Ілюстрована історія України/Козаччина і козацькі походи в першій половинї XVI в

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Козаччина і козацькі походи в першій половинї XVI в.
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

51. Козаччина і козацькі походи в першій половинї XVI в. Про козаків в чорноморських степах чуємо в XIV і XV вв., але се козаки татарські, або неясні що до своєї народности. Такі звістки, де говорить ся безсумнївно про наших українських козаків, маємо тільки з 1490-х рр. В 1492 р. хан кримський жалуєть ся, шо Кияне й Черкасцї погромили татарський корабель під Тягинею, і в кн. литовський Олександр обіцяє пошукати того межи козаками на Українї. На другий рік кн. Богдан Глинський, староста черкаський, погромив турецьку кріпость Очаків, і хан сих людей називає козаками. В уставній грамотї Київу виданій 1499 р., згадують ся козаки, що з верхових городів ідуть в степи по рибу і потім відти вертають ся через Черкаси й Київ з рибою свіжою, вяленою й солоною. Бачимо отже козаків в ріжних дїлах: як степових промисловцїв, як самовільних добичників і як дружину пограничного старости, що з ним іде громити турецький город. В подібних обставинах виступають вони і в иньших звістках з початку XVI віку.

Ілюстрована історія України (1921). c. 151.jpg
151. Київські „золоті ворота“, з малюнка 1651 року.

Але загалом згадують ся козаки з початку рідко. Се тому шо козацтво тодї — тільки зайнятє, а не якась осібна верства людей. Хотять в козацтво міщане, селяне, старостинські служебники, бояре і паничі. Але дуже мало ще людей, які б спеціально козацтву віддавали ся, які б були козаками, а не чимсь иньшим. Тай взагалї людности на Днїпровій дорозї від Київа на полудне, де осїдала козаччина, в тім часї дуже мало.

В пізнїйших переказах з козаччиною звязують ся спеціально імена деяких старост і намісників пограничних, особливо Остапа Дашковича, що був намісником канївським і черкаським десь від року 1510 і до смерти своєї (1535), і Предслава Лянцкороньского, що був старостою в Хмельнику на Поділю в тих же часах. Вони попали потім в реєстр козацьких гетьманів, як найперші гетьмани, але на правду були тільки пограничними старостами, що місцевих козаків, то значить людей охочих до козакування, уживали в своїх походах в степи, на Татар, на турецькі городи: такі походи називали ся „козацтвом“. Займали ся тим майже всї пограничні старости, почавши від згаданого вище Богдана Глинського, а також ріжні пани пограничні з Українцїв і навіть з Поляків (з Поділя), під головним проводом найбільшого майстра сеї пограничної боротьби кн. Конст. Острозького. Дїйсними ватажками козацькими вони не були, і навіть давали ся козаччинї не раз дуже в знаки, обкладаючи її великими поборами за право ходити в степові уходи, забираючи від неї здобич то що. Але про них в наших тодїшнїх джерелах більше чувати як про дїйсних козацьких ватажків, що лиш де не де припадком згадують ся, як провідники сміливих козацьких походів на татарські улуси, на городи турецькі — напр. Карпо Масло з Черкас, Яцко Білоус з Переяслава, Андрушко з Браслава і Лесун, що виступають в звістках 1540 років. Їх дїлами не цїкавили ся сучасні літописцї, і погром Очакова Карпом з товаришами навіть не згаданий в них. Тим часом похід Лянцкороньского на Очаків, походи на Татар Дашковича гучно прославляли ся і тому пізнїйші історики козаччини взяли їх за перші виступи козацькі, хоч сучасники навіть не згадують при тім імени козацького (його прикладено вже пізнїйше).

Ілюстрована історія України (1921). c. 152.jpg
152. Князь Константин Іванович Острозький, гетьман в. кн. Литовського.

Але козаччина правдива — се не були ті богаті паничі, що для слави та гонору вважали потрібним теж забавити ся „козацьким“ походом в степи, на татарські улуси (як тепер їздять стрїляти звіря куди небудь в Африку або Азію) — був той бідний, неоселий, відважний люд пограничний український, що промишляв козацтвом. Він старав ся яко мога вирвати ся з під тяжкої руки пограничних старост та їх урядників, що всевластно правили в поднїпрянських та побожських землях. Тут йому було несвобідно і тїсно; повстання, які людність підіймала нераз против сих старостів, кінчили ся переважно без успіху, тому що сеї воєнної козацької людности було ще тут мало. Неможучи свобідно орґанїзувати ся в пограничних городах, або як тоді називали — „на волости“, козаки де далі все міцнїйше осїдали ся в степах, освоювали його, творили собі там свої гнізда козацькі. В 1550-х роках уже старости скаржили ся на зменьшеннє доходів з уходів, тому що козаки осїдають в степах — „живуть там завсїди, на мясї, на рибі, на меду з пасїк, і ситять там собі мід як дома“ (не платячи старостам нїчого). Правда гірке й трудне було те степове житє; приходило ся не раз терпіти голод і з холоду примирати, або з степів прибивати ся до поблизького замка, старостинським пахолкам в зуби. Не раз без слїду пропадали сї козаки в степах, захоплені несподївано татарським нападом, забрані в неволю, або побиті, як співається:

Ой три лїта, три недїлї,
Як козака в лїсї вбили,
Під явором зелененьким
Лежить козак молоденький —
На нїм тїло почорніло,
А від вітру струпішіло.
Над ним коник зажурив ся,
По колїна в землю вбив ся...

Ілюстрована історія України (1921). c. 153.jpg
153. Нагробник кн. Константина Острозького в Печерскім монастирі в Київі.
Або звісна пісня про смерть безрідного козака:

 Понад сагою Днїпровою
Молодий козак обід обідає,
Не думає, не гадає,
Що на його молодого,
Ще й на джуру малого
Біда настигає...
То не верби луговиї зашуміли,
Як безбожниі ушкали (добичники бісурменські) налетїли,
Хведора безрідного,
Отамана курінного,
Постріляли, порубали.