Іду на вас/IX
| ◀ VIII. На порогах | „Іду на вас“ IX. У термах |
X. У Доростолі ▶ |
|
Колись давно зі соняшної Гелади на побережа Понта Евксіна (Чорного моря) приїхали ґалєри, а з них висіли на беріг лискучі спіжевими збруями гопліти. За ними у крашену вовну одіті жінки та прегарні, чорноокі янголятка — діти.
Незвісні соняшному підсоню Греції бурі, шаліли зі здвоєною силою у грудях горожан грецьких міст і наслідком сих колотнеч і спорів їхали на темний беріг Кіммерійців сімї прогнаних противників. Одна за другою приїздили вони і осідали поруч себе — серед варварських народів. Вскорі обвелися хати господарською стіною, а стіни цвітучими огородами та збіжевими полями. А вслід за сим появилися на зеленаво-синіх филях Понту другі ґалєри, та вже не з поселенцями, а з купцями, які забірали плоди чорноморського города і везли їх у далеку, гарну, соняшну та голодну Геляду.
Одначе грецькі поселенці не остали хліборобами, напів варварськими рибалками та пастухами. У їх городах розцвіли штуки, науки, повстали святині, палати, терми, заводилися ігрища — ціла нова Греція повстала на дикому скалистому березі Скитії. Згодом стали і варвари приглядатися до грецького побуту і бачили, що серед його стін царить спокій, безпека і гаразд. Вони стали осідати у городі, або біля нього і займатися ріжними працями, бо сі праці приносили лискуче золото, солодке вино, пестре сукно та ясну, досі невидану збрую. І так цвіла грецько-скитська культура довгі століття, аж прийшли воєнні часи, мандрівки ріжних племен та народів, облоги, пожежі, війна, ворохобні, пошести.
Город змалів, повалилися городські стіни, поросли буряном звалища палат, святинь, покрутилися статуї, посчезали дорогоціннощі і скарби. Коли у друге зібралися мешканці ставляти забороло довкола міста, лінія укріплень обняла о много менший простір чим передше. Довкола нових стін лежала широка полоса неужитків, на яких зміж бурянів, будяків та трав, то тут, то там визирали сірі звалища будівель — свідків славної минувшини; у них гніздилися гадюки, ящірки та скорпіони, а часами і гірші звірів та гадюк — люди.
Місто Херсонез лежало на малому каменистому півострівці, а не над заливом з огляду на се, що лекше було боронити вузкої шийки, чим цілого круга укріплень. Робучість горожан змінила була колись каменисту почву в родючі грядки, але з приходом ворогів закинули Херсонезці їх управу. Сумні звалища і руїни окружали город, що наче з трівогою горнувся до побережа у самому куті півострова. Все таки Корсунь був на свій час ще чималим містом і важився навіть нераз ставити опір византійським кесарям. У часах Святослава був він по стороні Калокира, а византійські стратіґи[1] не показувалися у ньому. Рада міста порішила піддатися у опіку могучого князя Руси тим радше, що князь не правив від города ніякої дані. Ось чому Святослав прибув з усім військом до ктенунтського заливу.
Тут було завсіди чимало купців-гречників, що їхали на Русь і других, що вертали з Болгарії. Від сих других дізнався сейчас по приїзді, що воєвода Свинельд з трудом держиться лише у Болгарії та що кесар збірається на нього великим походом. Тому рішився таки сейчас відіслати на Русь усіх недужих та ранених, а з усіми здоровими спішити своїм на підмогу. Корсуняне бажали повітати князя з великим торжеством з музикою та співом, але князь навіть не пішов з пристані у місто. Він післав лише раді дарунки і просив виправити недужих вояків на Русь, або вигоїти їх рани у Корсуні, а сам з Мстиславом, Шварном та чотирьома гриднями вийшов на беріг вечером і вскорі счез із очий дружин, які таборили на човнах та березі.
Була ніч. З далеко у море вибігаючого півострова на усі сторони розвертався чудовий вид моря, яке блестіло синявим сяєвом, наче розплавлене срібло. Посеред нього яснів наче полоса золотистого огня, відблеск самого місяця у повні. Блискучі филі переливалися, міняючи що раз краски та блеск, а при березі шуміли тихо, обмиваючи підніжа стрімких скал. Сей тихий шум наповняв воздух своїм говором, наче молитва землі до бога-неба, наче казка про давні, давні часи, коли то високі, стрункі щоглисті тривесельники возили золото та золоте вино у тьмавий, мрачний край Кімерійців.
А ось і нагробні памятники сього часу, сірі синявим сяєвом сповиті руїни давного Херсонезу: стіни, стовпи, обломки статуй, а між ними доволі висока ще на пів ціла будівля-терми.
Колись давно сходилися тут ґеронти „херсонезу базілєуузес“[2] купатися, обговорювати державні справи, спорити та балакати. Нагі раби натирали тіла панів атицькю оливою, їх волосся нардом, вербеною, а брови антімоном. Другі читали їм твори Гомера, Софокля, Евріпіда, а дух безсмертної краси гелєнських творів здіймався над лискучою усіми красками дуги гладкою та стрійною будівлею. Тепер не те. Одних кімнат нема зовсім, другі до половини наповнені румовищем повалених стель та криш, а у велику салю, де колись на мраморних ложах покоїлися тіла викупаних та намащених Херсонітів, сипалося проміння місяця на високі буряни та купи облетівшої заправи.
Але що се? — чи се знад Стиксу вернули тіни давно померших горожан? — Чи духи без сповіді померших з пізнійших часів? — Чи може лихі люди, опришки, що обкрадають гроби у глуху північ?
Під стіною середущої кімнати сиділо на великих обвалах двох мужів у широких та довгих вовняних плащах з каптурами.
— Не вдалося? — питав оден.
— Ні! конунґ догадався нападу і розбив Печенігів мов орел гуси.
— Діявол розсказав свойому синови про засідку! — проворчав крізь зуби перший.
— Е ні! — відповів другий. — Видко сам Одін[3] післав йому круків Гуґіна і Муніна і вони сповістили його про засідку зрадливих Ніфлюнґів. Що правда, то правда!
Були се Фарлаф і Партеній. Оба сиділи хвильку мовчки, коли нагло Фарлаф зірвався і бистро став оглядатися довкола.
— Гель! — проворчав. — Хтось іде!
Хвильку наслухували оба.
— Ні — відізвався вкінці Партеній. — Се певно ящірка або гадюка. Сідай Фарлафе, поговоримо.
Посідали.
— Наш плян, — говорив Грек, — був так обдуманий, що Святослав ніяк не міг його збагнути. Правда, що він міг надіятися нападу на порогах; але чому він сам в такому раз зробив засідку на Печенігів і витовк до ноги? На се треба було докладно знати, коли і де нападуть.
— Певно післав шпігунів, — толкував Фарлаф.— Кажеш, післав шпігунів? Добре! Чомуж він сам ждав на них, а не велів воєводам знищити ворога?
— Ха, ха! — засміявся Фарлаф. — Ви, Греки, не знаєте конунґа. Він не дарує ні одної порядної бійки. Він бач за мамою не плакав, але за такою бійкою, як ось на порогах, пробі, що заплакавби, мов дитина за іграшкою. Святослав се криця, а серце його з каменя і то дорогого каменя.
— Не смійся, Фарлафе, — замітив їдко Грек — хто буде протоспатарієм, коли ти станеш молитися до Святослава?
Фарлаф спалахнув.
— Хто? я, молитися? я до своїх Богів не дуже то часто молюся, а мавби молитися до ваших?
— Він не наш Бог!
— Ба, але краще вас лущить чим Льокі[3] богатих карликів. І ви його дуже боїтеся. Се зрозуміле, лише бачите, у вас Греків ненавидять сього, кого бояться. У нас не те. У нас шанують такого героя, хотяй на нього й ворогують. Тому і я не здійняв би руки на нього, доки служу йому.
— Пусте говорення! — не втерпів Грек і стиснув пястуки. — Убий його, а побачиш, яку одержиш нагороду. Ні тобі ні твоїм гіперборейцям, не снилося навіть про такі скарби.
Фарлаф сопів голосно і мовчав нерішено.
— Станеш патрицієм, дістанеш багряницю, золоте чільце, рабів, рабинь, гарних наче янголи, богацтв без міри, палату у Царгороді, чи де захочеш…
— Гель! — прохрипів Фарлаф, — певно, що се стоялоби труду. Але бачиш, у нас тверді закони. Звільни мене з княжої служби, а завтра ударю на нього… нині не могу, я Варяг, не Грек, мене прокляли би усі грядучі покоління.
— Але поблагословить тебе Бог, Панаґія і заступник їх на земли — кесар. У них є середники побідити свойого супостата, але вони не бажають собі розливу крови, Калокир знає, що робити і сим разом не уйде загибілі син Ольги-христіянки. Бачиш отже, що своєю вірністю князя не спасеш, тому приспіши кінець війни ударом меча, а розбиття війська остав Циміскієви. Твої закони не досягнуть тебе при його престолі, серед твоїх богацтв. Подумай ще раз, а пізнаєш, що лише убійство може відвернути небезпеку війни від імперії. Тому стань спасителем мира, а світ винагородить тебе признанням, вдякою і значінням.
Фарлаф сопів голосно, стискав руки, переступав з ноги на ногу, вкінці встав.
— Щож протоспатаріє, згода чи ні? — напірав Грек.
— Згода! — прохрипів Фарлаф і відвернувся.
— Ха, ха! — сміявся Грек. — Ти, брате, не привик! Але ось удар мечем, се лише хвиля! Троха крику, замішання, а потому висота, богацтво, добро недостижиме для усіх тих, що бояться діл. Не велика штука боротися! Се кождий бик уміє! Але убити Святослава серед дружини його, се вчинок…
— Справді! — закликав Фарлаф. — Се вчинок Зіґурда, що вбив Фафніра зі засідки. По стежці сходив Фафнір до водопою, у ній викопав герой яму, а коли змій ішов по ній, вбив йому меч прямо у серце. Ніхто не називає сього зрадою. Піду ось і я…
— Під крати! — почулися за ними тихі слова, мов гадючий сик, а рівночасно грімко залунав добре звісний обом грізний голос князя:
— Брати їх!
Закітлувалося у темряві. Шістьох мужів кинулося на обох переражених заговірників і повязали їх у млі ока.
Лише у найдальшому куті півострова, під самим городським муром було тихо і спокійно. Їда мало не вся стигла у казанах і на столах, амфори стояли рядом ненарушені, бочки з пивом вітріли на вільному повітрі. Тут стояли табором Варяги, але ні один з них не сідав за стіл. Деякі, що посідали були зразу, повставали сейчас і пішли у збір, що обступав на березі моря гурток людий.
Чотирох прибічних дружинників зі щитами та списами стояло по чотирох рогах, а між ними у багряній мантії князь у лискучому шоломі зі золотистим гребенем і з мечем при боці. За ними видко було двох вязнів, повязаних мотуззям у підраній одіжи зі замараним лицем та покрівавленими руками. Позаду давали позір на бранців старий воєвода Шварно і Мстислав, оба у лискучих збруях, з добутими мечами в руках. Блеск огнищ відбивався у ясному металі крівавими рефлєксами, які падали на лиця присутних і надавали їм суворий, грізний вигляд.Князь ступив на камінь, який прикотили Варяги зпід городської стіни і підняв руку. Громада замовкла, хоч маком сій і лише з віддалі доносився гомін пируючих Русинів.
— Хоробрі Вікінґи, мої вірні гридні, слухайте мене і замкніть судове коло довкола сих двох та мене, щоби розсудити між нами правду і лож. Як ви піддалися під мій провід, так я піддаюся під ваш осуд. І якщо правда окажеся не при мені, стану обидженому Фарлафові коли і де захоче.
Мовчки обступили Варяги гурток і заговорили:
— Ти, князю, кажи слово! Від тебе йде правда! — казали одні.
— Фарлаф хоробрий воїн! — говорили другі. — І у нього теж не було досі зради.
— Говори, говори! — закричали вкінці усі і замовкли, ждучи.
— Сей тут присутний Фарлаф Ерікзен приняв у мене службу як ваш воєвода і служив мені правдою кілька літ. За се одержував усе, чого слід жадати дружинникові, а крім сього ще й вдяку князя і признання начального вожда.
По зборі Варягів почувся говір одобрення.
— Але, — продовжив Святослав, — слабим був дух Фарлафа, а серце його тужило до більших скарбів та почестий, чим я йому міг дати і тому послухав спокусника Грека Партенія, який з приказу грецького кесаря підмовив Печенігів до нападу на мою прибічну дружину при волоці. Фарлаф мав оставити князя у небезпеці серед ворогів і вести вас далі аж до Херсонезу. Якщо мене булиб убили Печеніги, мав Фарлаф певну службу і платню у кесаря…
— Як то? — питали старші між Варягами — покинути конунґа у бою, се зрада!— Його життя належить до володаря! — казали другі.
У зборі настало замішання. Дружинники були крайно озлоблені, раз тому, що не брали участи у бою, а також тому, що на них падала нечесть бути під проводом зрадника і труса, який тікає від ворога.
Але ось Святослав дав знову знак, що бажає говорити і всі замовкли.
— Одначе напад не вдався. Боги помогли мені розперіщити степових вовків як слід, не повстидалися мої герої давньої слави. Тоді Грек Партеній підмовив Фарлафа убити мене мечем, а Фарлаф… згодився! Чули ви таке, хоробрі, вірні Вікінґи?
Хвильку мовчали Варяги. Відтак скажений рев вирвався з усіх грудий.
Миттю заблестіли сотні мечів та ножів, всі бігли пошматувати зрадників, що затіяли нечуване досі між скандинавськими героями діло: убити власного володаря. Сей вчинок кидав на усіх Варягів страшну, чорну пляму, а наколиб був сповнився, кров усіх сих синів далекої півночі не булаб змила її. Тепер могла її змити кров зрадника. Тому бігли усі виточити її з Фарлафа. Але Святослав розняв руки, вартові простягли списи і мечі, товпа здержалася.
— Заждіть, хоробрі мої, — сказав, — я не бажаю мести, лише суду!
Відтак звертаючися до підсудимих, спитав:
— Чи признаєшся Партеніє до сього, що бажав зрадою погубити мене і моїх?
Грек упав на коліна.
— Владико, кесарю, — лебедів — клянуся тобі Богом, Пречистою та усіми святими, що се неправда… се лихі люди обрехали тебе, бо бажають твоєї і моєї погуби. Кесар хотів таке вчинити, але я не згодився і відраджував Печенігам… се Фарлаф вчинив, бо кесар іменував його протоспатарієм… Я був би тобі усе розказав, та боявся, бо Варяг мечем грозив мені…
Партеній говорив скоро грецькою мовою і трясся увесь зі страху. Його позеленіле лице скорчилося судорожно, а усе тіло летіло крізь руки. Князь відвернувся з відразою від труса, деякі плювали з досади, а инші давали вираз свойому обуренню викрикуючи:
— До гною з трусом! напоїти його гноївкою! на кіл з ним.
Але князь не позволив Варягам вбити Грека.
— Він не під вашим присудом, а під моїм, — сказав. — Я його сам покараю на сьому, що йому милійше від чести. Погодіть!… Але ось ти, Фарлафе, чи також захочеш відпіратися вини?
Фарлаф мовчав.
— Як світ світом не бувало сього, щоб Варяг не то що покинув володаря, але ще приобіцяв його скрито вбити за гріш та почести! Се нечуване, се страшне діло!… і хто мав відвагу його підприняти, той повинен мати принайменше тільки чести, щоб признатися. Сим здійме він зі свойого роду хоч ганьбу, а потерпить лишень кару, яка змаже вину і нечесть.
Фарлаф поблід ще більше, але підняв гордо голову.
— Так, князю і ви товариші, — сказав твердо, — я піддався намовам ось сеї гадюки, але Одін устеріг конунґа, слава йому за се! Ази не бажали зради і погані і шлють мене на темний Нальстранд[4], бо бажають зберігти сина і внука героїв від страхіття і ганьби Гельгайму. Я розумію тепер великорозумність князя та ласку богів, тому признаюся до вини. Судіть мене!
І з гордо піднесеною головою вкляк Фарлаф перед князем, а по зборі знову понісся говір одобрення. До князя приступив Шварно і подав йому деревляну палочку, яку князь мав зломити над головою злочинця на знак смертного присуду. Але князь не вчинив сього. Рука з палочкою опала здовж тіла, чоло нахмурилося, видко князь думав над чимсь і зводив внутрішню боротьбу. Усі присутні мовчали, ждучи присуду.
Вкінці заговорив Святослав:
— Чи є хто, у крузі, хтоби не вірив у правду обвини? — спитав — якщо найдеться такий, нехай підійме руку, а я уступлю з каменя і передам йому провід на судищі.
Ні одна рука не піднялася.
—Коли так, то ти Фарлафе винен зради і віроломства і я повинен убити тебе… Але я прощаю тобі, бо у твоїх намірах була велич гадки підтяти одним ударом меча або ножа основу світа, усю величню будову моєї держави, судьбу Византії та Болгарії!
У зборі хвилю панувала мовчанка, але вкоротці почулися оклики негодовання.
— Так не може бути! се сором! се ганьба! під крати зрадника! Його зрада на нас і синах наших! Під крати, під крати!
Святослав махнув рукою і відкинув подану йому палочку, а Мстислав розтяв мотузи, якими звязано Фарлафа. Товпа замовкла, а князь звернувся до Партенія.
— І тебе, трусе, не стану я карати, бо мені жаль пеганити чревії роздавленим хробом. Стид і ганьба тобі і твоїм. Твою віру ісповідувала моя мати княгиня Ольга і вона приносила їй честь. Мені здавалося, що вона є вірою благородних сердець. Тепер бачу, що і зрадники і труси теж можуть бути грецької віри і я волю геройську віру батьків, що зрадника карає смертю, чим твою, що вивисшує його понад других. А тепер гляди! позад тебе стоїть син Воєслава, якого ти колись ограбив. Правда?— Клянусь Пречистою, — залебедів знову Грек — деспота, що се було з приказу…
— Калокира, знаю — докінчив князь, але його тут нема, а у тебе майно чимале. Завтра збереш як викуп за себе тисяч гривен…
— Тисяч гривен! Христе царю!… — крикнув переражений Грек, який сейчас прийшов до себе, коли лише почув, що князь його не буде казнити.
— Мовчи, злодію! — гукнув Святослав — не торгуйся! Свойого допоминайся у Калокира. Сі гривни передаш дружинникові Лютові, який їде на Русь з недужими вояками для Мстислава Воєславича та рідні його у Залісся над Дністром. Досі не пущу тебе з привязі, доки човен Люта не допливе до гирла Дніпра. Беріть його!
Чотири дружинники потягли Грека зі собою, Мстислав ішов за ними, а князь зі Шварном збіралися і собі сісти до вечері. Але Варяги не пустили їх.
— Ти простив князю, зрадникам — сказав старий Рюар, — на се твоя княжа воля; але судовий круг ні! Вікінґови не вільно прощати зради, ні віроломства.
— Я не бажаю собі смерти сього гридня! — відповів князь суворо.
Але ось обізвався Фарлаф, що весь сей час клячав недвижно, закривши очі руками.
— Дякую тобі, князю, за ласку, але вона зняла більмо з очий моїх і я бачу, яке страшне діло затіяв я у лукавому мойому серці. Такому серцю не слід уже битися у груди. Я мушу понести кару, бо як ні, то сам найду дорогу до свойого серця тим самим мечем, котрим бажав пошукати твойого і змажу ганьбу зрадника, ганьбою самоубійства.
— Під крати! під крати! — ревіли міжтим Вікінґи.
Кількох з них приволікло вкоротці кільканацять зелізних штаб, яких чимало везли купці на продаж у Херсонез. Прути сі звязано у крату, а відтак привязано її Фарлафові до хребта. Фарлаф не пручався і послушно пішов над беріг моря. Кількох тугих мужів несло крату. Відтак скинули крату з берега у воду так що вона, падучи, накрила собою Фарлафа.
Вода була мілка, але вага зеліза не позваляла привязаному двигнутися та віддихнути. Властиво треба було зрадника кинути у гноївку, де він згинувби скоро. Тут мучився довго. Довго шуміла вода, бовтана нелюдськими зусиллями тонучого у плиткій воді кріпкого мужа. Раз у раз появлявся над водою то один то другий ріг крати, але вкінці устало і те. Вода успокоїлася і лише місячні блески переливалися на сьому місці живійше, чим де іноді.
Серед гробової мовчанки засів князь із Варягами до вечері.
- ↑ Стратіґ — византійський воєвода.
- ↑ Грецька напись на старих корсунських монетах. Значить: царствуючого Херсонезу.
- ↑ 3,0 3,1 Азґард — місце пробування ґерманських світлих богів у Вальгалі. Богів сих звали Азами. Найзнаменитшими богами були Одін, Льокі і Тсор. Крім сього були ще у Ґерманців боги пітьми, Ніфлюнґи, які перебували у Ніфльгаймі, а дальше велетні і карлики. Перші з них се уосіблення сліпих, живлових сил природи, другі се творча сила, яка в укриттю перед велетнями копичить скарби у підземних печерах. Сі скарби се богацтво природи, яке Ази (лучі сонця) добувають на денний світ весною, убивши велетня снігу, що лежав на сих скарбах (Фафнір).
- ↑ Природну смерть називали поганські Ґерманці „соломяною“ і дуже її боялися, бо хто так помер, сей не йшов у рай Вальгалю, лишень на сумний, мрачний Нальштранд, т. зн. до пекла. Тому Ґерманці старалися гинути у бою, а варязькі старці отвирали собі жили, щоби при їх смерти плила кров.