Ілюстрована історія України/Роздвоєннє України

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Роздвоєннє України

86. Роздвоєннє України. Московські полїтики одначе не схаменули ся й тепер, не подумали відступити від своєї полїтики, аби прихилити до себе українське громадянство: задоволити його і так уже невеликі бажання, щоб не хилило ся до Польщі. Москва далї вела свою лїнїю і супроти таких хитань Українцїв навіть ще більше налягала на те, щоб забрати Україну як найбільше в свої руки, завести своїх урядників, заставити московськими залогами, взяти все під московське начальство. На її щастє чи нещастє Поляки нїчого не зробили, щоб скористати з розгрому московських сил під Чудновим. Московські залоги не були з України виведені. Приборкано повстання української людности, що близше придививши ся тепер до московських людей, по чуднівськім погромі стала їх вигоняти і побивати. Походи, які Поляки потім робили за Днїпро, не тільки не привернули до них тутешнїх людей, але навпаки вони почали горнути ся до Москви, бачучи перед очима Польщу. Кінець кінцем лївобічні полковники: свояк Юрасїв Яким Сомко, полковник переяславський, і Василь Золотаренко нїжинський привели лївобічну Україну під власть московську і стали просити дозволу вибрати нового гетьмана на місце Хмельниченка, — бо кождий з них за свою услужність перед Москвою сподївав ся тепер стати гетьманом.

Москва одначе відкладала вибір, бо хотіла привести назад під

свою власть і правобічні полки з Хмельниченком. А той не знав сам на яку ступити. Старшина, що його окружала, не мала охоти вертати ся під власть московську, після того як Москва не сповнила їх бажань що до української автономії. Але козаки й уся людність українська не хотіла польської зверхности. Хмельниченко просив польське правительство, аби прислало принаймні якесь більше військо на Україну, аби затримати її від хитань; але Польща на се була не спроможна, а ті дрібні польські війська, що приходили часами на Україну, тільки знеохочували людей до Польщі. А ще більше знеохочувала їх польська шляхта, що тисла ся на Україну, до своїх маєтків, вигоняла з них козаків, і так роздражнювала людей, що Хмельниченко нарештї свому війську звелїв вигоняти й не пускати ту шляхту на Україну. Так само не причиняла Хмельниченку охоти в народїі орда Кримська, що ніби то йому помагала, а тим часом грабувала людей, забирала в неволю, і поговорювала вже, що Україна властиво повина бути під властю Криму. Декотрі з старшини, невдоволені нї з Москви нї з Польщі, що на права скупила ся, а оборонити своїх прихильників теж не мала сили, — не противили ся гадцї признати над собою власть хана кримського — спробувати ще татарської опіки. Але люде й чути про се не хотїли.

Кінець кінцем Хмельниченко, побачивши як з усїх сторін підіймаєть ся на нього роздражненнє і неохота, а не знаходячи виходу з таких прикрих обставин, стратив охоту до всього, і до свого гетьманування. На початку 1663 р. він поклав булаву і почуваючи себе хорим і до житя нездатним, постриг ся в монахи. На його місце вибрано гетьманом зятя його Павла Тетерю, чоловіка проворного і хитрого — говорили про нього, що купив собі булаву, роздавши великі гроші старшинї. Сей був рішучий прихильник Польщі і з його вибором московські політики мусїли відложити гадку про те, щоб приєднати до себе правобічного гетьмана.

В лївобічній Українї тим часом тягали ся за булаву Сомко і Золотаренко та все скликали ради, бо той котрого не вибрали раз у раз опротестовував і добивав ся нової. Московське правительство водило їх обох, але тим часом підіймав ся новий кандитат на булаву і ставав все небезпечнїйшим конкурентом. Був се Іван Бруховецький, кошовий запорозький. Він виступає як представник Січи, а противник старшини, в тім дусї як Пушкар і Барабаш. Уже в осени 1659 р., ставши кошовим, він приймає небувалий титул „кошового гетьмана“. Граючи на запорозьких амбіціях, він ширить ту гадку, що булава по старим порядкам повинна бути в руках Сїчи і Запорожцї мусять мати перший голос при виборах гетьмана. Заразом, під лад Запорожу, де збирав ся головно народ незаможнїй, не родовитий, він виступав против дуків-старшин і противставляв себе їм як носитель справжніх запорозьких традицій, та з сього становища агітував против Сомка і Золотаренка як старшинських кандидатів. Його то фігура оспівана в славній думі про Ганжу Андибера під образом „Феська Ганжі Андибера, гетьмана запорозького“: перебраний за козака-нетягу вештаєть ся він на волости —

Козак-нетяга до города Черкас прибуває,
На козаку нетязї три сїромязї,
Опанчина рогозовая, поясина хмельовая;
На козаку бідному нетязї сапянцї — видні пяти і пальцї,
Де ступить — босої ноги слїд лише...

Опинившися в корчмі, де пють три „Ляxи“, дуки сріблянки: Гаврило Довгополенко переяславський, Війтенко нїженський, Золотаренко чернигівський“, себ то Сомко з Золотаренком і иньшою старшиною, — козак нетяга стає предметом їх глузувань. Та иньшими очима починають дивити ся на нього, як він „почав чересок виймати, увесь стіл червінцями устилати“, а далї бачуть ще більше:

„Тодї-то козак, бідний нетяга, по кабаку похождає,
Кватирку одчиняє, на бистриї ріки поглядає, кличе, добре покликає:
„Ой ріки — каже — ви ріки низовиї, помощницї Днїпровиї!
Тепер або мене зодягайте, або до себе приймайте!”
Оттодї оден козак іде, шати дорогиї несе.
На його козацькі плечі надїває.
Другий козак іде, жовті сапянцї несе.
На його козяцькі ноги надїває,
Третій козак іде, шличок козацький несе,
На його козацьку главу надїває.
Вони йому приношали і до його примовляли:
„Гей Фесько Андибере, батьку козацький, славний лицареї!
Доки тобі тута пустувати?
Час — пора йти на Україну батькувати“.
Тодї дуки-срібляники стиха словами промовляли:
„Ей, не єсть же се, братцї, козак, бідний нетяга,
А єсть се Фесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький!...
Присунь ся ти до нас, кажуть ближче,
Поклонимось ми тобі нижче,
Будем радить ся, чи гаразд — добре на славній Українї проживати“.

Але Андибер не потрібує їх товариства й їх залицянь. Він каже своїм козакам дати їм доброго прочухана, щоб на будуче не гордили ся перед голотою:

„Ей козаки, каже, дїти, друзї, молодцї, прошу я вас, добре дбайте,
Сих дуків-срібляників за лоб наче волів із-за стола вивождайте,
Перед окнами покладайте, у три березини потягайте,
Щоб вони мене споминали, мене до віку памятали“.

В сїй прегарній думі з становища Запорозцїв описана боротьба за булаву, яку повів їх кошовий з дуками полковниками городовими і дїйсно переміг їх. Але боров ся він не по лицарськи, а доносами Москві, неправдиво обмовляючи своїх противників в зраді, а заразом своєю агітацією против старшини копав погибельну прірву в українськім громадянстві, на користь московським політикам, а на шкоду українському житю. Перед московськими кругами він рекомендував себе як найбільш податливого чоловіка для московських плянів і тим підкопував свого головного противника Сомка. Побачивши таку небезку, Золотаренко в останнїй хвилї зєднав ся з Сомком — але було вже пізно. На останню раду, визначену на червень 1663 р. під Ніжином Бруховецький привів з собою ватаги Запорозцїв і „черни“ (простого козацтва) з полудневих полків, що тримали ся разом з Запорожем. Сомко тому привів також козацьке військо і навіть армату. Рада з самого початка перейшла на бійку, її перервано, а тим часом Бруховецькому вдало ся перетягнути до себе козаків Сомкових: вони підняли бунт на свою старшину, і Сомко з иньшою старшиною мусїли тїкати до обозу московського боярина, присланого на раду — а той їх велїв арештувати як ворохобників. По сїм рада вже пішла спокійно, вибрано Бруховецького, московський посол потвердив сей вибір, а Сомка, Золотаренка і ще кількох суджено за зраду, осуджено і стято, без всякої вини. Всїй старшинї взагалї партия Бруховецького дала тепер почути свою побіду: брали з них всякий припас і одежу — „барзо притуга великая на людей значных была“, каже український лїтописець.