Іду на вас/XVI
| ◀ XV. Лют і Рогдай | „Іду на вас“ XVI. Власт |
XVII. У гнізді опришків ▶ |
|
Через кілька слідуючих днів Калина не оставляла Люта ні хвилі самим. Наче тінь ходила за ним слідком, договорюючи та розпитуючи про свойого Мстислава, чи здоров, чи дужий, чи вже великі у нього вуса, що саме говорив про неї, а що казав князь про нього, як виглядав воєвода, коли нападав на Печенігів, яка його збруя, яка одіж і тисячі найріжноріднійших подробиць бажала дівчина знати від „дядька“. Вкінці Лют став обтирати піт з чола, а розказавши Калині ту саму подію на двацять зовсім відмінних способів, розвів вкінці руками і сказав:
— Алеж дівко, найхитрійший Грек не набреше за рік стільки, що я тобі за сих три дні, а тобі ще мало? Щож, хиба стану і я до тебе женихатися як ось Власт, то може відчепишся!
— Дядьку, дядьку! вже і женихайтеся, лише кажіть мені про Мстислава. Бачите прецінь, що з моїм батьком нема у мене злагоди, то з ким балакати-му? Яж мовчала уже три місяці.
Як Калина за Лютом, так снувався Крук за Калиною і навіть відзискав дещо давної моторності, хотяй і не зовсім. Раз у раз ставав серед обійстя, нюхав воздух і скавулів зтиха. У місяшні ночі ішов під опустілу хатину Воєслава і вив годинами, сидячи у дверях.
— Німа звірина! — говорив Лют, — а більше у неї вірности чим у неодного чоловіка.При сьому Лют господарював жваво і заходився коло жнив при помочі своїх товаришів. Йому самому треба було ще старання й опіки, бо рана у груди ледви що загоїлася і нераз кров показувалася на устах „дядька“. Тоді Калина клала його у постіль, напувала липовим цвітом, годувала медом і салом і не пускала ні до женців, ні до вожіїв.
Старий Рогдай замкнувся зразу у одрині, де стояли скрині з готовим грошем, дорогоцінностями та дорогими шубами, парчею і паволоками, бо боявся насили і грабіжі. Опісля вийшов раз і другий, але до господарки не мішався і наслухував лише пильно, про що розправляла Калина з Лютом. Чуючи, що вони говорять про Мстислава, покликав Калину до себе і спитав:
— То ти, Калино, змовлена з Мстиславом?
— Так, батьку.
— Батьку, батьку… — повторив Рогдай злобно, — а де був батько, коли ви змовлялися? Де була його влада і воля? Де божий закон?
Дівчина спаленіла і склонила головку.
— Великою є влада і воля батька, — відповіла, — але більшою сила Лади та принада Купальної ночі.
— Ага, то ви ще на Купальному святі зійшлися?
— Торік.
— Так, так! А знаєш ти, дівко, що ти призначена Властові з Города?
— Ні!
— Коли ні, то знай, що сеї осені по переїзді у Рогдаївку, відгуляєте весілля. Заладнаємо на славу і станеш бояринею ще перед першим снігом.
Налякана глянула дівчина на батька, чи він справді сього бажає, чи може лише так передирається з нею. Але на лиці Рогдая стояв той сам вираз тупого завзяття, як тоді, коли Власт мав живим або мертвим кинути йому під ноги Мстислава. І тоді пізнала дівчина, що Мстислав казав правду, коли відходив у Київ. Рогдай не любив її, а тільки гріш та свої замисли. Тепер, коли її воля станула в супереч його намірам, пропала десь і уся любов батька до дочки. Сей старець, який завсіди годив Калині у чомуб то й не було, ставав тепер проти неї мов ворог і бажав насильно переперти свої бажання, без огляду на щастя власної дитини.
Але Калина дозріла у послідних переживаннях і перестала бути дитиною. Розлука з Мстиславом, душевний несупокій і грижа, розпука при гадці про його смерть зродила у неї свідомість, що її щастє уже не при батькові. Її очі відкрилися на батькові слова і діла і вона нагло побачила, що там, де бачила досі старечу неміч і упір, на ділі була злоба і нахабність недоброго й захланного чоловіка. Супроти сього зродилася у неї постанова поберегти свойого щастя всупереч волі батька та на упір відповісти упором. У своїй постанові звернулася вона й до Люта і сей приобіцяв її усяку поміч, якої буде потреба, хотяйби навіть прийшлося ужити супроти Рогдая сили.
— Ти, доню, не бануй, — сказав їй раз Лют, — Рогдай батько, повинен дбати про твоє щастя, а як що не хоче, то треба його присилувати. Воно часами не завадить сказати і старому: „Так буде, бо так краще, а ти повинуйся, бо лекше хату одним словом зруйнувити, чим на ново поставити“. Ось чого навчили нас війни і походи. Краще послухайте молодого, як що радить добро, чим старого, який верзе дурниці.
— Та я се знаю, дядьку, — відповіла дівчина — але бачиш, я боюся кари Богів на мене і Мстислава, якщо батько затнеться.
Лют засміявся.
— Ха, ха, ха! маленьке ти ще дівчатко, ну і дурненьке ще до сього нівроку. Тиж була уже над водою на Купала?
— Ні… то єсть була! — сказала паленіючи дівчина.
— А з ким?
Дівчина глянула з докором на усміхненого дядька.
— Як то з ким? — обурилася, — з ним!
— З Рогдаєм?
— Ні бо… з Мстиславом!
— Ну, коли так, то що до сього Рогдаєві? Не кажу Властові, але Рогдаєві? Тьфу! щоб старий чоловік та ще батько, мішався у купальні чари…
Калина мовчала і ждала до чого гне Лют.
— Бачиш, доню, — сказав вкінці Лют, — на се й є Купальні ночі, пісні, віночки та чари, щоби молоді бачили та пізнали себе. А найдеться двоє молодят, що себе причарували, а одно другому рівня, то божа кара впаде хиба на сього, хто їх розлучить. Наколиб Мстислав був рабом, або остав ізгоєм, то й тоді требаб було по божому закону розглянути, чи у нього нема більше розуму, краси та сили чим у боярина. Але твій Мстислав боярин, а ще воєвода, хто йому рівня? Рогдай хиба з глузду зсунувся, що його не хоче. Нераз батьки змовляють діти з собою, але люди моторять, а Боги кермують судьбою, як їм видається доцільніще. Дитина не товар, щоб її можна було міняти та продавати. Від сього то й Купальні ночі, щоб молоді пізнавали, чи батьки їх добро раїли дітям, чи ні. Ось і я… — ту Лют попив меду з кубка — мав брати дочку сусідського кметя. Але на Купала над водою підійшов я до хороводу дівчат, побачив свою кралю — нічого собі! Гарна, моторна, свіжа як соловейко у лузі. Гарно — думаю собі — батьки добро вчинили. Підійшов я до неї, заговорюю, женихаюся, вона сміється, думаю собі: Гаразд, Люте! осьтут тобі й кінець! Але ба, при віночках поплили наші вінки у ріжні сторони. При нас був ще син кметя з другого села Моймир. Його вінок поплив за вінком моєї дівчини, а вона звернулася до мене і каже: „Бачиш, Люте, хто при мені? Моймир! Бачиш, чий вінок з моїм на воді сплітається? Моймира! Туди й мені дорога!“ Засміялася, а Моймир обняв і поцілував її таки при мені. Ти знаєш, Калино, що у Купальній ночі насили та гніву нема. Се ніч любові, а не сварки. Я засміявся також і відійшов. Кажу се відтак батькові й мамі, а вони на се: „Щож сину, не було божої волі!“ Прийшов кметь-сусід на другий день з дарунком тай нуж звинятися, ба й про насилу говорити… А батько питає:
— А Моймир гідний хлопака, роботящий, щирий?
— Ат, куди йому до вашого. Але впрочім нема йому ніякої догани.
— А дочка його хоче?
— Ще би не хотіла. Сеж її Ладо, біг зна, від коли.
— Ну, коли так, — каже батько, — то не гнівіть богів, сусідо, відгуляйте у гаразді весілля, а нам не тільки світа що у вікні!
І нераз ще я міг був найти собі жінку, та більше війна тягнула мене чим домашні вигоди. Хозари, Вятичі, Болгари, чорні і не чорні, Греки та всілякі инші вороги не дали мені подумати в час про рідню, батьки померли, а тепер вже й запізно!
Потішена у свойому горі дівчина засміялася весело.
— Не кажіть, дядьку, запізно, Боги знають, де кому віночок плетуть дівочі руки. Ще вам до старості далеко, поздоровішаєте, вернуть наші з над Дунаю, тоді й вас возме оскома, не бійтеся! А на весіллі такої вам заведу пісні, що аж гей!
Аж ось стали зразу глухо, а що далі, то й голосніще почуватися недобрі вісти з Болгарії. Корсунські купці розказували у Каневі, що Святослава побили й облягли в Доростолі, що Переяславець упав і богато дружини лягло головами. Знову став несупокій мучити серце Калини та Люта.
Лют поволі приходив до здоровля і добув знову свою збрую та коня, стріляв з лука, ходив у ліс на лови, а раз навіть їздив у далекий Червоногород за вістями. Коли вернув, застав Калину у сльозах. Рогдай виїхав у Рогдаївку і велів дівчині збірати усе добро та ладитися і собі в дорогу. Тоді Лют задумався, почухався у потилицю, а далі післав до Ярослава питатися о раду. Саме коли оба радилися у світлиці, перед дворище заїхало кільканацять оружних мужів верхом. Бліда з переляку Калина скрилася за плечі Люта, а в сій хвилі увійшов у хату Власт.
Він поклонився обом мужам та звернувся до дівчини.
— Боярин Рогдай, твій батько, посилає тобі Калино, оружних людий і мене, щоб тебе у безпеці завезли у його волость, Рогдаївку.
На сі слова замовк Лют, а Ярослав вийшов з хати. Тоді виступила Калина зза плечий „дядька“ і відповіла.
— Я сама позбіраю усі свої достатки і завтра або позавтра приїду сама. Дивно мені, що батько, боючися небезпеки, присилає якраз тебе.
— А се чому? — здивувався Власт. — Чиж я гірший за других?
— То ні! але ти сам є для мене найбільшою небезпекою.
Власт засміявся.
— Саме тому батько мене й вибрав, хитрий з біса старий. Щоб я не присікався до тебе, велів мені тебе пильнувати. Оттак має безпеку для доні, бо у мене звязані руки.Кажучи се, усміхався, але у очах блимали хвилями жовтаві огники злости.
— Я з тобою не поїду! — відказала холодно дівчина. — І ти се знав і батько і тому післав вас щось з пятнацять мужа.
— Може й тому! — втяв твердо Власт, а усміх щез з його лиця. — Але саме тому мусиш їхати, бо силою візму тебе, чи хоч, чи ні!
І витягнув руку, щоби обняти стан дівчини та повести її до дверий. Але втім ударив Лют кулаком об стіл.
— Стій! — гукнув. — Яким правом приказуєш тут у чужій хаті чужій дитині?
— Правом батька і дідича, якого заступаю.
— Чортяку з болота тобі заступати. Геть мені відси, тут не твій двір ані Рогдаїв, лише Мстислава, а ся дівчина під моєю опікою!
— Мовчи, княжий смерде! — відповів гордо Власт. — Не у своє діло устряваєш! Ходи, Калино!
І силою потягнув її до дверий. Але дівчина вирвалася силою, а коли Власт метнувся за нею ловити, рука її упала з ляском на червоне, розпалене гнівом і пристрастю лице боярина.
Тоді крівава плахта закрила йому зір. Пірвавши руку дівчини, здавив її, що аж присіла з болю у його ніг, а другу руку підняв уже, щоби ударити… Коли втім Лют вхопив його впів, а піднявши, кинув ним до дверий, аж пукли одвірки, а боярин вилетів разом з дверми за поріг.
— Гей, гридні, до мене! — гукнув Лют і вхопив зі стіни свій великий варязький щит і довгий широкий меч.
Рівночасно товариші Власта непокоїлися, що їх господин не вертає. Довкруги них стали збіратися оружні мужі, зразу кількох, далі кільканацятьох, вкінці ціла юрба кметів, ізгоїв, рабів, молодих, старих, ба навіть баб, дітий і старців з цілого села.
Побачивши Власта на землі, кинулися до нього його слуги підносити й боронити перед ударами. Одначе ледви підняли його, коли на приказ Люта уся товпа грянула на них з окликом.
— Геть відси, заволоки, проч опришки, рогдаївські смерди! За пліт з ними! у ріку!
Мечі вискочили з піхви, блиснули топори, ратища, очепи, вила. І не достояли Властові слуги. Він сам був трус неаби який, тож побачивши товпу, скликану Ярославом на підмогу „невісті Воєславича“, поїхав з двора, не запускаючися у бійку.
Але тої самої днини вечером прийшов від Власта післанець, кметь зі Залісся Кудлай, якого стрітили у лісі напасники і переказав ось що:
— Як що Калина не буде до двох днів у Рогдаївці, то третьої принесуть її у дворище в Заліссю голову Рогдая.
Всі оторопіли, а Калина як стояла з усміхом на устах та радістю задля побіди у серці, упала без чуття на землю.