Ілюстрована історія України/Перехід українських земель під литовських князїв

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ілюстрована історія України (1921). 122.jpg
122. Фріз брацької церкви у Львові.


Частина третя.
Доба литовсько-польська.

43. Перехід українських земель під литовських князїв. Друга половина XIII і потім XIV вік були свідками незвичайно скорого і видатного роспросторення власти литовських князїв над сусїднїми землями білоруськими, а потім і дальшими, українськими. Найбільш запізнене в своїм розвою в своїх глухих лїсах, найбільш відстале зпоміж усїх народів сеї сїмї племя литовське було загрожене під той час в самім своїм істнованню німецьким рухом в литовські краї. Напружуючи всї сили в боротьбі з ним, воно розвиває незвичайно живу органїзаційну дїяльність і немов щоб скріпити себе силами культурними, починає поширювати свою зверхність над сусїднїми словянськими, більш культурними краями. Се виразно зазначило ся в серединї XIII в., за князя литовського Мендовга, і затрівожило короля Данила, що сам думав про як найбільше поширеннє своєї власти над сусїднїми землями. На спілку з польськими князями і Нїмцями Данило задумав зломити Мендовга й почав з ним війну. Мендовг, щоб відвести Данила, відступив його синови Романови деякі з своїх земель вдержаву; потім Мендовгів син Войшелк другому Даниловичу Шварнови передав усе князївство Литовське. Та Шварно скоро вмер, а Данилові сини не вміли використати нагоди. Мендовгову спадщину забрали иньші литовські князї та знову начали поширювати свою вдасть над сусїднїми землями.

В Першій четвертинї XIV в. більша половина білоруських земель стояла вже під властю литовських князїв і вони почали простягати руки також до земель українських. При останніх Даниловичах галицьких, або зараз по їх смерти литовські князї захопили землю Берестейсько-Дорогичинську (Побуже). Ще перед тим мабуть забрали вони землї припетські, Турово-пинські. Про якогось князя литовського Вида оповідаеть ся, що він в тих часах захопив великий шмат Деревлянської землї, себто київського Полїся. При князї Гедиминї в 1320-х рр. уже й Київ стояв під литовськими впливами, хоч тутешнї князї були нїби під зверхністю татарською (згадуєть ся тут якийсь маленький князець Федір на імя). Таким чином вибір Любарта Гедиминовича галицькими та волинськими боярами на місце Юрия-Болеслава тільки йшов на зустріч сьому походови литовських князїв на українські землї. І вибір сей найкраще показує, на скільки сей похід був мало противний місцевому громадянству, коли воно само з своєї волї закликало до себе литовських княжат.

Се поясняєть ся тим, що литовські княжата, засїдаючи по українських та білоруських землях, старались у всїм приноровити ся до місцевого житя, його порядків і культури. Вони старали ся як найменьше вносити змін в місцеві обставини: „ми старини не рушаємо, а новини не уводимо“, було їх правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом — ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династиї, й по змозї старали ся далї продовжувати давнїйше заведені порядки місцевого житя. З другого ж боку громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського князя, покінчити з пережитими, докучливими княжими відносинами старої династиї, а навіть у громадах, що свого часу виривали ся з-під княжої власти й піддавали ся під татарську зверхність, встигла наскучити й татарщина, особливо як настали непорядки в татарській Ордї, з кінцем XIII віку. Литовське ж князївство було в повній силї; приймаючи литовського князя, люде могли сподївати ся, що у князїв литовських знайдуть захист і оборону у всяких тяжких обставинах. Прикро було тільки князям зрікати ся свого пановання; але й тут часто укладало ся так, що й сї князї зіставали ся на своїх волостях, тільки мусїли признати над собою власть литовського князя, що засідав у столицї їх землї.

Через те й бачимо, що українські землї одна по другій, без війн і боротьби, тихо і непомітно, переходять під власть литовських князїв, і навіть в джерелах наших не завсїди про се згадуєть ся (правда, що місцевих лїтописей з сього часу не маємо, а в чужі рідко звістки про се залїтали, саме тому що землї прилучали ся литовськими князями „без ґвалту і крику“).

І так, як ми бачили вище, в 1340 р. князь Любарт Гедиминович засїв на столї галицько-волинськім і вважав ся князем галицьким до р. 1349, до походу Казимира, а Волинею правив довго, до самої смерти своєї, більш як сорок лїт.

Ольгерд Гедиминович, великий князь литовський, в 1350-х роках, вмішавши ся в смоленські справи, захопив сусїднє Брянське князївство в Північній Чернигівщині, а далі позабирав і князівства полудневі. В головних городах — в Чернигові, Новгороді Сіверськім, Стародубі позасїдали князї з литовської династиї, на меньших волостях зістали ся князі з давньої династиї, під властю князїв литовських.

Десь коло р. 1360 забрав Ольгерд під свою вдасть землю Київську, скинувши останнього киїйвського князя, Федора на імя, та посадив на його місце свого сина Володимира. Земля була підупала, сильно спустіла під татарською зверхністю, але величезна, бо до Київа рахувало ся й ціле Задніпровє, що давнійше належало до Переяслава.

Ілюстрована історія України (1921). 123-4.jpg
123-4. Монети Володитира Ольгердовича, князя київського.

Татари, що вважали Подніпровє своїми улусами, підвластною землею, схотіли мабуть уступити ся за князем Федором, як своїм підвласником, але Орда тоді була зовсім розбита і безсильна. Ольгерд пішов з військом в полудневу Київщину, погромив татарське військо й забрав під свою власть не тільки Київшину, але Поділє, що теж стояло досі під властю Орди. Братаничі Ольгердові, сини Коріята Гедиминовича, позасідали в подільских городах, почали будувати кріпости від Татар й збирати людей. Ось як оповідає про се записка, писана в другій чверти XV в.

„Коли господарем Литовської землї був великий князь Ольгерд, він пішов з литовським війском в поле (степ) і побив на Синїй водї Татар, трох братів князів Качибея, Кутлубугу і Дмитра. А сї три брати, татарські князі, були отчичі й дічичї Подільскої землї[1], а від них завідували отамани, а баскаки збірщики доходів приїзжаючи від тих отаманів брали дань з Подільскої землі. А був брат у Ольгерда князь Коріят, шо держав Новгород Литовський, і було у нього три сини: князь Юрий, князь Олександро, князь Костентин, князь Федор. І от ті княжата Коріятовичі, три брати князь Юрий, князь Олександр і князь Костентин за призволеннєм великого князя Ольгерда і з помічю Литовської землї пішли в Подільску землю. А в Подільскій землї тоді не було ні одного города (кріпости) ні з дерева рубленого ні з каменя будованого[2]. Тіж тодї княжата Коріятовичі, прийшовши в Подільську землю, війшли в приязнь з отаманами, почали подільску землю від Татар боронити і баскакам „вихід“ (данину) перестали давати. І найперше знайшли собі твердиню на ріцї Смотричі і тут собі поставили город Смотрич. А на иньшім місцї жили черцї в горі, і в тім місці поставили город Бакоту. А ловлячи на ловах нагодило ся їм загнати багато оленїв на той острів де тепер Камінецьке місто стоїть, і вирубавши лїс, вимуровали город Камінець. І так усї городи подільські помурували і всю землю Подільску посїли“.

Татарам часом давали дань, щоб відчепити ся від них, і ще якийсь час тутешнї землї вважали ся підвластними Татарам, тому от на монетах Володимира Ольгердовича, князя київського, бачимо татарські знаки і написи. Але в тутешнї справи Татари вже не мішали ся, й правили всїм нові князї з литовської династії, під зверхнею властю великого князя литовського.


  1. Себ то правили нею з батька і діда
  2. Під татарською зверхністю може й справдї не було нїякої кріпости на Поділю, бо Татари не любили кріпостей: хотіли, аби людність не мала ніякої опори для повстання. Але більші оселі, в родї міст, певно не переводили ся