Ілюстрована історія України/Боротьба з Москвою
| ◀ Гадяцька унїя | Ілюстрована історія України Боротьба з Москвою |
Роздвоєннє України ▶ |
|
|
85. Боротьба з Москвою. Війна почала ся. Виговський попробував вигнати московського воєводу з Київа, але се йому не вдало ся. Московське правительство після сього проголосило Виговського зрадником і наказало вибрати нового гетьмана. Але довідавши ся про трактат Виговського з Польщею, так замішало ся, що готове було відступити від своєї політики: воєводї Трубецкому наказано звести переговори з Виговським, обіцяти йому пробаченнє всього що стало ся і всякі уступки — навіть вивести воєводу з Київа, як би Виговський того домагався. Але Виговський не вірив уже в московську щирість і не хотїв вертати ся.
З початком 1659 р. він пішов за Днїпро, аби приборкати своїх противників, що знов підняли голову, як Москва була виступила против Виговського. Коли против нього рушило московське військо, він уступив ся за Днїпро, а московське військо почало підбивати собі сїверську Україну і обложило полковника Гуляницького в Конотопі (див. карту 262). Виговський же діждав ся Татар і з ордою рушив під і Конотоп. Московське військо не мало докладних відомостей про його сили, рушило на зустріч тай попало в два огнї, між козаків і Татар. Став ся погром небувалий: знищено цїле військо московське, двох московських воєвод попало в неволю. Трубецкой покинув Конотоп і подав ся скорше з України. Все було тепер в руках Виговського.
Але він не вмів скористати з такої користної хвилї, не вигнав московських залог з українських міст, а відійшов за Днїпро, бо кошовий Сїрко з Запорожцями — вороги Виговського — вдарили на Крим, змусили Татар покинути Виговського, а далї напали на Чигирин, столицю гетьманську. Московська партия за Днїпром підняла голову знову; поголоска, що Виговський піддав ся Полякам, підіймала против нього людей; нїхто не розбирав, на яких умовах се стало ся: бояли ся польського пановання і не хотїли про Польщу нїчого чути. Польське помічне військо, розложене Виговським в Сїверщинї, по старій памяти викликало таку ненависть, що в сих полках, прихильних Вшовському, підняло ся повстаннє. Поляків убивали, і з ними загинув і визначний однодумець Виговського, Юрий Немирич, дуже освічений український шляхтич, котрого вважали дійсним автором Гадяцької унїї. З лївого берега сей рух перекинув ся й на правий: козаки й тут заявляли, що не хочуть вертати ся під Польщу. Тодї уманський полковник Михайло Ханенко зєднав ся з Сїчовиками Сїрка й підняв повстаннє против Виговського. Не хотїли його, хотїли Юрия Хмельниченка, як законного гетьмана.
Зійшли ся і в перших днях вересня 1659 р. під м. Германівкою стали против себе оба війська. Юрий Хмельницький з своїми, Виговський з своїми. Всї козаки одначе покинули його тепер і перейшли до Хмельниченка: поголоски, що Виговський віддає Україну назад Полякам, знищили його дїло. З Виговським було тільки його наємне військо й Поляки.
Військо вчинило раду й на нїй скричало, що не хочуть піддавати ся Польщі, не хочуть воювати з Москвою. Поголоски, що Виговський підняв ся проти Москви на те тільки, аби піддати назад Україну польським панам, знищили цїле повстаннє. Против Виговського підняло ся на радї таке роздраженнє, що мусїв іти геть, аби не вбили. Окричали гетьманом Юрася і післали до Виговського, щоб віддав йому гетьманські клейноди. Виговський, бачучи таке завзятє, віддав клейноди й уступив.
Тодї старшина, однодумцї Виговського, побачивши, з яким завзятєм виступає війісько против Польщі, поміркувала, що з Гадяцькою унїєю тепер, видко, нїчого не зробиш — треба вертати ся під зверхність московську. Але хотіла все таки використати хвилю, щоб виторгувати від Москви, аби не мішала ся на будуще в українські справи. Тому намовила Юрася, аби прийнявши гетьманську булаву, не спішив зачинати з Москвою.
Ставши з військом над Днїпром, під Ржищевим, чекали, що скаже Москва. Коли Трубецкой прислав до них заклик, аби вернули ся під зверхність московську на давнїх правах і вільностях, Юрась за радою старшини післав Петра Дорошенка, щоб передав Трубецкому їх умови, на яких вони згодні піддати ся Москві на ново. Там вони домагали ся щоб на будуче на Українї московських воєвод не було нїде окрім тільки Київа, і щоб московське військо, яке буде присилати ся на Україну, було під властю гетьмана. Щоб московське правительство поза гетьманом не мало зносин нї з ким з війська, анї не приймало листів, і щоб взагалї власть гетьманська нї в чім не обмежувала ся московськими мішаннями. Щоб гетьману вільно було мати зносини з чужими державами, московське ж правительство, ведучи переговори з чужими державами в українських справах, брало до тих перегорів українських депутатів. Щоб українське духовенство зістало ся під властю константинопольського патріарха, як сього бажало, вибираючи митрополита Діонисия Балабана і т. и.
Трубецкой промовчав, що від московського правительства прислані йому статї зовсім иньшого змісту, а закликав гетьмана з старшиною, шоб їхали до нього, аби умовити са в тих справах. Коли ж вони, послухавши, справдї приїхали до Переяслава, — виявило ся, на шо їх туди манили. Трубецкой сказав, шо переговорювати ся нема чого, треба наперед скликати раду. Раду ж він скликав з лївобічних полків, ворожо настроєних для старшини, і крім того привів ше з собою московське військо, а московські прислужники своїх козаків. Рада була така, що перед нею Хмельниченковій старшині анї думати було виступати з якими не будь домаганнями против Москви, і на се рахував Трубецкой. Він обявив тут нові статї, прислані з Москви. До старих „статей Богдана Хмельницького“, себто до тих рішень, які були дані московським правительством на козацькі бажання по прилученню до Москви, тепер пороблені додатки й зміни. Гетьману наказано посилати військо, куди цар звелить і без волї московського правительста нїкуди не посилати; гетьмана заборонено переміняти без царського указу; московських прихильників заборонено карати без слідства московського; людей близьких до Виговського велено не пускати до ради анї давати їм урядів нїяких під карою смерти; воєводи московські крім Київа мати бути заведені також в Переяславі, Нїжинї, Чернигові, Браславі, Умани.
Сї додатки стїсняли й зменьшали ще гірше українську автономію. Але Хмельниченко з своєю старшиною, опинивши ся в руках Трубецького й маючи перед собою ворожо настроєну раду і військо московське, не насмілили ся протестувати. Москва помішала всї їх рахунки і вони покорили ся, присягли — і затаїли гнїв і злість, що Москва так їх обдурила. Але не глянули в справу глубше, не поміркували, в чім причина їх слабости, а московської побіди — в їх відчуженню від народу, в тім, що свою полїтику вони будували, як старий Хмельницький, на заграничних союзах, а не на свідомій помочи і участи свого народу. Се зістало ся закрите перед очима їх, і вони кидали ся далї, від Москви до Польщі, коли стрічали ся з хитрою і своєкористною московською полїтикою обрахованою на погибіль української свободи, і від Польщі до Москви, коли народ підіймав ся против них, боячи ся польського пановання. І від кождого такого їх хитання спадали нові біди на українську людність, зростала її неохота до дальшої боротьби, до старшини й її політики, і все затїсняв ся коло України зелїзний обруч польсько-московського панування.
Пройшло потім пів року. Моськовське правительство, поріжнивши ся наново з Пдльщею, лїтом 1660 р. задумало похід на Галиччину, щоб відтягнути польські сили з Білої Руси. Московський воєвода Шереметєв пішов з лївобічними полками на Волинь, Хмельниченко з правобічними полками йшов до нього полудневою границею, охороняючи її від Татар. Та польські гетьмани, діставши велику поміч з Криму, війшли поміж Шереметєва і Хмельниченка, вдарили на московська військо під Любаром і обложили його зі всїх боків, так що воно не могло порозуміти ся з Хмельниченком. По кількох днях збентежений Шереметев став відступати назад, сподїваючи ся через те скорше здибати ся з Хмельниченком, і став під Чудновим. Але з Хмельниченком тим часом вели переговори Поляки, намовляючи його відступити від Москви і відновити унїю з Польщею. До сього ж намовляв його і Виговський, що таки хотїв утримати гадяцьку унїю. Не можучи нїяк зійти ся Шереметєвим і маючи против себе сильніше польськотатарське військо, Хмельницкий завагав ся. Старшина, ображена на Москву, що так їх підійшла попереднього року, не противила ся згоді з Польщею. Але Поляки також не були розумнїйші від московських політиків і покладаючи на трудне тодішнє становище Українців, уже не згодили ся відновити Гадяцьку унїю, так як була уложена, а викинули з неї все, що говорило ся про велике кн. Руське. На таку унїю старшина не мала охоти приставати, але не час був противити ся і кінець кінцем згодили ся. Шереметєв по сїм мусїв піддати ся Полякам — віддав їм зброю, запаси і пообіцяв вивести всяке московське військо з України. Зірвав серце на козацькім війську, що було з ним: видав його Полякам і Татарам, аби ті не грабували й не брали в неволю московського війська. Такий мерзкий вчинок викликав, по всїй Українї великі жалї і гнїв на Москву.