Ілюстрована історія України/Народовство і москвофільство в Галичинї і на Буковинї

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Народовство і москвофільство в Галичинї і на Буковинї

125. Народовство і москвофільство в Галичинї і на Буковинї. В Галичинї серед українського чи „руського“, як тут казали, громадянства по десятилїтнїм застою новий рух починаєть ся з 1859 р. Проєкт галицького намістника Поляка Голуховского, щоб в галицькій письменности завести латинські букви, був останнєю краплею, що переповнила чашу пригноблення галицьких Русинів. Поляки в тім час] захопили в руки галицьке правлїннє, ставши між Галиччиною і центральним правительством, і тепер сей проєкт заведення латинського „абецадла“ відкривав перед галицькими Українцями в будучности повне ополяченнє всього галицького житя. З великою однодушністю виступили вони против сього проєкту і встигли його задавити своїм однодушним протестом. Та проєкт проєктом, але вставало питаннє, як бороти ся против сеї страшної польської хвилї, що грозила потопити галицьку Україну? Консервативні елєменти галицького громадянства, священики і урядники, чули свою безсильність, щоб розбудити народнє житє. Досї вони всї надїї покладали на австрийське правительство. Тепер, як виявило ся, що воно віддало Галичину в жертву Полякам і нїчого не хоче робити для Українців против волї Поляків, надїї сих консервативних елєментів звертають ся на Росію.

Такий росийський напрям уже перед тим приготовляв ся тою старою словяно-росийською мовою, досить близькою до росийської книжної мови XVIII в., і памятю про заступство Росії за православних у Польщі. За сим пішли зносини з деякими росийськими словянофілами (особливо з Погодіним), що з свого боку підтримували такий русофільський напрям в Галиччинї. Велике вражіннє також зробила росийська поміч Австрії в 1848 році, коли Росія своїм військом помагала задавити угорське повстаннє, вона зістала ся в памяти Галичан як назвичайно могутня, всемощна сила, і взагалї Росія николаївських часів, що придавила так сильно Польщу після повстання 1831 року, малювала ся Галичанам як ідеальне царство порядку і сили. Австрію з кінцем 1850-х рр. спіткали великі нещастя в Італії, потім в 1860-х рр. погромила її Прусія, здавало ся, що приходить їй кінець. Коли ж до сього ще австрийське правительство зовсїм перейшло на польський бік і віддавало польській шляхтї Галиччину в повне володїннє, то консервативні елєменти галицької суспільности (русинської) стали спасеніє своє покладати в Росії.

Сподївали ся, що росийський цар скоро забере Галиччину від Австрії і в сих надїях проповідували зближеннє до росийської культури і мови. Під вражіннями погрому австрийських військ під Кенїґґрецом в 1865 р. львівська газета „Слово“ — орґан отсих консерватистів, „москвофілів“, як їх названо, виступило відкрито з сим новим полїтичним сповіданнєм. Доводило, що галицькі Русини оден народ з Великоросами, українська мова — незначна відміна „русскаго языка“, що ріжнить ся тільки вимовою: знаючи як треба вимовляти слова по великоруському, галицький Русин може за одну годину навчити ся говорити по великоруському; тай нїяких Русинів нема — є тільки оден „русскій народъ“, від Карпатів до Камчатки; тому й нема чого заходити ся коло творення народньої української лїтератури, є готова лїтература росийська (великоруська).

Так ото з консервативно-реакційних напрямів галицького житя 1850-х рр., під вражіннями байдужости австрийського правительства для галицьких Українцїв, в 1860-х роках почало витворювати ся галицьке москвофільство, по духу, як бачимо, близьке тому „большинству Малороссів“ росийських, на яких посилав ся в 1863 р. Валуєв, — що вони не знають української народности нї мови, а тільки оден росийський нарід і язик. Се москвофільство обхопило майже всю тодїшню „інтелїґенцію“ Галиччини, Буковини, і Угорської України, що найбільше підпала мріям про всесильну Росію, бачивши погром Угрів росийським військом. В тім напрямі в Галиччинї пішло богато й таких людей, що в 1848 р. зовсїм рішучо стояли на українським ґрунтї — сам Як. Головацький між ними що розпочинаючи виклади української мови на новозаснованій катедрі львівського унїверситету, величав сю мову пишними похвалами, а тепер став також прихильником єдиної росийської мови і пізнїйше перейшов до Росії. Певне, лекше було сподївати ся всяких благодатей від Росії і тим часом тихенько сидїти, не зачіпаючи ся з Поляками (як се дїйсно робили тодї й потім ті галицькі москвофіли), — нїж працювати коло розбудження українського народу й сотворення культурних і всяких иньших підстав для його нового житя.

Але власне сею другою дорогою пішли більш енерґічні елєменти з тодїшньої галицької молодїжи, а з нею — і деякі представники старших поколїнь. Вони чули себе безмірно близшими до демократичного, народолюбного українського руху, що на їх очах саме тодї відживав у Росії, нїж до тої офіціальної Росії николаївських часів, про котру мріяли попи і урядники москвофіли (а котра сама виявила свою гниль перед самими Росиянами і давала місце більш поступовим напрямам нового царювання Александра II). Прояви тодїшнього українського відродження в Росії наповняли сю галицьку молодїж радістю і надїєю. Жадібно ловила вона огненні слова Шевченка. „Кобзарь“ стає для неї святою книгою, Україна — святою землею. Кохають ся в памятках козацької слави — між молодїжю входить в моду вберати ся „по козацьки“; з молодечим завзятєм вигоняють з уживання галицької інтелїґенції польську мову. Пильнують яко мога наблизити ся до української мови й українського житя і своїми виданнями („Вечерницї“, 1863, „Мета“ 1863–5, „Нива“ 1865, „Русалка“ 1866, „Правда“ від 1867) будять в громадянстві любов і привязаннє до свого народу — простонародньої маси і горячі бажання піднести її культурно, економічно і полїтично.

Сей же новий народовецький рух захоплює й сучасну Буковину та творить тут перші початки національного житя, якого досї не знала ся маленька країна, відрізана полїтичними, а далї й релїгійними та культурними межами від сусїдньої Галиччини. Хоч австрийська адмінїстрація звязала її разом з Галиччиною, досї Буковина жила осторонь, не зачіплена і не розрухана нерухливим галицьким житєм. Аж галицьке народовство 1860-х років знаходить живійший відгомін серед Буковинців. Знаходить ся тут кілька талановитих і енерґічних письменників — як брати Воробкевичі, особливо Ісидор, популярний поет, далі Осип Федькович — найбільший талант, якого взагалї до того часу видвигнула австрийська Україна. В своїх оповіданнях і поезіях він розвинув перед громадянством Галиччини і Буковини чарівну романтичну панораму Карпатських гір, переказів і лєґенд, звязаних з ними, і барвистого тутешнього гуцульського житя. За недостачею місцевих орґанів місцевого лїтературного руху, сї письменники прилучають ся до руху галицького, беруть участь в народовецьких виданнях Галиччини, і при слабких взагалї тутешнїх лїтературних засобах вони мали чимале значіннє в розвою перших народовецьких початків. В самій же Буковинї народнє житє стало розвивати ся значно пізнїйше; тутешнє товариство „Руська Бесїда“, що служило осередком лїтературного і громадського житя, засноване 1869 р., довго мало характер русофільський і тільки в 1880-х рр. здобувають у нім перевагу народовцї.

Та незмірно більше значіннє нїж ся моральна поміч віщунів буковинського відродження мала для народовецького руху в Галиччинї, і взагалї в австрийській Українї, участь і поміч Українцїв росийських. Після того як припинено розвій українського житя в Росії, чимало українських письменників звертають свої писання в збірники і часописи, що заходили ся видавати галицькі Українцї. З старших письменників особливо Кулїш, з молодших Марко Вовчок, Антонович і особливо Кониський і Левицький-Нечуй починають спомагати українські видання Галиччини своїми писаннями. Коли з 1867 р. на місце тих недовговічних видань у Львові удало ся наладити журнал „Правду“, що виходив потім кільканадцять лїт. Українцї з Росії брали в нїм дїяльну участь і він мав до певної міри характер всеукраїнського орґану, тому що в Росії не можна було видавати нї українських ґазет нї журналів.

Ся поміч Українцїв з Росії мала величезну вартість для Українцїв австрийських. Український, або як його звали — народовецький рух в Галиччинї був піднятий молодїжю. Майже все старше громадянство з початку було йому неприхильне і більше або меньше рішучо тягло в сторону москвофільську. В руках москвофілів були всі інституції і тут і на Буковинї, не кажучи за Україну угорську, а „народовецтво“ з кінцем 1860-х і потім в 1870-х роках було представлене невеликими громадками інтелїґенції, бідної і матеріальними засобами і культурними силами. Отже страшенно богато значило то для народовцїв, що вони чули за собою Україну — ту безграничну, могутню Україну, що сплодила великих героїв козаччини і нових дїячів українського відродження, і бачили їх між співробітниками своїх орґанів і видань. З другого боку участь росийських Українцїв скріпляла демократичний і поступовий напрям галицького українства — се теж богато значило супроти переваги церковних і консервативних елєментів у галицьким громадянстві. Для Українцїв же росийських в тодїшнїм їх пригнобленню від усяких перепон і заборон Галиччина явила ся немов вікном у свобідну далечінь українського розвою, що давало їм вихід навіть на випадок найбільших утисків у Росії.