Ілюстрована історія України/Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

44. Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх. Се було щастєм литовських князїв, що в своїх заходах коло прилучення східнїх українських земель вони не стрічали сильнїйших перепон. Бо вони могли забирати тільки те, що легко давало ся: вести сильнїйшу боротьбу за свої нові здобутки було їм не під силу. Князївство Литовське, невважаючи на свої величезні розміри, було дуже слабко орґанїзоване, а крім того тяжіла на нїм люто боротьба з нїмецькими рицарями балтийськими, пруськими і ливонськими хрестоносцями, що підбивши й поневоливши собі литовські племена Прусів і Лотишів, хотїли підбивати й дальші литовські племена, та хижо нищили набігами литовські землї. На східнїй границї мусїли крім того литовські князї витримувати боротьбу з московськими князями, що хотїли собі загорнути пограничні землї й не дати їх князям литовським. Через те литовські князї не могли уділити більших сил на оборону українських земель, і коли за західню Україну Любартови довело ся звести сильну боротьбу з Польщею та Угорщиною, иньші литовські князї тільки коли не коли могли помогати йому. Галичина, полишена між двома огнями — Польщею і Угорщиною, а не маючи сильнїйшої оборони від Любарта, по перших пробах оборони скоро вже зложила руки, однаково не сподїваючи ся оборони ся від напастників, і невважаючи на проби Любарта вирвати її з польських рук таки зістала ся в польських руках.

Ми вже бачили, що перші напади Казимира на Галичину були відбиті місцевим боярством під проводом славного Дєдька, „начальника Руської землї“, і тільки західне пограниче, Сяніччину удало ся Казимирови здобути. До 1349 р. Галичина зіставала ся під властю Любарта.

Ілюстрована історія України (1921). 125.jpg
125. Дзвін в соборі св. Юра у Львові, памятка пановання Любарта-Дмитра над Галичиною[1].

Аж 1349 р. Казимир, відвернувши Татар, несподїваним нападом захопив цїлу Галичину і сусїднє волинське пограниче. Та побачивши таку біду, литовські князї взяли ся ратувати Любарта, і їм удало ся звернути назад захоплені Казимиром волинські городи; з галицькими пішло труднїйше: не удавало ся вибити залог, розставлених Казимиром по галицьких городах, і литовські князї тільки докучали Казимирови пустошеннєм Польщі. Казимир, щоб відборонити ся, відновив свою умову з угорським королем, випросив грошей від папи, і силкував ся разом з угорським королем Людовиком підбити собі хоч би Белзько-холмські землї. Кілька походів робив він для сього, та мало звісток маємо про них. Найбільш визначила ся облога Белза 1352 р. героїчною обороною його. Казимир прийшов туди з дуже великим військом, і ще прибув до нього в поміч король угорський. Разом приступили під Белз і післали до тутешнього воєводи, щоб піддав ся їм; той не відмовив ся, — щоб тим часом зміцнити укріплення та діждати ся помочи від литовських князїв. Цїлий тиждень тягнув переговори, а тим часом на очах королїв кріпив свій замок, між иньшим — напустив в рови навколо замку води, так що вона облила його навколо. Нарештї заявив, що таки не піддасть ся. Королї пішли здобувати замок, але се було неможливе: з рана і до полудня польське і угорське військо силкувало ся добути замок, по горло стоячи в холодній текучій водї, що наповняла рови; богато стратили своїх людей — убито племінника кор. Людовика, і сам Людовик дістав по голові такий удар, що спав з коня і трохи не згинув. Мусїли відступити, і Людовик, стративши охоту до дальшої війни, покинув Казимира; той мусїв також вертати ся з нїчим.

Ілюстрована історія України (1921). 126.jpg
126. Лист Дєдька, „наставника і начальника Руської землї“, до громади Торна (Торуня), писаний латинською мовою.

По тих невдалих походах, коли ще й Татар литовські князї назад на свій бік перетягли, Казимир уложив з ними перемирє: Галичину полишено за Польщею, Волинь за Любартом. Так ото й не удало ся вирвати Галичину з польських рук, і не вдавало ся вже й потім. Казимир, захопивши Галичину, всіми силами пильнував того, щоб як найбільш ослабити все що стояло против Польщі, а напустити туди як найбільше своїх людей. Він відбирав маєтки і уряди у бояр, які держали ся Любарта, роздавав землї Полякам і ріжним зайдам що приставали до Поляків; накликав до міст Нїмцїв і Поляків, даючи їм всякі права. Боронив здобутої землї всїми силами, мав до помочи Угрів, папу, часом і рицарів німецьких, і Любарт був супроти нього за слабий, щоб видерти від нього Галичину. Боротьба, правда, потягла ся ще цілих тридцять лїт — відновила ся зараз по перемирю знову. Литовські князї докучали Польщі, нападаючи й пустошачи польські землі, напускали й Татар, — але се дїлу помогало мало. Кінець кінцем Казимир знову перетягнув Татар на свій бік, а за те, що литовські князї стали займати українські землї, котрі давнїйше стояли під зверхністю татарською, Орда й зовсїм розсварила ся з Любартом. Тим часом Казимир умовив ся з пруськими та ливонськими рицарями й узяв Литву в два огнї: пішов 1366 р. на Волинь, тим часом як Нїмцї вдарили на Литву. Йому вдало ся знову захопити Белз, Холм і Володимир; Белз і Холм, правда, знову відірвали ся від Польщі, але Володимир сим разом Казимир, держав до смерти своєї (в 1370 р.). Аж як умер він, Любарт знову захопив Володимир і став знову пустошити пограничні землї. Через се Людовик, що став королем у Польщі по Казимирі, вибрав ся походом на Любарта і скінчилось на тім, що землю Белзьку і Холмську прилучено до Галичини, а всї иньші волинські землї зістали ся за Любартом.

Ілюстрована історія України (1921). 127.jpg
127. Перемирна грамота Любарта з Казимиром 1366 р.

Людовик, ставши польським королем, не сподївав ся передати польську корону свому потолдству, тому хотїв Галичину затримати при Угорщинї. Для того передав від себе Галичину як угорську провінцію вірному чоловікови, Володиславу князю опольському (з княжат шлезьких). Сей Володислав правив Галичиною шість лїт, як останнїй галицький князь під зверхністю угорського короля (1372 — 8). Потім Людовик перевів його на иньше місце, а Галичину обсадив угорськими намісниками й угорським військом. Але замисел його не удав ся. По смерти Людовика (1382) польські пани вибрали собі королевою його меньшу доньку Ядвіґу, відділили ся тим способом від Угорщини і скориставши, що в Угоршинї почали ся усобицї, вислали свою молоду королеву з військом відбирати назад Галичину від угорського війська. Се справді й удало ся, Галичину назад прилучено до Польщі (в 1387 р.) і хоч угорське правительство протестувало против сього, але воювати ся за Галичину не осмілило ся, й зістала ся вона таки за Польщею.

Ілюстрована історія України (1921). 128.jpg
128. Печатка Володислава опольського, останнього галицького князя. Латинська напись. „Володислав з божої ласки опольський, велюнський і Руської землї дїдичний (наслїдний) володар“

  1. Напись: „Въ лҍ(то) 6849 (1341) сольянь бы(сть) колоколъ, сиі с(вя)т(о)му Юрью при князи Димитриі игуменом Евъфимьємъ. А писалъ Скора Яковъ“ (останнї слова стоять низше, написані навиворіть).