Ілюстрована історія України/Боротьба з унїєю

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Боротьба з унїєю

64. Боротьба з унїєю Хоч владики вели свою справу потайки, але поголоски про їх заходи почали ходити вже досить скоро. Православне громадянство одначе не дуже ними трівожило ся, сподїваючи ся, що без нього ж владики не будуть сеї справи кінчати: однаково мусить прийти вона на собор. Острозький й просив короля, щоб позволив православним скликати собор, але король не згодив ся. Тодї Острозький, як голова православних, окружною грамотою своєю закликав їх, щоб нї в якім разі не йшли за тими зрадниками владиками, міцно стояли при вірі православній і поборювали унїю всіми силами. Грамота ся, видрукована і розіслана по всїм православнім світї українськім і білоруськім, зробила сильне вражіннє на своїх і чужих. Балабан, побачивши, який гнїв підіймаєть ся на владиків, завагав ся й відступив від унїї: написав, нібито його без відомости підписано на владичих заявах. За ним пішов також і владика перемиський Копистенський. Але з тим більшим завзятєм рішив ся підтримувати владиків унїатів король. На біду православних, в царгородськім патріархатї настало замішаннє по смєрти Єремії (вмер р. 1594) і звідти православні Українцї й Білорусини не могли добути нїякої помочи. Просили приїхати протсінкеля царгородського Никифора, уповажненого патріаршого, але й того перехоплено на Волощинї, за наказом таки польського ж правительства, і всаджено на вязницї. Неоден рахував на козаків, бо вони вже з осени 1595 р. помагали на Волини громити прихильників унїї і правительство бояло ся мабуть непомалу їх мішань у сю справу, але й козаки тепер також не могли нічим помогти сьому дїлови: саме взяв ся до них Жолкєвский, з початком 1596 р., коли православнї з напруженою увагою готовили ся до рішучої стрічі з владиками унїатами.

188. Кирило Терлецький владика луцький.

Кінець кінцем православним удало ся викрасти з вязницї Никифора і він організував собор: викликав кількох вищих духовних достойників грецьких і дав провід справам. На день 6 жовтня король визначив в Берестю собор для публичного обявления унїї, і православні подали ся теж туди: духовні і світські, депутати брацтв, міст, шляхти, ріжні пани і маґнати, які ще зістали ся при православію, і в головах сам кн. Острозький з сином Олександром, воєводою волинськими, що зістав ся при православній вірі. Тим часом як унїатські владики з духовними католицькими і делєгатами королївськими розпочали свої засїдання в соборній церкві, православні, не маючи приступу до церков — бо була то єпархія Потїя, унїата, — зібрали ся в одній господї і тут урядили свій собор. Кілька день пересилали ся сї два собори між собою, кликали одні одних до себе, кінець кінцем повели кождий своє дїло. Унїатські владики проголосили унїю, а всїх духовних, що від неї відстали, прокляли; православні під проводом Никифора проголосили проклятими й ізверженними всїх, хто пішов на унїю й постановили просити короля, аби відставив владиків, які самовільно прийняли унїю.

Але король анї в гадцї не мав слухіти православних. Навпаки він і вся католицька сторона стояла на тім, що владики поступили правильно: се їх дїло — рішати в справах віри, а низше духовенство і громадянство повинні йти за ними. На сїм пунктї завязала ся суперечка лїтературна, полєміка. Православні доказували, що владики не можуть самі рішати без вірних, се дїло собора, значить унїати поступили беззаконно і стратили через те право до своїх епархій. На сю тему вийшло з їх боку чимало дуже важних і сильно написаних річей. Своєю ученістю, визначала ся особливо книга „Апокрізіс“ філялєта ( Бронського, одного з острозького кружка), силою вислову — писання Івана Вишенського. Не вважаючи на своє старовірство в справах просвітних, се був чоловік з незвичайним талантом публїцистичним, з огненним словом пророка, що палить своїм словом серця людські. З незвичайною силою ударяв він на владиків, що „втїкли на унїю": на їх нечесне житє, на їх забаганки панські і охоту до роскоші та вигоди, за для котрої пішли на ласку королївську, на їх зневагу до простого народу, до братчиків, до підданих-селян. Коли він говорить про біду селянську і утиск селян панами, його мова звучить такими сердечними тонами, яких не знайдемо в цїлім тогочаснім письменстві. Незважаючи, що вони не були друковані і ширили ся тільки в рукописях, сї писання Вишенського мусіли робити великий вплив на сучасне громадянство.

Православні могли воювати тільки словом; противники могли їх поборювати не тільки словом, бо мали по своїй сторонї короля і всяку власть. Король, правительство і пани польські стояли на тім, що православні повинні слухати ся своїх „законних“ владиків, і силою власти своєї змушували їх до сього: силоміць відбирали церкви й віддавали у власть владиків-унїатів, помагали владикам карати непослушних священиків, всякі духовні посади давали тільки унїатам, а від православних духовних відбирали, і взагалї тиснули православних як тільки могли. Се почало ся ще перед проголошеннєм унїї, а по її проголошенню йшло де далї то все сильнїйше. З владиків особливо бушував Потїй, чоловік розумний, проворний, незвичайно енерґічний, а притім суворий, що не вагав ся садити непослушних до вязниць і віддавати на всякі можливі кари. По смерти митрополита Рогози, що не був таким завзятим унїатом (казали про нього, що й помер з журби, православні його прокляли), Потїй настав на митрополїї (1599) і протягом цїлих пятнадцяти лїт нищив православних як тільки міг. Правительство до того підбивав, шляхту польську намовляв, щоб на парафії в своїх маєтках „презенти“ (рекомендації до владики) давали тільки унїатам, а православних священиків силоміць змушували до унїї, відбираючи від них церкви то що.

Православні боронили ся як могли. На соймах вони старали ся добити ся, щоб владиків унїатів скинено і на будуче церковні посади правительство роздавало тільки православним. Трудна се була справа, бо між сенаторами, що засїдали в верхнїй палатї соймовій, православних було всього кілька чоловіка — та й ті вимерали оден за другим, або переходили на католицьку сторону, а в палатї нижнїй, посольській, де засїдали депутати шляхетські, православних також була незначна меньшість. Але громадянство українське і білоруське справдї показало величезну енерґію — брацтва, міщане, духовенство, шляхта вели аґитацію і всїми способами впливали на шляхетські соймики, щоб вибирали депутатів прихильних та вкладали в інструкції для них домагання прав для православних. Зєднали ся для сього з протестантами Поляками і Литвинани, котрих католицтво також почало давити, і використовували кожду нагоду, кожде трудне положеннє правительства, силкуючи ся присилувати його, щоб відступило від унії. Щирого поважання справдї варті були сї недобитки шляхетські, що махнувши рукою на ласку королївську і всїх можних світу сього, боронили завзято своєї справи церковної, котра в їх понятях була справою національною, бо православна церква вважала ся, як ми вже знаємо, підставою цілого національного житя і здавало ся що з упадком православної церкви впаде до решти все житє національне.

189. Іпатій Потїй Владика володимирський, потім митрополит.

Користаючи з трудного становища правительства, православні депутати (в 1607 р) вирвали від нього закон, що на будуче владицтва і всякі посади духовні православні будуть роздавати ся тільки православним. Вже помирили ся з тим, що відібрати владицтв від владиків унїятів їм не вдасть ся, і раді були, що на місце унїатів прийдуть православні. Та щож — король Жиґимонт, вірний прихильник духовних католицьких, не додержав слова: давши згоду на такий закон, не сповняв його і далї роздавав владицтва самим унїатам, і всякими способами їх підтримував, а православних нагинав під їх власть!

Православні бороли ся. Не признавали владиків-унїатів за своїх пастирів, не приймали священиків, що ті їм надавали. З сього боку Галичина, найбільше виставлена на натиск польський, принаймнї мала те щастє, що тутешнї обидва владики — львівський і перемишльський зістали ся при православних; а найгірше було на Побужу і в Холмщинї, бо вони були в руках панів католиків і владиків унїатів. На Волини і в Київщинї против владиків унїатів помагали пани православні. Коли король захотїв відібрати від православного архимандрита Никифора Тура Печерську лавру — сей найбогатший монастир і взагалї найсильнїйшу твердиню православну, то київський воєвода Василь-Константин Острозький анї пальцем ворохнув, аби сповнити королївський наказ. Коли ж король післав свого дворянина, щоб силоміць відібрав Печерський монастир від Тура і віддав митрополиту-унїату, — Тур оружною рукою відборонив монастир, обсадивши його воєнним народом, а потім з ріжними „Наливайками“, як скаржили ся унїати, оружною силою боронив маєтки печерські, що король хотїв відібрати від нього. Так само відборонено Жидичинський монастир — найбільший з волинських монастирів.

190. Медаль вибита папою на памятку прилучення українських владиків (владики перед папою).

Але страх переймав православних, коли вони думали про будучність. Що буде, як король далї обсаджуватиме всї духовні посади самими унїатами? Як вимруть ті владики й архимандрити, котрі тримали ся при православній вірі, і на їх місце прийдуть унїати? Хто ставитиме священиків православних? хто святитиме церкви? Хто боронитиме православних, як вимруть ті вельможі і достойники, які ще зістали ся вірними православній вірі і своїй народности українській? Король всї виднїйші уряди давно давав тільки католикам. На дальші заходи соймові все меньше зіставало ся надїй, бо шляхта все більше польщила ся і католичила ся, і все меньше могли мати православні своїх заступників не тільки в верхнїй палатї (сенатї), але і в палатї посольській.

Сей перехід українських панів і шляхти на католицтво підтинав в коренї всї надії й рахунки православних. Мелетій Смотрицький (син Герасима, ректора Острозького), звісний богослов і письменник, в своїй книзї „Тренос або плач східньої церкви“, виданій 1610 р., незвичайно сильними словами малює горе православних з приводу сього явища — зради найвизначнїйших родів православних своїй вірі і народности. Без опіки й охорони можних панських і княжих родів не чули себе безпечними і міщанські громади та їх просвітні й національні органїзації. Берестейське брацтво наприклад король з Потїєм, місцевим владикою, розгромили до решти. В Вильнї, найбільшім тодїшнїм центрі білоруського церковного і культурного житя, силоміць, військом відбирано від православних церкви, розбивано замки й двери й віддавано унїатам. Король під ту пору трапив ся в Вильнї; православні, обступивши його на дорозї, падали з жінками й дїтьми на коліна перед ним, просячи, щоб не силувано їх совісти, не відбирано їм церков, — але се не спинило тих огидних насильств.

Останнїй одчай огортав православних. І з тим більшою увагою звернули вони очі, коли побачили, або скорше — духом відчули що прибуває їм до помочи нова сила в коззачинї, яка по лубенськім погромі потроху відживала і з кінцем першого десятилїтя XVII віку починала ставати на ноги. Коли митрополить Потїй, осмілений розгромом виленських православних, попробував те саме зробити в другій своїй митрополичій столицї, Київ та післав туди свого намістника, — гетьман козацький Тискиневич остеріг його, щоб не важив ся неволити духовних і підбивати під власть свою, бо на такий випадок він, гетьман, уже дав наказ козакам того намістника „де небудь здибавши як пса вбити“ (1610). Се зробило вражіннє на Потїєвого намістника: він не мішав ся нї в які справи. Під опікою козацькою прибуває до Київа приїзжий грецький митрополит Неофит і сповняє владичі функції: святить церкви, поставляє священиків (1612). І знов анї митрополит анї правительство не важили ся зачіпати його, аби не стрінути ся з козаками.

Українське громадянство відчуло, що під охороною козацькою знайшов ся для нього міцний ґрунт під ногами, і що там, на далекім краю української землї, під ослоною корогов козацьких може воно повести далї свою народню роботу.

191. Печатка львівського брацтва 1590-х рр.