Ілюстрована історія України/Гетьманство Розумовського
| ◀ Друге скасованнє гетьманства | Ілюстрована історія України Гетьманство Розумовського |
Устрій і суспільні відносини Гетьманщини ▶ |
|
|
102. Гетьманство Розумовського. Всї отакі обставини незвичайно тяжко відбили ся на наріднїм житї. Україну зруйновано до решти. Московський міністр Волинский переїхавши через Україну в 1737 р. писав тодїшньому правителеви Біронови: „До самого вїзду мого в Україну не думав я, що така вона пуста, і стільке множество тутешнього народу пропало, а й телер стільки вигнано (на війну), що не зістало ся й стільки хлїборобів, щоб їм самим для себе збіжа посїяти, і хоч то вважають за їх упертість, що богато поля лишило ся без засїву, але як по совісти розсудити, то й робити нема кому і нема чим — бо вже скільки торік волів викуплено і на підводах поморено, а тепер ще й понад то з одного Нїжинського полку взято в армію 14 тис. волів, а скільки з иньших полків узято, того докладно сказати не можна“. А ще пізнїйше, 1764 р., пригадуючи се все, старшина українська писала в своїм прошенню до царицї: „За минулої кої війни крім того що Україна кілька лїт несла її тяготу, утримуючи армію на кватирах, постачаючи провіант і фураж дачею, а ще більше — забираннєм силоміць на підводи коней і волів від усякого стану людеіі, — ще брано з неї всякі побори: волами і кіньми до кількасот тисяч і всякими иньшими для армії потрібними річами — на рахунок пізнійшої заплати, по квіткам або й без квітків. Так теж і під час нинїшньої пруської війни забрано волів і коней. А крім того як попереднїх років, так і тепер Україна утримує провіантом і фуражом кілька полків на рахунок будучої заплати. Але за все вище писане, окрім деякої суми, заплаченої за волів і коней, забраних під час турецької війни, нїколи заплати не було, — і через се всї загалом обивателі українські, а особливо козаки й мужики прийшли до крайньої нужди і бідности“.
Такі обставини викликали велике невдоволеннє, горячі бажання повороту до гетьманської управи — і велику радість, коли сей поворот став можливим. Закінченнє тяжкої турецької війни (1740) кількома місяцями тільки випередило смерть царицї Анни. По недовгім регентстві другої Анни в осени 1741 р. став ся переворот і на царськім престолї, скинувши регентку, засїла донька Петра I Єлисавета. Се принесло зміну росийської полїтики що до України. Хоч Єлисавета вважала себе вірною ученицею свого батька в полїтицї, але в відносинах до України особисті симпатії змушували її до більшої поблажливости. Ще бувши простою вел. княжною, позбавленою всяких впливів і значіння, вона закохала ся в гарнім двірськім співаку Олексію Розумовськім. Він був син реєстрового козака з села Лемешів з Чернигівщини (теперішнього Козелецького повіту), мав гарний голос, співав у церкві, потім був післаний до Петербурга, до царського хору. Тут впав він в око царівнї, котра зробила його управителем одного свого маєтку, ставши царицею обвінчала ся з ним потайки і до самої своєї смерти мала в ласках, зробивши фельдмаршалом і ґрафом римського цісарства. Хоч неучений і не визначний здібностями, Олекса Розумовський був чоловік з тактом, при тім добрий і щирий; він умів добре знайти ся на такім незвичайнім становищі, в полїтику не мішав ся, але вірний зістав ся своїй українській отчинї і здобув для неї симпатиї цариці. Зпочатку Українцям дано тільки деякі дрібні полекші,але в принціпі рішено було відновленнє гетьманства і приверненнє иньших українських порядків. В р. 1744 нова цариця приїхала в Київ, оглядала його святощі і відповідаючи на радістні привитання громадянства, заявляла свою прихильність і ласку українському народови. Прихильний настрій царицї до української справи, розумієть ся, був звісний старшині, і сї обопільні заяви прихильности і довіря приготовляли ґрунт для нового напряму української полїтики. Запевнені в приязнім настрою царицї, ґенеральні старшини й полковники подали їй прошеннє, аби позволила вибрати гетьмана, і цариця заявила свою прихильність сїй справі та велїла прислати за сим парадну депутацію до столицї при нагодї шлюбу наслїдника Петра (з будучою царицею Катериною II). Коли ся депутація прибула, їй показана була велика честь, а на предложене прошеннє про вибір нового гетьмана обіцяна прихильна відповідь. Справу протягано тому, що чоловік призначений правительством на гетьманство ще не був готовий. Був то молодший брат Олексїя Розумовського Кирило. Йому тодї тільки скінчило ся двадцять лїт (родив ся 1724 р.); виховували його на великого пана і вислали з ґувернерами за границю, кінчати свою освіту. Розумієть ся, се було звісне українській старшині, і її депутати, сидячи в Петербурзї, терпеливо чекали, аж поспіє той будучий гетьман. Нарештї в 1746 році привезено його з заграничної подорожи, оженено з царською своячкою Катериною Наришкіною, обдаровано ріжними високими чинами, орденами і титулами (між иньшим визначено його президентом росийської академії наук!), і по тім усїм вважали можливим подати його українській старшинї на гетьмана. В 1747 р. дано сенатови указ про відновленнє гетьманства, а з кінцем 1749 р. цариця повідомила нарештї депутацію українську, яка все ще сидїла в Петербурзї, чекаючи відповіди, що на Україну посилаєть ся царський представник і мінїстр, царицїн свояк ґраф Гендріков для вибору гетьмана, і з тим відіслала її на Україну.
Дїйсно в лютім 1750 р. прибув до Глухова сей царський мінїстр, з великою парадою. Українська старшина і всякі військові чини з духовенством заздалегід чекали його там. 22 лютого справлено в незвичайно святочній обстанові вибір гетьмана.
Напередї йшла військова українська музика, потім секретар мінїстерства заграничних справ вїз царську грамоту, котрій зібрані полки оддавали честь. За ним бунчуковії товариші Гамалїя з товаришами несли гетьманську корогву, а за нею йшов ґенеральний хорунжий Ханенко з двадцятю бунчуковими товаришами.[1] Потім бунчукові товариші Маркович і Ширяй несли на червоній подушцї гетьманську булаву і за нею йшли ґенеральні старшини: судя Горленко, підскарбій Скоропадський і писар Безбородко, й при них 24 бунчукові товариші. Бунчукові товариші Лизогуб і Чорнолузький несли на оксамитній подушцї гетьманський бунчук і йшов ґенеральний бунчужний Оболонський з бунчуковими товаришами й иньшою старшиною. Бучнукові товариші, два Горленки несли на оксамитній подушцї гетьманську печать і за нею йшов писар ґенерального суду Пиковець з канцеляристами ґенеральної канцелярії і військового суду. Нарештї бунчуковий товариш Мокрієвич нїс військовий прапор і з ним ішли військові товариші, а в кінцї їхав каретою царський представник Гендріков. Ся процесія пройшла в церкву і тут по прочитанню царської грамоти предложено присутному „війську і народови“ вибрати собі гетьмана, Розумієть ся, всї заявили, що гетьманом хочуть Кирила Розумовського. Повторивши тричі своє запитаннє і діставши все туж відповідь, царський представник проголосив вибір Розумовського, і потім вся процесія з клейнотами, пішла в иньшу церкву, св. Миколая, на святочну службу Божу, відправлену з нагоди сеї радісної події. Ґенеральна старшина піднесла в дарунку царському представникови за труд і честь 10 тисяч рублїв (величезну на той час суму), його товаришам 3 тис., а полкам на утїху видано більше 900 відер горілки.
По сїй усїй парадї вислано до царицї депутацію з повідомленнєм про вибір гетьмана; тодї цариця потвердила Розумовського на гетьманстві і видала укази, щоб гетьмана рахувати в рівнї з росийськими фельдмаршалами, а потім ще надано йому найвищий орден росийський св. Андрія. Великоросийських урядників, заведених в Гетьманщинї, покасовано; під вдасть гетьмана піддано також Запорозьку Сїч і взагалї відновлено український устрій, який він був перед 1722 р. — перед заведеннєм малоросийської колєґії, і Україну знову переведено в мінїстерство заграничних справ. Одначе Розумовський, посваривши ся з мінїстром, чи як звано його — президентом іностранної колєґії, сам потім попросив перевести його назад під сенат.
Так розпочало ся правлїннє останнього українського гетьмана, що потрівало без малого пятнадцять лїт. Весною 1751 р. новий гетьман одержав від царицї гетьманські клейноти і грамоту подібну змістом до грамоти даної Скоропадському, відпущено його на Україну і він прибув в свою столицю. Знов з великою нарадою справлено наступленнє на уряд нового гетьмана. Подібним порядком як при виборі, тільки вже везли ся ґенеральними старшинами на конях і в каретах гетьманські клейноти, окружені бунчуковими і військовими товаришами; везено царську грамоту дану Розумовському і їхав він сам теж в роскїшній каретї, запряженій шістьма конями, окружений скороходами і лакеями, в супроводї бунчукових товаришів, запорозьких козаків і компанейцїв. В церкві наступило проголошеннє царського потвердження, потім клейноти відвезено до гетьманської палати, і там гетьман приймав обідом старшину й иньші чини. Українські лїтописцї з великою докладністю поописували всї сї церемонії — останнїй відблиск української державности, і заховали їх в своїх літописах як останню радісну подїю українського житя перед доконечним скасованнєм української автономії.
Сам новий гетьман був чоловік зовсїм чужий Українї й її житю. Він виріс в Петербурзї, був усїм звязаний з петербурським панством. Його довіреним дорадником був Гр. Теплов, бувший його учитель, чоловік хитрий і недобрий, українським порядком неприхильний, його пізнїша записка „про непорядки в Малоросії“ дала цариці Катеринї матеріал против українського гетьманського і старшинського правлїння, для його скасовання, і на Українї Теплова вважали головним провинником в скасованню гетьманства. Оповідали, як ще в перший обїзд України з новим гетьманом стала ся пригода: в Чернигові вітер здер з Розумовського кавалєрію св. Андрія і Теплов підхопив її; з того, стара Розумиха ворожила синови лихо від ТепТеплова і радила не держати при собі Теплова і не слухати, але той не послухав і від того пропав.
На Україні Розумовський нудив ся, проживав частїйше в Петербурзї; держав себе не як товариш української старшини, а немов якийсь володар з божої ласки, і завів у своїй глухівській резиденції двір на взірець двору петербурського. В справи українські не дуже мішав ся, і Україною правила старшина по своїй волї, зносячи ся безпосереднє з сенатом і росийським правительством. З огляду на впливи і значіннє Розумовського в правительственних кругах, ріжне росийське воєнне і иньше начальство не важилось мішати ся і командувати на Українї по давньому. Клопіт був тільки через Запороже: все виникали на Сїчовиків скарги, то з приводу нової лїнїї кріпостей, що захопила старі запорозькі землї, то з приводу нападів Запорожцїв на землї кримські, турецькі і польські, і з Петербурга раз-у-раз наказували гетьманови тримати Сїч в порядку, а в дїйсности се було, розумієть ся, неможливо, і приготовляло Сїчи гіркий кінець. Поза тим українське житє під охороною царської ласки до останнього гетьмана текло досить спокійно, старшина мала змогу упорядковати устрій і відносини українські по мисли своїй: те що зроблене було нею за сей час, пережило потім і скасованнє гетьманства, а в дечім дожило і до наших часів. В сїм вага сих часів останнього українського гетьмана, хоч який не цїкавий був він сам своєю особою.
——————
- ↑ Бунчукові і військові товариші — почетні чини, вони давали ся значним особам, з заслужених старшинських родів, котрі не займали нїякого уряду.