Ілюстрована історія України/Київська громада і указ 1876 р.
| ◀ Народовство і москвофільство в Галичинї і на Буковинї | Ілюстрована історія України Київська громада і указ 1876 р. |
Українська робота на галицькім ґрунтї і в Росії в 1880-х рр. ▶ |
|
|
126. Київська громада і указ 1876 р. З початком 1870-х років цензура на українські книжки в Росії трохи полекшала і взагалї утиски ослабли; стала можлива знову лїтературна й наукова дїяльність. Тодї центром українського руху знов стає Київ, де за останнї кільканадцять лїт, після розгрому кирило-мефодіївцїв наросли нові культурні сили з вихованцїв тутешнього унїверситету і між ними цїлий ряд визначних учених-українознавцїв в ріжних спеціальностях. Се відбило ся і на дїяльности відновленої київської громади, що вона, відмінно від петербурської, звертала ся головно не так на суспільні, як на наукові справи: на обґрунтованнє українства науковими дослїдами минулого і сучасного житя українського народу. В тім напрямі працювали такі визначні учені, як історики Антонович і Драгоманів, етноґрафи Чубинський і Рудченко, знавець українського права Кистяківський, язикознавцї Житецький і Михальчук і ин. Їм удало ся добути дозвіл на заснованнє тут у Київі віддїлу ґеоґрафічного товариства (1872) і він став центром, коло котрого стали громадити ся культурні сили українські. Проістнував він не довго, але для розбудження українських наукових інтересів, і взагалї для української свідомости в місцевім громадянстві зробив богато. Археольоґичний росийський зїзд, що відбувся в тім часї (1874) в Київі і розбудив велике заінтересованнє в публїцї, проведений був головно місцевими українськими силами і винїс ріжні прінціпіальні пункти українознавства перед широкий світ, перед громадянство, поставивши руба питання старинности, історичности ріжних сторін сучасного українського житя. Се було справжнє свято українознавства.
Поруч того оживає також і українська лїтература. З кінцем 1860-х і в 1870-х роках виступають талановиті поети і письменники як Руданський, Нечуй-Левицький, Мирний, Кониський, Мих. Старицький. Нечуй-Левицький, Мирний, Кониський кладуть підвалини соціального українського роману, розгортають широку панораму народнього українського житя в нових, розкріпощених умовах — на місце старого кріпацького, змальованого Шевченком і Вовчком.
Мик. Лисенко зачав класти підвалини українській музиці своїми збірками пісень. композиціями і чудовими концертами. Перші вистави його опер — „Чорноморцїв“ і „різдвяної ночи“ зробили глубоке вражіннє як нова сторінка в історії української культури. Згодом починає підіймати ся український театр і невважаючи на всї перешкоди з боку цензури і адмінїстрації, незвичайно розворушує громадянство, його інтелїґентські і півінтелїґентські верстви.
Поруч з такими блискучими успіхами в области вищої української культури — науки, письменства й мистецтва, на другий плян відступало те що робило ся в области соціальній і полїтичній. Київська громада наново завязала перервану правительством нитку народницьких заходів і дала цїнні вклади в народню популярну лїтературу. Вона стояла на ґрунтї Кирило-мефодіївської ідеольоґії й розробляла її програму. Але сучасний соціально-полїтичний радикальний, революційний рух, що розвивав ся серед росийської молодїжи і захоплював в значній мірі також українську молодїж, стрічав ся з доволї рішучою опозицією київської громади, її відпихав від себе росийський державний централїзм сих революційних ґруп, неприхильність до національного питання взагалї й особливо українського, а також нахил до тероризму і взагалї неперебірчивої тактики деяких з сих ґруп. Декотрі з провідників київської громади свідомо й умисно звертали увагу українського громадянства, особливо молодїжи на культурний бік української справи, занехуючи полїтичний, щоб відтягти Українців від участи в росийських революційних рухах, і тим будили навіть невдоволеннє серед самих Українцїв на таке одностороннє „культурництво“.
Таким одностороннім культурником, і то в дуже тісних межах (так званого „домашнього ужитку“), зрікаючи ся вищих проявів культури, виступав під старість заслужений і славний кирило-мефодіївець Костомаров. В київській громаді найбільш яскравими представниками сього ідейного розлому в 1870 — 1880 рр. стали найвизначнїйші духові вожди її Антонович і Драгоманов, товариші й співробітники (їх спільним ділом було виданнє „Історичних пісень українського народу", 1874–5 рр., на рос. мові, найважнїйше дїло київської наукової громади) — пізнїйше ідейні антаґоністи. Антонович виступав найбільш авторитетним і поважним представником сього напряму, який рішучо відмежовував ся від росийських революційно-соціалїстичних течій, висував на перший плян потреби національного усвідомлення українського народу і яко мога виразного національнаго відокремлення. Як авторитетний історик України він мав великий послух. Драгоманов, в сїм часї, в 1870-х рр., не досить ще рішучий в національних українських домаганнях — признаючи напр. загальне, і для Українцїв унїверсальне значіннє великоруській лїтературі й культурі, — сильно виступав против перецїнювання національної сторони українського питання: признавав національність тільки формою, в котру мусить бути влитий загально-европейський поступовий і соціалїстичний, демократичний зміст („космополїтизм в цїлях, націоналїзм в формах і способах“). По його гадцї український рух повинен був іти з низів, від задоволення своєї „плебейської“ публїки, опирати ся на соціалїстичних завданнях, на інтересах народнїх мас і з зростом їх — як „плебейська нація“ ставити собі все дальші й вищі культурні завдання. Українство на його погляд повинно було бути соціалїстичним, не инакше, і з сього погляду він настоював на спільности з соціалїстичними росийськими течіями — хоч різко виступав і против тероризму та всякої неперебірчивости в способах (його гасло, „до чистого дїла треба чистих рук!“), і против централїзму й державної узкоглядности („якобинства“) росийських соціалїстів (против сього написаний головний, клясичний його публїцистичний твір: „Историческая Польша и великорусская демократія“, 1881 — против польських і росийських революційних претенсій на Україну).
Сї гадки, котрі Драгоманов проводив з великим завзятєм і талантом і в своїх пізнїйших писаннях, 1880-х і 1890-х рр., мали великий вплив і значіннє для дальшого розвитку полїтичної української мисли. Але в данім моменті, в 1870–1880-х рр., перевага в київских кругах була по сторонї більш поміркованих культурницьких течій.
Невважаючи на се, дїяльність київських громадян послужила приводом до нових правительственних заходів проти українства. Привідцями до того були чернигівські поміщики урядовці Ріґельман і його свояк Юзефович, що грав ролю сторожа росийських державних інтересів на Українї. Розсваривши ся з провідниками київської громади, Юзефович раз-у-раз надсилав правительству свої донесення, лякаючи його успіхами українського „сепаратизму“, як тодї се називано — що Українцї розвивають свою мову і письменство, на те щоб віддїлити ся від Росії. З початком 1875 р. була наряжена осібна комісія в сїй справі і до неї покликано також Юзефовича. Він представив сїй комісії українство як польсько-австрийську інтриґу, звернену на те, аби відірвати Україну від Росії. Цензурні представники з свого боку потвержували, що українське письменство має потайні цїли — відкремленнє України від Росії. При тім особливу небезпеку вже тодї добачали в українстві галицькім, не звязанім цензурними росийськими обмеженнями і настроєнім різко й ворожо для росийського правлїння, через його заборонні заходи против українства.
Комісія рішила як найпильнїйше слїдити за галицькими виданнями, не допускати до Росії все що могло б впливати на розвій українського житя, підтримувати грошевими підмогами й иньшими способами москвофільські видання, москвофільський рух в Австрії та вжити всїх способів, щоб задавити український рух в Росії. Зараз потім закрито київский віддїл ґеоґрафічного товариства, а весною 1876 р. вийшов указ против українського слова взагалї: дозволено українською мовою друкувати тільки історичні памятки, з нової лїтератури — белєтристичні твори (вірші, оповідання, пєси), та й то правописею росийською і під найострійшим доглядом; українські концерти, представлення, читання заборонено зовсїм.
Самі по собі се були дуже тяжкі заборони, а на дїлї цензура ще додавала до того своєї пильности, і якийсь час українські книги не пропускали ся таки зовсїм — хіба десь припадком, через недогляд. Доходило до всяких сміховин: вичеркували українські слова з оповідань писаних по росийськи; велїли, щоб на концертах українські піснї співали ся словами перекладеними на росийську або французьку мову, і т. ин. Скоро одначе саме начальство київське і харківське звернуло ся до правительства з виясненнями, що заведені заборони занадто гострі і безпотрібно тільки дражнять громадянство. Через те зроблено було потім деякі полекші, напр. дозволено українські концерти й представлення хоч і з всякими обмеженнями; дещо полекшено книжну цензуру; пропущено — хоч і з немилосердними вирізками, кілька лїтературних альманахів („Луна“, „Рада“, „Нива“), що мали заступати місце лїтературного журналу, якого не дозволювано нїяк. Прінціпіальні ж заборони і обмеження зістали ся в усїй силї.