Ілюстрована історія України/Новий рух на Українї росийській
| ◀ 1848 рік на Буковинї й Українї і загальна реакція 1850-х рр. | Ілюстрована історія України Новий рух на Українї росийській |
Народовство і москвофільство в Галичинї і на Буковинї ▶ |
|
|
Кирило-мефодіївські братчики, повернені з заслання, збирали ся в Петербурзї і заходили ся прясти далї перервану основу українського відродження. Особливо живу видавничу й орґанізаційну дїяльність виявив у тім часї Кулїш, скорше повернений з заслання. Зачинає від видання старших українських письменників, відкриває нову зорю українського слова — молоду Марковичку (Марко-Вовчок), громадить матеріал для альманаха „Хата“ (1860), нарешті з своїм швагром В. Білозерським розпочинає видаваннє українського місячника „Основа“. Журнал сей, що виходив несповна два роки, 1861–2, в суміш мовою українською і росийською, мав незвичайно велику вагу, в перше обєднавши інтелїґентних Українцїв Росії й визначивши їм провідну поступову і народолюбну стежку.
Сміливі полїтичні гадки кирило-мефодіївського брацтва, правда, вже не залунали в новім орґанї. Трудно сказати, чи прикрі досвіди і кари, які впали на голову братчиків, змінили їх гадки, чи вони вважали незручним спиняти увагу громадянства на таких далеких справах, котрі в підцензурній часописи, можна було б обговорювати хіба дуже загально і здалека, коли тим часом на черзї стояли справи такі близькі і для українства превеликі. Справа визволення селянства, упорядковання нового громадянського, господарського і культурного житя селян — се ж було здїйсненнє соціальної проґрами брацтва, бодай в части! Варто було потрудити ся коло сього, і сим справам гурток „Основи“, що почала виходити саме перед визволеннєм селян, присвячував особливу увагу, відсуваючи справи полїтичні.
За справою визволення виступило питаннє народньої освіти — Українцї заходили ся орґанїзувати недїльні школи по містах, складати українські книжечки для шкіл і народньої освіти та збирати гроші на їх видаваннє. Разом з тим виникали горячі суперечки про українську мову, придатність її для шкільного і книжного, взагалї культурного уживання. Приходило ся боронити її від наскоків общеросів — чужих і своїх „тоже Малоросів“, які силкували ся доводити, що Українцям не треба розвивати своєї мови, бо можуть користувати ся „общерусскою“, себто великоруською книжною мовою. А заразом мусїли відборонювати ся і від Поляків, які теж хотїли підтягнути Українцїв під свою стару історичну Польщу. Костомаров енерґично боронив історичних прав українського народу, обґрунтовував з історичного боку федеративний прінціп, виясняв демократичні традиції української історії. Він і Кулїш виступають головними оборонцями української ідеї в сїм часї.
Перед усїми тими живими справами дня відійшли на далекий плян старі мрії про обєднаннє всїх Словян. Натомість справа селянська, що займала також поступове великоруське громадянство, зблизила з ним Українцїв, що давнїйше не раз стояли близше до великоруських консерваторів-словянофілів, а з боку поступовцїв росийських стрічали ся з неприязним і зневажливим трактованнєм (так найбільший представник тодішнього великоросийського поступового громадянства Бєлїнский в 1840-х р. дуже неприязно поставив ся до Квітчиних і Шевченкових творів). Тепер поступові Великоруси в цїлім рядї питань почули себе однодумними з Українцями і не раз виступали з обороною українських потреб. Так петербурський комітет грамотности в 1862 р. звернув ся до правительства з прошеннєм, аби в народніх школах на Українї заведено науку на українській мові, а між рекомендованими ним для народнього читання книжками було навіть більше українських, як великоруських. Росийські письменники виявляли зацїкавленнє українською лїтературою, і навіть до галицьких прихильників книжного словяно-росийського язика звертали ся з щирими порадами залишити сю мертву мову та тримати ся живої народньої української.
Сей живий, і дуже поміркований український рух одначе скоро стрів ся з новими перешкодами з боку правительства. Хоч саме в тім часї Українцї обгризали ся з Поляками-поміщиками, які дуже ворожо виступали против народолюбних українських заходів і против своїх людей, що переходили на український ґрунт (гурток Антоновича й ин.), про те правительство повірило безглуздим наклепам, ніби то Українцї накладають з Поляками. А тодї саме (1863 р.) підняло ся польське повстаннє. Пішла від начальства всяка біда на українське слово і на всякі українські заходи. „Основа“ сама спинила ся з кінцем 1862 р., иньші видання забороняли ся правительством. Почали забороняти також українські книжки для школи і народу, українських дїячів арештовували і висилали на північ.
Нарешті вийшло розпорядженнє міністра внутрішніх справ (Валуєва) проти українських книжок взагалї. Він посилав ся на те, що „большинство Малороссіянъ весьма основательно доказываютъ, что никакого особеннаго малороссійськаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ“, а викликають український рух на свою користь Поляки. Отже наказав цензурі на будуче пропускати тільки українську белєтристику, а книг наукових і для народу призначених до друку не дозволяти. Даремно тодїшнїй мінїстр освіти (Ґоловін) вказував, що не можна так забороняти книжки не вглядаючи в їх зміст, за саму тільки мову, котрою вони писані. Заборона таки зістала ся, а до неї прилучив ся і синод, заборонивши св. письмо на українській мові; цензори ж, потрапляючи під мисль начальства, перестали перепускати і белєтристику.
Жвавий український рух тим способом раптом припинено і придавлено саме серед його розмаху. Але се мало той наслїдок, що він з Росії перекидаєть ся до Галичини; ще раз отсе, по стількох віках, починаєть ся поворотний культурний рух зі східньої України на захід, в Галичину, тим часом як перед тим, під натиском польського пановання живійші елєменти з західньої України відпливали на схід. Тепер українському рухови на сходї стало тяжче нїж в Галиччинї під австрийським панованнєм, і починаєть ся рух на захід.