Ідоли падуть/2/XXXI
| ◀ XXX. Під Корсунем | Ідоли падуть Том другий XXXI. Похвальна пісня |
|
На підсінні невеликого хутора, положеного на горбку під містом, сидів Володимир, біля нього воєводи, обидва Олешичі, Соломирич, Мстислав Воєславич, Стенята, Сулятич, на боці при столику Анастас.
Устав Вишата:
— Милостивий князю! — маю вістки, що городяни раді би хоч сьогодні піддатися під твою руку і збутися стратіґів та збірщиків із Царгороду. Та саме цього не бажають собі царгородці, а їх є в городі сила. Катепан теж рад би піддатися з усім військом, та боїться відповідальности. А проте гадаю, що від одного сміливого наступу город піддасться!
— Це ми знаємо, що вже перед тижнем, коли впала стіна біля східних воріт, город був наш, — завважив старший Олешич. — У тому то й ціла біда, що ми бажаємо добути город, а не його звалища.
— Бач, цього не розяснить купцям ніяка сила! — відповів Вишата. — Не беремо то це значить не можемо!
— В такому разі треба б хіба нам самим вислати посла до імператорів, щоби дозволили ласкаво корсунянам піддати город! — зажартував воєвода Мстислав.
Князь усміхнувся: — Отже ніхто з вас не має ради?Ніхто не відзивався.
— То я скажу. Стратіґам треба облегшити рішення і вчинити щось таке, щоб усі, навіть царгородці бачили безвиглядність дальшої оборони. Можна це зробити на три способи: підпалити місто, виголодити його або позбавити води. Одначе підпалене місто може згоріти ціле, а цього ми не бажаємо. Виголодити його важко, бо самі ми підвезли їм поживу. Залишається третє!… Криниць у городі нема, воду спроваджують із гір проводами. Треба знати тільки де вони, а до трьох днів город піддасться.
На це підняв голову Анастас і заговорив.
— Давно я, милостивий, ждав на хвилину, щоб віддячитися за те добро, якого зазнав від тебе. Ця хвилина прийшла і слава Господеві, що дозволив мені діждати її. Я маю рисунок з розкладом города ще з тих часів, коли я жив у ньому. Я знаю башту, де кінчається водопровід, який допроваджує воду з гір. Між оцим місцем і джерелами треба шукати проводів…
У тій самій хвилині прийшов до князя післанець.
Він питався, чи князь не захотів би приняти без свідків катепана, який крадькома бажає прибути у руський табор. — Годину пізніше, коли воєводи розійшлися з наради по своїх домівках, серед найстрашнішої зливи, блискавок та громів, у хату вступив невеличкий, сивавий уже муж у напів варварському, напів грецькому одязі звичайного корсунянина.— Ти катепан Феодозій? — спитав князь.
— Так, князю.
— Чого тобі треба від нас?
Катепан поклонився князеві до землі і зложивши руки, поглянув недовірливо на Романа й Анастаса, які були при князеві.
— Мужі, які чули мої розмови з моєю невісткою, можуть почути і твої слова! — сказав з усміхом.
Широко розкрилися очі візантійця. „Отже, правду казали поголоски, що сама царівна бажає цього ненависного подружжя?“
— Вибач, князю! Тобі приказувати, не мені! Я прийшов тобі сказати, що я, моє військо і ввесь Корсунь ніколи не бажали ставити тобі перепон на твому шляху до наміченої ціли. Знаючи, що ти осінений хрестним знаменем, не захочеш нашої погуби, віддали б ми град Корсунь без боротьби. Та царгородські купці домагаються оборони і топір ката висить над головою раба твого! Отже позволь мені післати письмо у Царгород!
— Чи ти гадаєш, що імператори тобі поможуть? — усміхнувся князь. — У них самих тепер діла доволі. Ворохобня знову підняла голову, а цим разом не приїде вже дарова поміч, як у минулому році. Ні одного дромона не дадуть тобі. Як гадаєш, скільки треба було б кораблів, щоб перемогти мою дружину? Щонайменше двісті!
— Ох, я не бажаю помочі, бо знаю, що вона і так прийшла б запізно! — заговорив Феодозій живо.Та Володимир кивнув рукою:
— Ти чоловік війни і знаєш, що Корсунь упав уже тиждень тому!…
Катепан мовчав.
— Один кивок руки і моя рать могла б обрушитися на вас, як колись раті Святослава, і з вашого города не залишиться ні сліду. Та, як христіянин, взиваю тебе: віддай город, Феодозіє, щоб кров братів твоїх не впала на твою голову!
— А на чию впаде моя кров, князю? — потряс головою грек. — Я чесний, старий вояка, тямлю Цимісхія і Святослава і знаю, що ти, милостивий, кажеш правду! Тому бажаю прохати порфіродних, щоб виповнили заключену умову по правді божій і спасли волость, без якої ніодин грецький дромон не посміє виплисти на води Понту.
Володимир мовчав хвилину і глядів на прибитого горем катепана, наче бажав збагнути, чи у словах його щирість чи хитрощі.
— Він правду каже! — шепнув Анастас.
— Бачу це! — відповів Володимир і звернувся просто до катепана.
— Феодозіє! — сказав. — Завтра ранком із корсунської пристані виїде дромон. Я приготую його сам, а ти пішлеш тільки післанця, який передасть устно ось що: „Володимир з божої ласки князь усієї Руси домагається, щоб невіста його з усім почотом, належним його достойности і силі приїхала до місяця до Корсуня. Якщо її не буде, то його рать у перших днях липня буде під Царгородом“. А сам можеш осудити, чи вона зміститься у тих двох господах, які біля церкви святого Мами веліли виставити для вас порфіродні.
— Станеться по твоїй волі, милостивий, — покорився грек, — але що буде тут з нами?
— До трьох днів самі царгородці зажадають від тебе піддачі города й я займу його! — відповів князь.
— Га! Хай буде воля Господня на нас грішних! — вдарився у груди катепан. — Але невже не найдемо помилування перед тобою? Ми ж не з власної волі…
— Нікому з вас не впаде і волос з голови, не пропаде і ногать із кишені! Не стану ж я руйнувати своєї волости!
Коли другої днини корсунські жінки та челядь купців і вояків бажала набрати води на страву, показалося, що у проводах нема ані краплинки. А що на ввесь город був тільки один доплив, то й відразу бракло води у всьому городі. Днину або дві можна ще було видержати при помочі дощівки, яка залишилася після останньої бурі у заглибинах поземелля, та відтак не було вже ніякої змоги роздобути води, потрібної до пиття. З безхмарного неба лилася тільки жара, земля репалася від засухи, а розпалене каміння аж пекло від дотику. Дивним дивом терпіли від цього найбільше не корсуняни і не вояки, а саме царгородські купці, які привикли мати у своїх домівках багато води та холоду. Вони перші зрозуміли, що обороні приходить кінець, тож коли стратіґи зясували їм безвихідне становище города, вони вже не противилися піддачі.
Оттак увійшов Володимир у Корсунь не по трупах, а мирно. За ним увійшло до міста тільки дві тисячі киян, тобто дружини обидвох Олешичів, пристань обсадили Мстислав та Стенята, інші розложилися широко табором довкола заливу. Князь заняв майно всіх царгородських дуків, яке було в городі і велів воєводам розділити між рать разом із набором фльоти, здобутої при першому наступі. Зате заборонив під карою смерти посягати по життя, свободу чи майно городян. Усі втрати, яких мешканці зазнали через грабіж будинків і шкоди у пристані, приказав винагородити. Після цього наказав старшому Олешичеві приняти присягу від усіх на ймення царівни Анни.
Одної погідної, ясної днини від південного заходу наче білі птахи, показалися два дромони зі золотими емблемами імператорів на щоглах.
У Корсуні вдарили в усі дзвони.
Увечір за весільним бенкетом Володимир мав першу нагоду промовити слово до своєї дружини Анни:
— Невже ж це правда, — що сказав Скіллос у Києві, немов би ти воліла чернечу келію від мого двора?— Ні, Володимире, — відповіла царівна просто й без надуми. — Я не бажала цього навіть на хвилину. Мої брати наказали вивезти мене у Хальдекон і пильнувати, як бранку. Аж твій похід визволив мене. Спасибі.
І князь відповів схвильовано:
— А мої всі діла це похвальна пісня зложена тобі в поклоні!