Ілюстрована історія України/Гетьманщина

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
83. Гетьманщина. Великий рух народнїй, піднятий Хмельницьким, дав новий лад усїй східнїй Українї — Гетьманщинї. Воєнна організація козацька уже в перших десятилїтях XVII віку поволі осїдала на землю, в міру того як все більше осїлої й господарської селянської й міщанської людности віддавало ся під присуд козацький і приписувало ся до війська. Подїл козацького війська на полки переходив в подїл показаченої території на полкові округи. Вже в 1630-х роках стрічаємо ми такі полки як чигиринський, черкаський, канівський, корсунський, білоцерківський, переяславський і навіть лубенський — хоч Лубенщина була маєтністю панською, а не королівською. Вже в сїм часї полковники, сотники й отамани були не тільки начальниками своїх військових відділів на війнї, але і в спокійний час мали значіннє власти судової й адмінїстраційної для всеї козачої людности свого округа заступаючи для неї всяку иньшу власть.

Хмельнищина на довгий час викинула з великих просторів східньої України, з воєводств Київського, Браславського і Чернигівського всяке иньше начальство; зістали ся тільки виборні уряди міські, зістали ся маєтки монастирські й церковні, де далї задержали ся старі порядки і управа, а поза тим була сама свобідна, переважно показачена людність. Ті що не приставали до козаків, писали ся в міщане, однаково чи сиділи по містах чи по селах, і з них збирали ся ріжні доходи до козацького військового скарбу. Людність козацька не платила податків, тільки служила службу військову. В часах тих неустанних воєн військо козацьке старало ся мати тої козацької людности як найбільше, та й самі люде за безпечнїйше вважали писати ся в козаки, щоб не попасти назад під панщину.

253. Хмельницький і сучасна Україна (картина кінця XVII в.).
Під фігурою Хмельницького карта України подїленої на полки (означені булавами); на низу Дніпровім Сїча (шатро з корогвою і булавою). З лівого боку військо козацьке, представлене старшиною, по числу полків. З правого — шатро гетьманське, над ним герб військовий, на долї група переляканих Поляків з написом: „А ляхамъ так страшно, что гдҍлибо повҍютъ вҍтри, вси яко Хмильницкій идетъ разумҍютъ“.

Число полків за Хмельницького було не однакове. В реєстрі 1649 — 50 р. на правім березі Днїпра бачимо 9 полків: Чигиринський, Черкаський, Канївський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Браславський, Кальницький і Київський, а на лївім боцї сїм: Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Нїженський і Чернигівський, Полки подїляли ся на сотнї, але неоднаково: в иньшім полку не було і десяти сотень, а в иншім до двадцяти, і число козаків було в них нерівне: в реєстрі 1649 р. в одних сотнях бачимо козаків по двіста і по триста, в иньших по кількадесять тільки. Полковник був начальником свого полкового округа; полкова старшина: полковий обозний, судя, осаули, писар — радила при полковнику у всіх ділах свого полку; сотник правив своїм сотенним, округом, козацькими громадами завідували отамани. Властиво військові власти мали начальство тільки над козацькою людністю, але на дїлї до них перейшла вдасть загальна, над усею людністю, тільки значнїйші міста та маєтки церковні і панські були в меньшій залежности від них, а підлягали просто гетьманови (але маєтків панських з початку було дуже мало, бо їх народне повстаннє покасувало).

Взагалї вїйськовий устрій хоч нїби то належав до самого тільки козацького стану, до одного тільки війська, уже за десятилїтнє панованнє Хмельницького прийняв характер краєвого правительства. Се не зразу зрозуміли, але на дїлї уложило ся так дуже скоро. Переговорюючи з Москвою, Хмельницький по давнїй памяти говорив, що військо буде правити ся по своїм порядком, а московське правительство може на себе прийняти те що давнїйше належало до правительства польського. Але коли московське правительство почало присилати своїх воєвод і хотіло на себе збирати доходи з некозацької людности та правити нею від себе — козацька старшина, привикши за сей час правити нероздільно, почула, що властиво для чужої, иньшої управи вже нема місця — вона б нарушала значінне і силу козаччини. Гетьман став володарем краю, головою правительства українського, і все що було на Українї мусїло йому підлягати. Але гетьман був головою військової органїзації, значить і її областні представники — полковники повинні були мати значінне власти загальної, всенародньої. Військовий штаб гетьмана. займає місце кабінета міністрів, правительства українського. Генеральна старшина: обозний, судя. осаул, писар, що звуть ся генеральними для відміни від таких же чинів полкових, — стає радою міністрів при гетьманї і рішає у всїх справах загальних, полїтичних. Рада старшинська — генеральної старшини і полковників і військова рада загальна збирають ся в важнійших справах і рішають про долю краю.

Козацька старшина і громадянство українське чуло пильну потребу такої автономної, загальної, всенародної (всесословної) організації і отся військова козацька органїзація сповняла її ролю; але сой новий український автономний устрій не був продуманий до кінця і не проведений формально (се пробували зробити при гадяцькій унїї з Польщею 1659 р., але її конституція не устояла ся). Через се між понятєм краєвого правительства і понятєм козацького ладу, як устрою тільки військового, так би сказати — лишала ся щілина, в яку заходили постороннї претенсії, особливо московські, й викликали замішання, непевність, роздражненнє. Не доладу також було, що військові чини, старшинська чи військова рада, до котрої входили тільки козаки, а не всї стани людей — духовенство, міщангтво, селянство шляхта мали правити всїм краєм і всякого стану людьми. І тим більше що се було дїло нове, воно не укладало ся так легко, а викликало непорозуміння і боротьбу.

254. Українське дїловодство середини ХVIІ в. — письмо київського магістрату, 1638.

Новий лад занадто був клясовим, становим (сословним), звязаним з військом, і се робило трудности в переходї його до нового, всенароднього, краєвого значіння. Старі порядки військового самопорядкування, коли рада, зібрана з якої небудь нагоди ким небуд з козаків, без церемонії скидала гетьмана і старшину, — не підходили до нових відносин. Власть мусїла бути трівка, певна, коли відповідала за долю цїлого краю, особливо в таких тяжких і многоважних обставинах. Хмельницькому справдї удало ся, завдяки своїм талантом і щастю, дуже сильно підняти гетьманську власть против давнїйшого. Військова рада збирала ся тільки тодї, як уважав се потрібним гетьман, — зрідка, в найважнїйших справах, і то більше для форми. Обмірковували ся справи на раді старшини, яку також скликав гетьман, коли вважав потрібним. Але така переміна була занадто новою й свіжою, викликала невдоволенню серед деякої части козаччини, особливо на Запорожу, і наступникам Хмельницького не завсїди удавало ся підтримати свою власть над радою а всяке ослабленнє і захитаннє гетьманської власти ослаблювала зараз значіннє її і всього ладу козачого як власти і управи загальної краєвої.

255. Волинське письмо середини XVII в. (Луцьк, 1649).

Не зараз можна було вирвати старі погляди, сотворені всею попереднею історією козаччини, про те що центр козацького житя і устрою — се Запороже, Сїча, і відти повинний виходити і вибір гетьмана і весь напрям української полїтики. Уже в 1620-30-х роках, як козаччина починає опановувати волость і тут завязуєть ся трівка органїзація і управа козача, — уже тоді Січа тратить своє значіннє козацької столицї, козацького центра. В нових порядках центром українського житя стає гетьманська резиденція, де пробував найвища старшина козача, де рішають ся всякі справи в військовім судї і в генеральній канцелярії військовій. Претенсії Сїчи на давнє значіннє являли ся вже пережитком старини, анахронїзмом. За Хмельницького Сїча стала собі прибіжищем сміливого вояцтва, передовою сторожею України без всякого полїтичного значіння. Але коли не стало славного гетьмана, Сїчовики претендують на те, щоб таки від них виходив вибір гетьмана і старшини; нарікають на старшину, що вона собі захопила правлїннє й не хоче признавати власти Сїчи.

В усїм сим лежали зерна пізнійших завірюх. Як би Хмельницький не вмер так рано, і ще більше — як би по його смерти Україна могла б пожити спокійно яких кільканадцять лїт, сї зерна не проросли б. Українське громадянство виявило великий хист органїзаційний. Воно жило незвичайно скоро і швидко поступало в своїм полїтичнім усвідомленню. Як би воно було полишене саме собі й могло спокійно попрацювати над своїм суспільним і полїтичним устроєм, над своєю конституцією, — певно зуміло б зробити новий устрій трівким і певним, потрапило б вигладити ріжні суперечности й приладити до нових потреб державного житя старі відносини й порядки. Та власне отсього воно не мало — змоги спокійно і свобідно попрацювати над виробленнєм і утріваленнєм нового ладу. Весь час Україна жила на воєнній нозї, з усїх боків сторожили її иньші держави, які жадно хапали ся за всякий слїд внутрішнього роздвоєння чи замішання на Україні, щоб його роздмухати, щоб забити клин в кожду щілину та ним розбити і ослабити українське житє.

Крім тих слабих сторін полїтичних, про котрі ми говорили, сим ворогам служили службу й суспільне, соціальне роздвоєннє між українськими народнїми масами і старшинськими кругами, між народом і старшинським правительством. Нарід підняв повстаннє, щоб визволити ся з панської кормиги; він покористував ся ним, щоб вигнати шляхту з України, заволодіти землями, які шляхта поміж себе розібрала, і стати паном своєї працї й своєї долї. Більш за все він бояв ся, щоб не вернули ся знову пани Ьа Україну і не завели наново своїх порядків. Тому нї за що не хотів мирити ся з Поляками, тому невірним оком дивив ся на все, що заносило на поворот до старих, панських порядків.

Тим часом старшина козацька, маючи в своїх руках власть — зайнявши з сього погляду місце шляхти, мала охоту іти її стежкою: володїти землями, закладати собі села, способити підданих. В тім вона виросла й инакшого способу матеріального забезпечення свого не знала й не бачила. При першій оказії — уже в першім посольстві до Москви 1654 р. почала вона від московського правительства випрошувати собі грамоти на ріжні маєтности, з правом садити на них підданих. Правда, тих випрошених грамот бояла ся навіть показувати на Україні, знаючи, як неприхильний до того народ. Але нарід український зачував уже, що нова старшина топче стару стежку й ставив ся ворожо до неї, бо підозрівав в її полїтицї оті власні, своєкористні забаганки

 Ей дуки, кажуть, ви дуки! за вами всї луги і луки!
Нїде нашому брату, козаку-нетеязї, стати
І коня попасти,

як кажуть козаки дукам-полковникам в думі про Ганжу-Андибера зложеній під вражіннями сього вороговання. Різко се ворогованнє виявило ся пізні йше, але початки його прокидають ся дуже скоро по смерти Хмельницького і ослаблюють позицію старшини й її політику, і се була шкода велика, бо старшина мала на оцї визволеннє цїлої України лолїтичні інтереси цїлого народу.