Іду на вас/III
| ◀ II. Сусіди | „Іду на вас“ III. Похорони |
IV. У світ за очі ▶ |
|
Перед хатиною застав чимале збіговище, кілька порожних теліг стояло на доріжці, що вела у село, а довкола хати поралися чоловіки, жінки та дівчата. Батько, наряжений з мечем в руці, в шоломі на голові, та зі щитом на грудях, лежав на санях, покритих ковром, прибраним цвітами та чатинням. Довкола розставлено столи, а на них мясиво, молоко, сир, коливо, хліб, колачі та буханці, збанки пива і меду. Мстислав аж остовпів.
З плачем простяг руки до людий.
— Батьки мої рідні, братя любі, що ви затіваєте, які Боги привели вас сюди глядіти на нашу нужду та горе? чим-же я вас прийму, панове громада? Батечку мій убогий? нема у тебе житниць, ні сусіків, ні пивниць — хиба усміх ласкавий Бога-Дажбога воздасть вам усім сторицею, а я…
І перший раз по смерти батька заплакав молодець гірко. Та ось кинулися до нього старші чоловіки розважати. Начальник громади, кметь Вовчур, взяв Мстислава за плече та обізвався.
— Коли батько умре, всі діти ідуть його ховати, щоби над його могилою пожелати собі довгого життя та просити небіщика переказати їх бажання Богові Сварогові. Покійник був батьком усім, кождий зазнав колись його добродійств на собі та дітях своїх. Тому і кождий іде нині пращати його. Бо се був добрий боярин, а другий такий не буде.
— Ох, не буде! — почулося між народом.
— Сей новий лише закупів плодить! — говорили одні.
— З кождого лиха користає! — жалувалися другі.
— Боги-б його побили!Коли Мстислав виплакався, засіли усі довкола старця, а жінки-жалібниці почали голосіння. Не було свояків, ні дочок, жінок, ні рабинь, тому чужі жінки плакали за мерцем, вплітаючи в голосіння похвалу Воєслава, як добрячого батька, вірного чоловіка, лагідного та людяного до дітий і слуг. Відтак завели усі жалібну пісню хором, а мужі стали різати пси і когути та кидати на сани! Чимраз більше людий прибувало до маленької хати Мстислава та сідало до столів, щоби відтак взяти участь у похоронах. Вкінці надїхали два вози з їдою та напитком від Бобра і зі співом та голосінням рушив похід лісовою стежиною на жальник.
Вечір вже був, коли сани випхано на костер. Тоді привів Мстислав послідне своє добро, гарного молодого коня та убив його у ногах батька. Тут разом з другими звірятами мав згоріти і кінь, бо небіщик міг його потребувати у своїй мандрівці до Вираю. Хотів було молодець посвятити духові батька і послідного свойого товариша Крука, та не міг його найти. Пес мов в воду канув.
Відвернувши лице, підпалив син костер, на чотирох рогах, а за ним стали кидати і другі господарі розпалені головні між дрова. Швидко запалився огонь з сухої лучини наче горіючий стіг сіна. Жінки заголосили знову, а чоловіки метали у огонь стріли, перстені, нараменники, ковтки, запинки, ножі, списи, то що, як дарунки помершому. Вкінці пригорілий костер став осідати та попеліти по берегам. Учасники похорону збіралися довкруги розкладених огнів, де заставлено міжтим тризну — похоронний пир для громади. Пир сей розпочав Мстислав, підіймаючи в сторону костра кубок меду. Тоді всі затихли, а молодець зворушеним голосом сказав:
— Отсе підношу душі батька Воєслава, нехай вічно бенкетує та радіє у Вираї, де вічна весна та зелень, де хата Сварога та духи всіх дідів і батьків наших! — І вилив чарку в огонь. Відтак налив другу чарку і знову підніс її в сторону костра.
— Отсе пю до душі батька мойого Воєслава. Дай йому Боже-Дажбоже вічне благословенство та царюваннє у небі, а нам здоровля та щастя на многі, многі літа!
— Дай Боже! дай Боже! — загула громада і всі випили мід з чарок.
У третє подякував Мстислав після звичаю громаді, що зводила почтити його рід та додав ще до освячених звичаєм слів від себе вираз глибокої вдяки для гостий. Всі були зворушені його словами і всі жаліли його щиро, бо знали, що батько не лишив йому ніякого майна, тільки довги і то у так немилосердного чоловіка як боярин Рогдай.
Та ось, коли вже наситилися гості, озвалися нагло звуки струн. Всі замовкли і звернулися туди. У громаду ішов старий дід-лірник. Усі розступилися, а він підійшов до попелючого костра, сів на пеньок та став строїти ліру. Йому подали кухоль меду, він випив його, а відтак став співати, а радше рецитувати повість про подвиги помершого, що з князем Ігором ходив на Печенігів і Греків. Зразу співав він лише вялим голосом, та відтак кріпшали звуки пісні чимраз більше, сказавбись, що співак і сам молодіє, згадуючи молоді літа. Аж скінчив, поклав ліру на землі, встав і простяг руки над попелом костра.
— Оттак, Воєславе, пращає давшій вік, вік твоєї і моєї молодості своїх синів гарним спомином минулого та дає нашим дітям науку, як їм жити в світі, як добувати слави та богацтва собі на користь, богам та князеві на славу!
Мстислав бажав обдарувати лірника, але і сей відмовився, як і другі.
— Сміхун, Воєслав і я, се була колись трійця, — сказав, — Багато зазнали та перетерпіли ми посполу. Воєслав був між нами найдужший і найметкійший, тому і став при князеві боярином, а ми вернулися на землю. Сміхун ліпить горшки, я співаю та ворожу, усі діти наші вже на своїх сміттях, лише Воєславові не довелося сього діждати, чи не сміх? не жаль? гей, гей!.. Зате бачу, син у нього вдався на славу і я бачу на чолі його світле пятно сили, слави і богацтва. Нехайже Велес пособляє тобі сину у всьому, що наміряєш!
Ту старий поцілував похилену голову Мстислава і відійшов. Жінки заголосили у третє, а чоловіки і хлопці стали засипувати попіл землею та гасити огонь пивом і водою зі святого жерела, що било з під коріння дуба-велетня на жальнику.
Було вже добре по півночі, коли Мстислав зібрав кістки батька у прегарну, поливану та узірчату попільницю, обставив її довкола зладженими уже камінними плитами, а відтак усі стали сипати могилу.
Коли місяць зійшов та розсипав свої сріблисті лучі по филях Дністра, остав Мстислав сам один на могилі батька. Люди розійшлися, а й він попращався у останнє зі сим земним насипом, що крив цілу його минувшину і втомлений цілоденним біганням та працею, пошкандибав домів.
Домів? абож у нього була хата? Ся у землю вкопана нора з голими стінами?
Ось дотепер вертав він у сю нору з гадкою, що там жде на нього батько, який привітає його добрим словом, поблагословить за працю, а попоївши у купі з ним при огні, вислухає його оповідання про цілоденні труди та ловецькі пригоди, або сам стане розказувати про давні часи богацтва і слави. Часом оба снували довгі-довгі нитки мрій та бажань, якто вони знову розживуться, коли батько подужає, а син роздобуде потрібного гроша з воєвничим князем Святославом… Та де тепер сі часи? З пустих кутів повіє на нього холод кістлявої смерти, пустка, нужда, самота, покриють мракою його очі та чоло, наллють у душу печалі. Ні розмови, ні розради, не найде він у нікого, хиба… у неї, у Калини… Та ба, вона дальшою йому видавалася чим колинебудь. З чим приступить він тепер до неї, коли у нього лише тільки майна, що на ньому. Куди поведе її? у вогку нору на березі? чим нагодує її? прошеним хлібом?
Сумний, сумний та похмурний наче темна ніч доходив молодець до своєї хати.
А міжтим на сході став бог Хорс з Дністрових хвиль підіймати румяне, молодече лице. Червоні блески зрумянили білу мраку над водою, позолотили росу на зелених листках дерев дубів, буків, яворів, вільх, беріз, деренів. На полянках стали кульбаби відчиняти свої жовті цвіточки, на вогких місцях жовтіли козелці та ясніли незабудьки, на сухих бабки, протачники, придорожники та дівини. Пахощі наповняли свіжий воздух весняного ранку.
Аж ось перші золотисті та теплі лучі червонявого сонця упали на гущаву дерев і мов на даний знак заграв ліс тисячними звуками радощів. Усяка птичка і велика і маленька раділа, що минула темна ніч зі своїм страхіттям та небезпеками, що сови, пугачі, куни та тхорі позашивалися уже у свої тьмаві нори, а світ полишили дітям сонця — співучим птичкам. Синички, щиглики, дрозди, жайворонки, волосінки, воловики та безліч всякої пташні викрикували на всі лади наче на взаводи, хто голоснійше гукне на славу Дажбогові. Десь далеко озвалася кукавка мов щастя, що грається у піжмурки з людьми, питаючись: де я? де я? А всьому тому надавав лад і такт чорний дятель, що раз у раз настукував у червивому галуззі: Стук, стук, стук, стук! — наче сказати хотів: „Радійте життям, співайте, живіть, трудіться, раз два, раз два, бо життя не жде, лиш пливе мов вода… і смерть теж ні!“
Аж зрадів Мстислав серед усеї тої величі природи своєї рідної землі, аж проясніло його лице, коли сидячи перед чорним входом у свою хату, глянув на ріку, що сліпила вже очі блеском відбитих лучів сонця.
— А колиж то ти, небоже, зволиш прийти до господина твойого з поклоном? — почувся нагло біля Мстислава тряский, старечий голос з якимсь гірким, гарікливим відтінком.
Мов опарений зірвався молодець з каменя, на якому сидів.
Перед ним стояв Рогдай.
— Гаразд з приходом, боярине! — сказав, а його оживлене красою природи лице споважніло, наче скамяніло у одній хвилі. О, як низьким та малим видавався йому сей чоловік проти велетенських сил, яких впливу дізнав ось на собі: смерті, любові та краси природи. Тому глядів на високу, мов тика висохлу стать старого скупаря, наче на їдку гадюку, якій виломили зуби.
— То твій старий умер? — питав Рогдай.
— Умер; вже і похований! — відповів молодець.
— Умер, умер, похований! а моїх трицять гривен хто віддасть, га?
Круглі, вибалушені, кровю набіглі очі витріщилися на Мстислава, здавалося, що ось, ось Рогдай проколе його своїм закривленим, яструбиним носом. — Га? — повторив по хвилі.
— Твої гривни не пропали, боярине, — відповів Мстислав, — пожди, віддам! Боги бачили, як ти давав їх батькови у позику, Боги бачитимуть, як я їх тобі зверну!
— Ха, ха! — зареготався дід. — Зверну, заплачу, а з чого, жебраку? де твоя спадщина, де худоба, двір, раби, скіри, срібло, віск, мід? чим заплатиш?— Не твоє діло, боярине, — була здержлива але рішуча відповідь. — Сказав: заплачу, то так і буде, хиба що згину! тоді певно, що пропало, але тоді Боги віддадуть тобі гріш кинений помершим…
Рогдай відступив о два кроки взад та аж посинів із досади.
— Що, га? — зверещав. — Згинеш? О, ні! не згинеш! нема у тебе рабів, так ти сам будеш рабом… не згинеш, а здохнеш при роботі, щоби хоч відсотки від гривен вернулися плодами землі; оженю тебе, а твої діти та жінка відроблять твоє жебрацтво у моїй службі.
У очах Мстислава заграв огник злоби.
— То ти, боярине, хотів би власну дочку посадити до ткання, або післати зі сапою у поле за твої власні гривни? Хиба забув про умову з батьком Воєславом? Тиж обіцяв Калину його синові.
В тій хвилі здавалося, що кров заллє старого. Він зігнувся, скорчився, запінився і витяг обі руки зі закривленими мов кігті зівялими, костистими пальцями до молодця, наче бажав видерти йому очі.
— Жебраку! — захарчав, мов у аґонії, — злодію… ти, закуп, раб підносиш очі до Калини, яка одержить по мені майно на яких дві тисячі гривен! О не діждеш ти сього! Та й вона не була змовлена з тобою, а з твоїм братом, з якого, слава Велесові, уже собаки по степу порозтягали кісточки… Я у раби тебе, собачий підніжку, продам, я…
Та сього було вже за богато роздратованому Мстиславові. Він поступив два кроки наперед зі стисненими пястуками, наче бажав його побити. Рогдай відскочив, замовк і поблідлий з гніву та досади глядів неспокійно на Мстислава. Та у молодця опали руки, коли поглянув на марну, зігнену та скорчену стать баришівника.
— Вільно тобі, боярине, — сказав спокійно, — лихословити мене, вільно тобі кричати, кидатися, плюгавити мою будучність, та не вільно тобі паплюжити памяті померших, затям се собі, а і від мене аж до осені — вара тобі! Ось бачиш, ти тут сам зі мною. В долі Дністер, в селі люди сплять по похороні і труді… один мах… і я сплачу довги батька, візьму Калину, коли вона схоче, а над тобою тризну справлять раки та соми.
Мов пяний відкинувся старець у зад та широко отвореними очима глядів у золоті переливи хвиль ріки, відтак обернувся та побачив при собі бліде, грізне та рішуче лице молодця і нагло пірвав його жах. Мов двацятьлітній хлопець обернувся на пяті та побіг у село — тікаючи від убійника.
А молодець війшов у хату, набрав дещо харчів у торбину, взяв ратище, щит та ґранатами прикрашений меч і вийшов, збіраючись покинути раз на все свою хату. Та ось щось велике, чорне приповзло до нього зі скавулінням та стало лизати шкіряні чревії[1]. Мстислав аж скрикнув з несказаної радості і у друге показалися сльози у його очах.
— Крук! друже! брате! — крикнув, — моя добра, вірна собако! То ти беріг своє життя для мене! Га! ти ліпший від мене, бо я бажав посвятити тебе для батька! Ходиж, товаришу, світ добувати.
І він поцілував чорну і лискучу голову вірної звірини.
- ↑ чревії — шкіряні черевики.