Іду на вас/X
| ◀ IX. У термах | „Іду на вас“ X. У Доростолі |
XI. Битва на Дунаї ▶ |
|
У городі Доростолі зачинено брами, а руські варти стали ходити по стінам города та замку. Населення города, Болгари, Греки і чимало таки Русинів варило вечеру і збіралося у підсінях хат, щоби повечеряти при смолоскипі, або оливній лямпі. Пахощі, які йшли від печеної баранини та риби долітали і до вартових, їм снився повний горнець гороху зі солониною та кухоль вина. Один по другим кидав оком на замок, де усі вікна горіли ясними вогнями. Там пирував патрицій Калокир з руською дружиною, бо саме нині прибіг гонець із вісткою, що Святослав розбив на порогах Печенігів. Вартові слухали співів та криків похмеляючихся товаришів, відтак розглядалися довкола… Ніде ні живої душі, а тут печеня так і надить до себе і груба вовняна постіль манить солодким супочинком. І один по другому вартові тікали по хатам і то не лише по руським але і по болгарським, бо неодин із княжих людий мав уже тут на чужині хату і рідню. Добра, тиха вдача Русина находила навіть серед страшної війни розраду і щастя у мирних болгарських хатах і богато з них думало провести увесь вік на Дунаї. Такі самі плавні, як на Дніпрі, були і тут, а мова і звичай були дуже схожі. У три роки після приходу Святослава Доростол ставав уже на пів руським містом.
Міжтим серед гамору та співу пирували гридні воєводи та дворяни у великій гридниці на замку. У прохолоді грубих мурованих стін роскошувалися гості їдою та напитками, а на начальному місці сидів Калокир у кесарській багряниці і показував усім веселе, безжурне і ласкаве лице.
Але під брижками мантії гралася рука двома табличками зліпленими воском. Було се письмо, яке одержав перед хвилиною особим післанцем. Годі було читати його у прияві воєвод. Тому встав і підняв чарку горі.— Мовчати, мовчати! — загуділи голоси і гамір у гридниці утихомирився сейчас.
— Брати і дружино! — начав Калокир, наслідуючи спосіб бесіди Святослава. — Разом із вісткою про побіду одержав я від патріярха Василія письмо. Воно певно дуже важне і тому бажаю прочитати його вам.
— Читай, читай! — сказали воєводи.
— Читай! — загули гості.
Калокир розліпив таблички. Легко дрогнули черти його лиця, коли пробіг письмо очима, але плавно, не спинюючися, прочитав:
— Кесар Іван Циміскій вийшов із військом з Царгороду і прямує у Македонію. Сокотіться! У нього пятнацять тисяч пішого, а тринацять кінного війська. Ідуть на малу Преславу…
Прочитавши, спитав:
— Щож нам робити? Святослава нема, мусимо рішити самі.
— Що тут рішати? — закричало разом кількох воєвод. — Підем завтра досвіта у Преславу, заберемо Свинельда і заки князь верне, розперіщимо Ромеїв мов яструб кури.
— Так, так! Перун їм у тімя! — ревіла товпа.
— Вичистимо хату на його прієм! — кричали деякі.
— Слава князеві! — гукнув Калокир.
— Слава, слава-а-а! — повторили присутні і випили вино з чарок.
Калокир сів, але його лице не виявляло загальної радости. Воно було бліде, а на чолі появилася глибока брижа жури. У письмі було зовсім не те, що читав Калокир дружині. Він знав, що ніхто зпоміж неї не вміє читати грецького письма, тому подав усім відомість, яку хотів. Правдива вістка звучала: „Наш заговір відкритий. Спасайся!“ Ось і все.Непевність та ляк метали душею патриція. Якщо не втече, страшна кара може впасти на нього. Святослав більш усього гидився зрадою та ложию і за се звик був карати смертію. З другої сторони не простивби йому і кесар, наколиб він покинув Доростол. Усі проходи крізь Балкани були в руках Свинельда, а малочисленне військо Циміскія мусіло розбитися у проході об опір переважаючих сил руських дружин. Калокир мав усунути дружини з проходів, або пустити у Доростол Ромеїв, які мали приїхати Дунаєм із моря. Але се друге було неможливе, бо Святослав не задержався у Корсуні, а просто наспів на Дунай, так що скорше мусів прибути у Доростол, чим византійська фльота. Оставало отже лише перевести другий плян, а саме відтягнути дружину з Балканів. Якжеж се вчинити йому, що сам непевний був навіть життя, а не то княжої ласки?
Тяжко задумався Грек, дивлячися на пируючих гостий і лише хвилями займалися у його великих, круглих чорних очах огники.
І ось прояснилося його лице, видко найшов він вихід зі скрути. Вигладилася брижа на чолі і якраз брав у руки чарку, щоби випити до воєводів, коли нагло оклики: „Слава!“ звернули його увагу. І в тім проняв його несказаний жах, жах людини, що бачить перед собою тупе, біле вістря свіжо заструганого кола. Поміж дружинниками ступав у супроводі Партенія та гарного стрункого молодця у блискучій збруї — Святослав.
— Добро з приходом, приношу вам, братя і дружино! — сказав ласкаво. — Здоров був, Калокире! Бачу, ви гарно забавляєтеся, пєте, пируєте, тож дайте і нам!Метнулися слуги подавати їду, сам Калокир позеленілий зі страху зірвався з сідала і вхопив в руки якесь блюдо та ніс його князеві. Сей добув ножа, врізав два чималі кусні, подав один Мстиславові і мовчки став їсти і не дивлячись на прочі страви, юшки, приправи та вино. Мстислав їв також, але притім впялив очі в Калокира і бачив його змішання та трівогу. Він раз у раз підсміхувався, а сей усміх дратував незвичайно нещирого Грека.
— А чому то у вас — спитав знечевя князь — нема на стінах варти?
Тут звернувся до воєводів, а сі похилили голови, наче осліплені лискавкою мандрівники у глуху ніч.
— Хто з вас мав розставити варти? — питав князь далі.
— Прости, деспота! — відповів за воєводів Калокир тихим, несмілим голосом. — Ми усі раділи твоєю побідою, тому я запросив усіх на пир. Варти видко повтікали, але їх розставив я сам ще з вечера.
— То ти зле зробив, патриціє — сказав спокійно князь. — Пир пиром, радість радістю, але повинности ніхто за тебе не сповнить. Ось і Хорс-Дажбог що дня виходить на небо, бо ніхто його не заступить у його ділі. Він Бог, а ти що? жменя попелу, яку хто знає коли і де розвіє вітер по полі. Ти зле вчинив, Калокире! Нехайжеш тепер воєводи ідуть пильнувати міста, а ми посидимо ще та побалакаємо.
Воєводи вийшли, раді, що князь не лютився і не карав, а сі, що знали його краще, казали, що без сумніву ладиться якась велика подія, бо князь погідний і веселий. Разом із воєводами вийшло і чимало дружини, горішній кінець гридниці опустів.
Міжтим слова Святослава стяли кров у Калокира мов зимовий грудневий вітер воду. Жменею попелу назвав його князь, — не вжеж він думає спалити його живим? Лукавий Грек тремтів та ждав кождого слова з уст Святослава, наче смертного суду. Князь доїдав тимчасом мясо та випив чарку вина, відтак обмив руки у срібній мидниці і спитав:
— А чи се правда, Калокире, що ти висилав Партенія до Фарлафа та змовлявся з Печенігами?
Наколиб грім був луснув оттут біля ніг Грека, то не був би його більше поразив чим се так нагло без вступів висказане питання. Византієць, вихованець цісарського двора привик до всіляких каверз, підступів, окритих злочинів, ложі, облуди, але зовсім не мав поняття, що се таке отвертість та щирість. Наче довбнею поразили його княжі слова. Він пустив з рук чарку, затрясся усім тілом, лице позеленіло, а очі підійшли під чоло, мов у трупа.
— Що?… як се?… відки?… — залебедів. Його вхопила чикавка, а зуб заскакував за зуб.
— Мені таке розказував Партеній! — додав спокійно тоном пояснення Святослав.
В сій хвилі вернула тямка Грекові. Коли Святослав дізнався про зраду від Партенія, то біда ще не була так велика. Калокир зібрав усі сили та усі здібности, які набув на византійському дворі. В мить почервонів і у крайній скажености кинувся на Партенія.
— Рабе поганий! — зверещав. — То ти… ти… таку погань, про мене… найвірнійшого слугу — раба руського і болгарського царя розносиш і надієшся може, що хтось тобі повірить? Скоте шолудивий… я на кіл тебе велю всадити.... гляди!
Тут Калокир вхопив ніж і заки хто вспів йому перешкодити, вбив його доволі глибоко у власну ліву руку. Тісна туніка, яку носив Грек під багряницею, обагрилася кровю.
— Диви, рабе, гляди і ти царю і ви гості — закликав з палаючим лицем — ось так я за свою вірність послідню краплю крови виточу… Як правда, що ся кров пливе з моєї власної волі, так правдивою є моя любов і вірність у серці!… Ти тварюко, ти трусе, ти вонюче стерво, боявся за своє собаче життя? Ось я тобі урятую його! Беріть його! — гукнув на переляканих служебників — і всадіть на кіл!
Партеній кинувся в зад, коли Калокир вхопив за ніж, бо думав, що його справді вбє господин його на місці. Але коли се не сталося, догадався, що усе те лише штука. В уданій роспуці упав до ніг розгніваного, молив і благав о життя, але не випросив нічого. Слуги вивели його з гридниці. Вийшовши, усміхнувся вдоволено, протягнув зігнені плечі і звернувся у бічні двері, де була його кімнатка, у якій бажав виспатися по кількодневій подорожі. Але удар пястуком у карк повчив його, що його міркування не зовсім влучне. Відвернувся до наставника слуг, який штовхав його зі заду.
— Як смієш, рабе поганий, підносити руку на повірника його достойності? — обурився і глянув бистро у очі рабові, бо глядів у них виразу покори і покаяння. Але темні очи раба оставали незмінними. У них десь на дні чаївся навіть маленький огоньок укриваної злоби. Він мовчки указував рукою на двері, за якими лежав замкнений майдан.
— Куди ведеш мене? — спитав Партеній вже покірнійше.
— Як то куди? — відповів наставник. — Може не чув? — На кіл! Не пручайся, бо така воля господина; не гнівай його ще у останній хвилі.
Партенієві потемніло у очах. Від пят стали мурашки лізти йому по шкірі, а члени тіла терпли, наче у холодній воді.
— Що ти? — лепетав, — не зрозумів волі господина? Іди ще раз, поспитай, сеж не може бути! Вибити різками, видати на муки, втяти ногу, руку, ніс, уха, язик… видовбати очі… але кіл? Ха, ха, ха!
Грек зареготався зразу якимсь страшним сміхом. Зуби вбив у долішню губу так, що аж кров спливала по бороді. І нагло упав Партеній на землю і заридав, захлипав плачем божевільної людини…
Наставник задумався. Може справді приказ господина треба було інакше розуміти? Хто знає! Партеній знає хиба, що не вибрешеся, а певно не був би вертав у Доростол на погибіль. Тому приказав слугам пильнувати вязня, а сам подався у гридницю. По хвилі вернув.
— Звязати злодія! — гукнув. — За се, що зрадив князя і нашого господина, та оклеветав господиня перед князем умре на колі і то сейчас.
І нагло почув Грек, що якийсь голос шептав йому ніби до уха: „Твоя смерть спасенням Калокира“…
Та гадка прошибла його блискавкою. Партеній посинів увесь і втратив тямку.
По хвилі почув, що мурашки підлазять все висше і висше, аж налізли йому у мозок. Збудився і чув, як його витягли на майдан і кинули на землю. Коли розплющив очі, погляд його упав на біле, тупе вістря свіжо заструганого паля.
І тоді нелюдський рев, рев звірячої трівоги добувся з груди нещасного…
Міжтим Святослав звістив Калокирові, що Ромеї ідуть з великою силою у Македонію. Кесар Византії побідив остаточно Арабів і Варду Фоку, свояка цісаря Никифора, якого вбив був Циміскій. Ідучи, удавав цісар приязнь до Болгарів і сі почали збіратися у ватаги, щоби кинутися на Русинів.
— У нас діла на всі руки! — усміхався князь, — але ми його зробимо. Я остану тут та примучу Болгар, щоб не пиндючились, а ти, Калокире, підеш від мене у Переяславець та прикажеш Свинельдові боронити балканських проходів від Ромеїв, доки я не наспію. З тобою піде ще й Мстислав, бо Свинельд не молодий, а Мстислав се голова, яких навіть у вас Греків нема! Він то перехитрив Партенія і Фарлафа.
Патрицій Калокир приглянувся докладно молодцеві, а відтак усміхнувшись солодко, подарив йому величавий перстінь зі самоцвітом.
— Се на добру дружбу, молодче! — сказав.
Молодець поклонився, але не віддав душі лукавому Грекові. Бистро слідив за кождим його рухом, бо його дотеперішня служба провчила його, що добре око й ухо нераз більше значать у життю, чим не знать яка відвага й хоробрість.
Вскорі вийшов князь із Мстиславом у терем, де мали оба спочивати по дорозі. Були самі, бо Калокир остав у гридниці, де кінчився пир і дружинники розходилися домів.
— Князю, — почав тоді тихим голосом молодець — що мені робити у Переяславці?
— Заступити Свинельда у Балканах і не віддати їх Ромеям, хиба з життям. У сьому моя честь. Ти не знаєш, чому так. Ось бачиш, коли кесар Іван заколов кесаря Никифора, а трупа викинув на сніг, взявся до правління мудро і діяльно. До мене післав послів, кажучи мині, щоб узяв собі нагороду, яку приобіцяв був Никифор і йшов собі домів. Значить, що я й моя дружина, се ніби другі Варяги, що їх можна дістати за гроші, скільки душа забажає. На те я відказав йому, що за окупом за міста, землі та Болгар і за корсунську волость віддам йому решту й буду його другом. Але кесар став грозити мені, що побє мене та прожене силою, як-що не піду сам. Тоді я загрозив йому, що пошукаю його в Царгороді і не будь мене покликала блаженна моя мати Ольга, певно і духу Ромеїв не було би по сей бік Боспору. Минувшого року розбив Свинельд Варду Скліра з військом, а сього року хочу я сам доїхати кінця Царгородові, як доїхав Ітилеві, Саркелеві та Болгарові. Побіда зависить від проходів крізь Балкани. Тому пильнуй їх як ока в голові.
Молодець задумався.
— Не во гнів тобі, княжа милости! — спитав по хвилі. — Чому ти не казниш Калокира? Припечи його вогнем, а усе виспіває і не одну тайну зрадить, про яку нікому і не снилося. Я чомусь йому не вірю, як не вірив Партенієві і Фарлафові.
Святослав засміявся і поклепав рукою по плечі молодця.
— І я йому не вірю, але вірю, що не буде вірнійшого раба, ні гридня від нього, якщо нам поведеться. Ти за ним слідити-меш, а коли пройде небезпека, так ти не питай, лише бий, а як вбєш, то не признавайся, бо скажуть, що ти пси бєш. — Тут князь засміявся гірко. — Мині бач його потреба. Богато Ромеїв не любить Вірменина Циміскія. Патріярх Василій нераз зраджував його пляни. І Калокир має у Царгороді своїх поклонників, тому я його мушу до часу шанувати.
— А все таки я його боюся.
— Ха, ха! — засміявся князь — я ні, але я не люблю його.
І Святослав тріпнув згірдно пальцями.
При виході з княжого двірця побачили, що на майдані зібралася чимала товпа людий довкола якогось високого чудовища, що гляділо на них величезними темними ямами очий. Святослав здрігнувся. Мстислав мимохіть подався в зад.
— Пар… теній! — прошептав.
— Бідолаха! — сказав князь. — Наколиб я був знав, що його вбють на паль, був би його сам велів вбити топором, або і лишив у Корсуні ловити рибу.
Партеній сидів на палі, що пробивав йому внутренности і власним тягарем вганяв тупе деревно чимраз глибше собі у тіло. Страшна розчірхана голова з запалим, сірої краски лицем гляділа темними ямами очий на видців, наче з зачудуванням і зі страшною роспукою. Голова ся колебалася на всі сторони, немов бажала з усіх сторін як найдокладнійше приглянутися князеві.
Сей відвернувся і плюнув. Мимо своєї суворої вдачі, мимо сього, що не боявся ні смерти, ні ран, благородна душа його не зносила і не любила непотрібної жорстокості.