затремтів її голос.
— У майбутньому жде мене твоя ласка, царівно! За неї я мечем боровся зі супостатами твоїх братів, по неї і прийшов!
Похилив голову у поклоні.
— Хто зайде сюди без дозволу, над цим повис засуд смерти.
— Невже-ж ти наказала б убити твого судженого?
— Ох, судженого! — відповіла глумливо.
— Так судженого, Анно. Аж до цієї хвилини не знав я цього, та тепер знаю вже. За цим я сюди й прийшов, щоб дізнатися, чи знайду тільки сестру порфірородних для моєї держави, чи може когось для мене самого. Тебе бачу ось перед собою, наче весняну цвітку після лютої зими, за якою тужить людина у довгі холодні вечорі та ночі. Тепер знаю, що тебе виглядала туга моїх диких молодечих літ…
Поступив два кроки, якби хотів її доторкнутись.
— Стій, божевільний! Не дотикай мене. Я ще не твоя. Невже ти гадаєш, що христіянські володарі віддали б сестру за поганина?
— Бог свідком мені, що більше в мене розуміння Христової правди, ніж у неодного з висохлих ченців та намазаних діяконів патріярха.
— Ох, це може бути, — згірдно кинула дівчина, — та немає на тобі знамени хреста, яке бачили б очі.
— Очі? Хрест про око на мені є, а навіть записаний я у книгах святого Мами…
— Справді? — скрикнула Анна й мимохіть поступила крок наперед. — Так ти володар росів, охрестився? Ти гадаєш охрестити всі землі тавроскитів і привести їх до послуху боголюбивим? О, вчини це, вчини! Ромейська імперія прожене тоді агарян у піски східної пустині та покорить західних варвар, як за царя Юстиніяна…
— Згадай, Анно, на ці міліони нових христіян на сході та півночі, а тоді щойно думай про нові завоювання.
Схилила головку.
— Вибач! — сказала. — Ти правду сказав, що в тебе більше розуміння Христової віри, ніж у нас.
Вона ніколи досі не мала нагоди стрічати людей цього типу. Хоч не мала великої освіти та досвіду, вона збагнула, що умом не доросла до нього та що його розмах та сила поривають її за собою. Ні, такої сили не було в нікого з мужів македонського дому, у нікого з придвірних вельмож, ні з приїзжих князів. З якоюсь дивною самозрозумілістю він сягав по неї і то не рукою, словом, підхлібством, усміхом, чутливою поведінкою, а всією появою. Ні, при боці такої людини, вона не затужить за Золотим Рогом. А все-ж дратувала її його мужеська самовпевненість.
— Великий князю, яку вагу мають наші слова? Моя доля в руках імператорів.
— Я не хотів тебе образити, Анно, звертаючись до них, коли йде про тебе. Ось чому не зявився я у хрізотрикліній, ні у Маґнавру, а у Влахерн, бож мені йшло тільки про тебе, Анно. Будь ти тільки звичайна собі жінка, яких є тисячі по світу, то я певно вдоволився б якоюнебудь грекинею з руки імператорів, якщо за нею йшов би княжий вінок, скиптр та влада. Але спершу я хотів побачити тебе, тільки тебе і забути про все інше.
— Ох, ті жінки, яких у тебе так багато! — спалахнула царівна зовсім по жіночому.
Володимир засміявся:
— Хто кланявся ідолам і прозрів, цей покине їх для хреста! Хто тебе пізнав, Анно, для цього нема інших жінок у світі.
Зпоза кущів показався Анастас і зігнувся в земному поклоні перед царівною.
— Служба йде з палати за тобою, милостива княжно! — сказав.— Ох, як я забарилася! Відійди, Володимире, щоб тебе ще не знайшли.
І рожі зацвіли на личку царівни.